Гробокопачі

Домовляючись з Ігорем про зустріч у кафе, я й не сподівався, що моя авантюра виправдається і гроші, витрачені мною на обід, окупляться. Хоча б тому, що до цієї зустрічі і не здогадувався про розміри нелегальної археології — так званих «чорних археологів», «диких», які орудують на просторах українських заповідників. Мій співрозмовник на «дикого» не тягнув. Цілком пристойний 23-річний молодий чоловік, граючись ключами від новенького «БМВ» останньої моделі, більше був схожий на бізнесмена, що досяг успіху.

— «Диких» археологів я розбив би на три групи, — посвячував мене в таємниці свого ремесла Ігор. — Перша, нижча, каста — «гробокопачі». Зазвичай або одинокі відчайдухи, або бомжі: перших притягує різний екстрим, другі займаються цим через безвихідь. З лопатою й обценьками в руках вони ночами нишпорять по старих кладовищах, буває, спустошують і свіжі поховання, в основному, в пошуках золотих коронок. Проламують кришку домовини, ну а далі — можеш собі уявити...

Археологією тут і не пахне, вочевидь, звідси й назва пішла та інші байки про нас як про «диких» і «кровожерливих»... «Сталкери», «зброярі», «німці» — це друга категорія «диких». Багато хто з них вийшов із «гробокопачів». «Німців» з ними не порівняти: вони мають нові ехолоти, цифрові шукачі. Мобільні групи по 3—5 осіб нишпорять лісами, всі на авто, озброєні — від маузера до німецького шмайсера. 

«Німці» віддають перевагу місцям масових поховань солдат другої світової, копають увесь сезон, з ранньої весни до першого снігу. Божевільна категорія людей: всі, як один, марять третім рейхом. Немає значення, яка річ, аби на ній була німецька свастика, свого роду гарант, що продаси її або рівнозначно обміняєш. Наприклад, звичайна ложка з німецьким хрестом може коштувати до 50 доларів, каска до 200, документи Люфтваффе дотягують 1000. Все залежить від рангу і чину загиблого: якщо служив в СС або гестапо, ціни злітають до хмар.

Нещодавно в Білорусі  знайшли тіло німецького вояка: незважаючи на те, що лежав він у болоті понад півстоліття, в деяких місцях навіть шкіра збереглася, а документи було загорнуто в прогумовану тканину. І що ти думаєш? Занесли дані солдата в базу Червоного Хреста, вивідали, хто такий, а далі — справа техніки. Відправили факс літньому сину до Німеччини, зіграли на родинних почуттях, трішки поводили за ніс: мовляв, організація під егідою Червоного Хреста розшукує полеглих воїнів Люфтваффе, створює меморіали, але, на жаль, потребує матеріальної допомоги. Продали останки за 35 тисяч євро, до того ж син, гамбурзький інженер, додав ще 10 000, щоб їх переправили до Німеччини. Ось такі похорони з «дикими» почестями за 45000 євро.

До речі, серед чорних копачів «німці» — найризикованіша категорія: за моїми даними, торік тільки у Білорусі загинуло п’ять осіб і ще троє в Карпатах. Зазвичай підриваються на снарядах. Хоча техніка тепер і визначає, що в землі лежить — золото чи приправлений тротилом фугас, але де гарантія, що не просяде земля і він не здетонує? Один на низці протитанкових гранат підірвався — з найближчих дерев друзі його по шматках збирали. Загиблих заривають як безіменних: діяльність і так під статтю підпадає, а якщо ще й людина загинула — хто захоче ускладнювати собі життя?..

— Так, я з третьої категорії «чорних археологів», котрих вважають елітою і називають «інтелігентами». Ми ближче до мисливців за скарбами, ведемо пошуки рідкісних артефактів скіфсько-грецької культури тощо. Кістяк групи — освічені люди, колишні працівники музеїв, які брали участь у легальних розкопках, археологи, є й доктори наук, викладачі. Більшість з них позбавлена дурних стереотипів, нав’язаних нашому суспільству про народну власність та інші дурниці: власність тим і цікава, що може бути приватною, на це й орієнтуємося.

— Це справа випадку і удачі. Кілька років тому працювали з напарником у Криму, на Тарханкунтському півострові. Працювали лише вночі. У кургані зі з’їденою шапкою зробили підкоп, приблизно метрів п’ять: я в норі, напарник відрами на поверхню землю піднімає. Докопалися до чорного квадрата могили, бачу — паралельно моєму лаз, землею присипаний: отже, до мене тут уже побували.

Лопату згарячу в землю встромив — земля піді мною провалилася. Коли прийшов до тями і озирнувся, побачив три невеликі могили: я з’їхав в одну з них прямо на кістки і золоті вудила. Ледь не збожеволів. Біля стіни, за бронзовим казаном, у меншій за розміром могилі — людські останки (найпевніше, це були слуги), а біля них — бронзові прикраси, дещо з домашніх речей. Цікаво, що могили було викладено глиняною плиткою. Я ще тоді зазначив, що скіфи зазвичай насипали кургани, а тут начебто стіни будинку споруджували. Одне слово, натрапив на подвійне поховання: перший ярус пограбували до мене, а під ним збереглося незайманим основне поховання. Могила — два на чотири метри, заввишки з мій зріст, —вочевидь, належала комусь з царського роду: його останки були в центральній могилі. На грудях небіжчика, між реберних кісток, лежала бронзова пластина, а зверху — піхви з чистого золота, тільки золотих монет з барельєфним зображенням Філіпа ІІ взяли 22 штуки. Я коли все золото в мішок склав, було таке враження, що картоплю з базару несу...

