Нещодавно на сторінках газет «Голос України», «Українське слово» та «Літературна газета» з’явилися матеріали, в яких ішлося про стан мовної політики в Україні та законопроект «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов та мов національних меншин». Мова про те, щоб Україна взяла на себе зобов’язання за 42 пунктами й підпунктами (хоча було б досить і 35) cтосовно забезпечення мовної політики та прав меншин, що живуть в Україні. Тобто всім національним меншинам має бути створено умови для розвитку їхніх мов, що гарантує Конституція України, і ще деякі умови, яких не мають (і ще довго не матимуть) українці.

Але, на жаль, це ще півбіди. Хартією впроваджується новий термін «регіональні мови», які «традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави». Цей термін можуть присвоїти російській мові (якщо згідно з хартією цю мову вважати мовою мігрантів, що не підпадає під дію її положень), котра домінує нині на переважній частині нашої країни. У законопроекті, поданому Президентом, Україна зобов’язується будувати свою політику на принципах «поважання кордонів кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова або мова меншин». Те саме говориться про дошкільну та початкову освіту. Передбачається також «використання регіональних мов або мов меншин у рамках регіонального або місцевого самоврядування; ...публікування органами регіонального самоврядування своїх офіційних документів також відповідними регіональними мовами або мовами меншин; ...заохочувати трансляцію телевізійних програм (радіопрограм) регіональними мовами або мовами меншин на регулярній основі...». У такому само дусі йдеться і про «культурну діяльність», «судочинство», «економічне та соціальне життя». А що тоді залишиться від Закону «Про мови...», 10 статті Основного Закону та роз’яснення Конституційного Суду щодо неї? А ціле нічого! Бо статті міжнародних договорів мають верховенство над законами держави. Нині головним питанням для наших законодавців, напевно, є встановлення «кордонів регіональних мов», дарма, що державний кордон ще остаточно не делімітовано.

Гадаємо, що після ухвалення цього закону в Україні розпочнеться будівництво «вавилонської вежі», а не української держави. Чим закінчується таке «будівництво», історії вже відомо. Адже поділ України «регіональними кордонами» може призвести до її розколу на дві рівновеликі половини: Лівобережну та Правобережну, з різними мовами та цінностями, що аж ніяк не сприятиме єднанню народу та самої держави. Приклади Криму, Кубані та Придністров’я мусять бути гіркою пересторогою. Не можна гарантувати, що через рік-два десь у Харкові чи Донецьку не відбудеться якийсь «Всеукраинский съезд народных депутатов», який і проголосить таку собі «Славянскую Республику Украина» в кордонах, які збирається «поважати» Україна. Тоді й «заспіваємо» на «региональных языках»! Бо конфлікт, який розпочнеться, може бути значно страшніший за югославський та придністровський разом узяті.

Немає в законопроекті, поданому Президентом, і застережень, які є в «Гаазьких рекомендаціях про права національних меншин на освіту», прийнятих у жовтні 1996 року. Зокрема, «...разом з тим, особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися у більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою... така інтеграція вимагає набуття міцних знань і мови національної меншини, і державної мови...». Тобто застерігаються не тільки права національних меншин, а й їхні обов’язки.

Протилежним у цьому напрямі є п. 5 проекту закону, де стверджується, що «при застосуванні положень хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної... не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які... поширюються положення хартії...». Про які «заходи» йдеться, шановні укладачі закону? Чому не навпаки? За таким законопроектом розвитку, наприклад, російської мови вона має право створювати загрозу «утвердженню української мови як державної» (бо що не забороняється, те дозволяється). Згідно з «Рамковою Конвенцією про захист національних меншин» в європейській державі розвиток мов національних меншин «має відбутися без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою». Цей міжнародний документ прийнятий пізніше і має переважаючу юридичну силу над хартією. То чому ми дбаємо про ратифікацію одних міжнародних документів і «забуваємо» про інші? Їх що, також хтось скасував? Звідси виходить, що цей проект, як і під час першого подання, є антиконституційним! Воістину: пусти свиню під стіл — вона й ноги на стіл. Здається, що наші можновладці, та й частина законодавців захворіли на «синдром національного імунодефіциту» (СНІД). Бо національно свідомий законодавець такого закону не запропонує. Чому, наприклад, у Росії навіть згадки про цю хартію немає? Що, Росія мононаціональна держава? Звичайно, ні! Там просто пам’ятають вислів Шульгіна, що «русский язык и культура охраняют империю лучше, чем тысячи солдат и пушек».

Мільйони росіян в Україні вже мають свої державні школи, університети, театри, цього не мають і ніколи не матимуть мільйони українців у Росії.

Хіба українці не такі самі, як росіяни, котрі ставляться до своєї рідної мови, як до найбільшої святині? Мабуть, такі само. Просто живуть вони поки що в державі, яка не лише не дбає про українську мову та культуру, а й до них ставиться вороже. Українці більш як 300 років жили в чужій, а сьогодні вже у «своїй» державі, котра їх може не тільки карати за цю любов, а й просто фізично знищувати. Головною ідеологією більшості наших «державників» є відсутність будь-якої ідеології та моралі з елементами зневаги до всього суто українського. Тому сподіватися на совість та розум не доводиться. І як казав наш відомий сучасник ще в 1939 році: «Нас визволили і немає на то ради!».

За 11 років життя в самостійній державі ми (наша влада) не змогли ані зробити життя українців заможнішим та соціально захищенішим, ані підняти престиж мови та культури народу, котрий є творцем цієї держави.

Нам завжди чогось бракує. Але, напевно, не коштів, а політичної волі та мудрості не вистачає нашим можновладцям. Бо хто, як не вони, мусять бути першими захисниками і гарантами законів держави і її Конституції?

Стосовно хартії, думаємо, рано її приймати. А якщо українофоби і захочуть на цьому «погріти руки», то нічого в них не вийде — чи приймуть у Верховній Раді законопроект, чи не приймуть, чи буде в Україні рік Росії, чи не буде. Мова і народ як існували тисячі років, так житимуть і розвиватимуться ще тисячі років після цього голосування.

Володимир БОНДАР, народний депутат України; Василь ШВАБ’ЮК, професор.