— Якщо не секрет, як продав свою унікальну знахідку?

— До антикварного магазину не звертався. Якби я показав там її, гадаю, і дня після цього не прожив би. Як продав, не розказуватиму, посприяли дуже впливові люди. А взагалі, можу сміливо стверджувати, що левова частка раритетів потрапляє до перекупників просто на місцях розкопок. Вони тримають під прицілом такі місця, платять порівняно небагато, але готівкою.

Був випадок: один мій знайомий знайшов золоту фігурку. В науці такі речі називають греко-скіфським звіриним стилем, приблизно V—ІV століття до нашої ери, скіфо-античний період, золото 598 проби, вага — більш як півкілограма, хоча золото тут ролі не грає — художню цінність, сам розумієш, визначає попит колекціонерів. Ціна такої речі, за західними мірками —сотні тисяч доларів, моєму ж знайомому заплатили 15 тисяч, і він задоволений. По-перше, залишили живим, до того ж ще й гроші отримав. А могли присипати в норі і розрівняти — сам артефактом через тисячу років став би.

Центром продажу антикваріату в Україні вважають Київ. Шанувальники старовини останньої суботи кожного місяця збираються на так званий зліт. До парку Перемоги на антикварний базар з’їжджаються з усього ближнього зарубіжжя, а також перекупники з Європи. Заплативши на вході три гривні, маєш право торгувати, якщо є чим. А після «зльоту» раритети, минаючи митні заслони, контрабандою подорожують по всьому світу.

На цьому базарі процвітає каста місцевих перекупників антикваріату: невиразні люди в латаних штанях, стоптаних сандаліях, а в кишені не менш як 10000 доларів. 

Усі археологічні заповідники України поділено на території, ділянки, метри, квадрати поховань: це вже стало сенсом життя і бізнесу багатьох, кожен з нас боїться запізнитися —щодня в гонитві за рідкісним артефактом...

Хоча, буває, знайдеш там, де не шукаєш... Позаторік більше місяця ми працювали в Криму: спека під тридцять, всі повзали, як сонні мухи. Вирішили на два дні згорнути роботу і перепочити. Поїхали в Самару до одного знайомого на дачу, зібралися на риболовлю. Метрів за тридцять від його будинку, біля самої води, я вирішив накопати черв’яків, а викопав... щелепу мамонта. За два кроки від першої знахідки знайшли метрову кістку і зламаного бивня, зважили — 50 кілограмів. Ось так ми відпочили після Криму: перерили всю ділянку. Господиня й досі не може вибачити нам загубленого елітного сорту помідорів. До речі, ту знахідку за кордоном оцінили в 80000 доларів.

— Як це «грабуєте»? Беремо те, що здавна лежить у землі, що до нас не встигли взяти. А щодо держави — багато вона дала Мозолевському за роки його каторжної праці в ім’я Батьківщини — скупої матері?! За безцінну пектораль квартиру пожалували — у ті часи він міг її отримати, підмітаючи двори. Та ще званням заслуженого археолога потішили. А помер від страшної хвороби, у злиднях! Тож мораль краще облиште.

— У Криму, якщо хочеш працювати спокійно, плати хазяїну території. Зазвичай це так звані авторитети кримських угруповань, беруть вони залежно від ділянки, де ти збираєшся працювати, від 100 до 500 доларів на місяць. Буває, накладають руку і на відсотки  прибутку, можуть і зовсім здобич відняти. Але таке трапляється лише з тими, хто працює по-старому, самотужки. Моя група перед тим, як приступати до розкопок, обов’язково узгоджує такі питання.

Якщо не помиляюся, в Україні офіційно розкрили 20 царських курганів, ну й «інтелігенти» ще чотири розкопали, один на моєму рахунку. Більша частина з них була пограбована ще в давнину. У нас є своя пересувна бурова установка: за результатами наукового аналізу глини в заборах свердловин наші фахівці вирішують, чи варто розробляти курган, чи він уже порожній. Якщо шар не порушено, починаємо працювати, наймаємо бомжів, сезонних робітників, буває, використовуємо екскаватори, зрозуміло, не афішуючи, і переважно вночі.

Стосовно міліції, то рейди, які показують по телевізору, — суцільна показуха, відловлюють лише «одиночок». Нас або попередять, або відкупимося на місці.

— Ближче до бригадира. Останнім часом працюю на себе, але регулярно сплачую податки, сам здогадайся, куди.

Ми змушені були перервати нашу бесіду: Ігореві зателефонували на мобільник. Посилаючись на невідкладні справи, він заквапився до машини. А я — до людної трамвайної зупинки. «... Мине ще тисяча років, а вони будуть стояти, як стояли...» — в пам’яті зненацька спливли слова мого улюбленого письменника А. Чехова. Це він про Сиві Кургани писав. Можливо, так воно й було б, якби не один «дикий» аргумент...