Солдатський казанок

Андрію Тодосійовичу Сімчуку вже 79. Матері давно нема на світі: померла ще в 1973 році. Але та пам’ятна зустріч дотепер стоїть перед очима. «Інколи, — каже ветеран, — бачу її, ніби в тумані. Здебільшого спогади такі яскраві, як той сонячний літній день 1944 року. Стояли ми тоді біля містечка Дембеця в Польщі. Наша 336-а дивізія, була така у складі Першого Українського фронту, готувалася до наступу. Скрізь метушня, гуркіт техніки. І раптом серед цього шарварку, ніби уві сні, з’являється тендітна жіночка в простенькій хустині. Я навіть ущипнув себе: чи не сплю, бува? Звідки в цьому пеклі — мама?

Поруч з нею йде ротний, він був родом з Житомира, й каже до мене: «Рядовий Сімчук, ти що, рідної матері не впізнаєш? Може, обнімеш все-таки?» На фронті я був витриманий, за всю війну, хоч як бувало важко, жодної сльози не зронив, вірите, тоді не стримався. А тепер, як тільки згадаю»...— голос його здригнувся, й Андрій Тодосійович дістав з кишені носовичок.

— Отаким плаксивим на старість став мій дід, — аби якось розрядити ситуацію, каже дружина Настя Арсеніївна. — Але як не плакати: йому на віку стільки терну загнано в серце — як лишень воно витримало...

Коли почалася війна, Андрій був безвусим юнаком — лише 17 років накувала хлопцеві зозуля. Разом з матір’ю мешкали в цьому самому селі — Лісова Лисіївка, що в Калинівському районі. Одного ранку постукав до них у двері Танасій Павлишин. На той час він мав посаду голови сільради. «Кононівно, — каже, — твого Андрія викликають до військкомату». Мати одразу у сльози: «Так він дитина ще, куди йому на фронт. Боже-боже, єдиного синочка забирають...» Гість опустив очі, помовчав трохи, тоді додав: «Мій Василь такий самий, ти ж знаєш. Його теж викликають. І всіх їхніх ровесників. На, розпишися, що повідомив тебе про це...»

— У військкоматі всіх нас підстригли під нуль, продовжує розповідь Сімчук, — посадили на вози — і в дорогу. Їдемо день, другий, третій. Мокнемо під дощем, як ті горобці. Куди нас везуть — ніхто й слова не каже. На кожній підводі — кадебісти з трилінійкою. Гвинтівка довга, через увесь віз. Вози тоді були без гальм. Коли спускалися з горбка, ми злазили і притримували їх, аби коням було легше йти.

Під час одного такого спуску їздовий, дядько-каліка з нашого села, каже тихенько: «Хлопці, тікайте, бо пропадете. Порозбігаєтеся ви, то й мене відпустять». Василь Павлишин, син голови сільради, чкурнув першим: у лісі поміж деревами, як заєць рвонув. Не догнали. Нас після того супроводжуючий налякав, що стрілятиме без попередження. Але ми вже, здається, нічого не боялися: втікач-Василь запалив нас своїм прикладом. І під час переправи через річку ми утрьох шуснули у верболози — тільки гілля захиталося.

Додому верталися тільки поночі. Вдень лісами й полями роз’їжджали кадебісти. Шаблі наголо — пантрували тих, хто вертався зі Сходу. Дорога звідти була заказана. Дякувати долі, десь через тиждень ми таки добралися додому.

На фронт Андрій Сімчук пішов у 1944-му. Тоді його знову викликали до військкомату: « З такою біографією...» — офіцер не закінчив фразу, лише пильно втупив погляд у новобранця. Андрій здогадувався, чому: у документах значилося, що він — з родини куркулів. У його діда справді забрали все до нитки. Після того розібрали хату, клуню, хлів... Сім’я залишилася без даху над головою, гола й боса. Дід після того так і не зумів піднятися на ноги. Згодом помер з голоду. З тієї ж причини пішов у землю батько Андрія. А було тоді татові лише 36... Андрія теж ледве врятували від голодної смерті. У важкому 1932-му левади над річкою були всуціль вкриті кваском. Він, восьмирічний хлопчик, пропадав там з ранку до вечора. Щоб берегти сили, перекачувався з місця на місце, навіть не встаючи на ноги, так «пасся». Та скільки може протриматися дитина на зеленині?

Одного разу люди побачили, що він лежить на леваді нерухомий. Прибігла мати, слідом за нею пришкандибала баба Конониха, удвох притягли його додому. У баби у схованці знайшлася жменя проса, то так відходили бідолагу.

— Коли я чув на свою адресу слово «куркуль», — рука Андрія Тодосійовича знову тягнеться за носовиком, —у мені все дерев’яніло. Це був удар прямісінько в серце. Ходив після того, як одурманений. Дуже боляче було таке чути... Жив, як бродячий пес. Від села до села шлявся: мо’ де візьмуть на роботу. Так дивився жалібно — готовий був ускочити в очі, тільки дали б яку-небудь роботу за мисочку кулішу. На всі поступки йшов — допомагав робити кому що треба.

...У військкоматі, щоправда, образливе для Сімчука слово не прозвучало. На війні був артилеристом. Два рази його ранило. Після шпиталів знову повертався у стрій. За взяття ворожого доту на березі річки Опави в Чехословаччині нагороджений орденом Слави третього ступеня. Де той орден тепер? «А кому він потрібен? — уважно дивиться на мене ветеран. — Коли перестали доплачувати за нагороду, почепив її якось синові на лацкан піджака, так він героєм і пішов до школи. Додому, щоправда, уже повернувся без ордена».

Старий фронтовик не може приховати образи: «Які ми, скажіть, у біса переможці, коли живемо у злиднях і знущаннях?» Зібрався нещодавно Сімчук у район: «Треба ж колись забрати ті копійки, що виплачують в ощадкасі». Виїхав автобус за село, а шофер каже: «Діду, ви коли думаєте розраховуватися за проїзд?» — «Так я ж ветеран». Той зупинив автобус і підвищеним голосом при людях: «Або плати, або виходь і не затримуй».

Дуже просив фронтовик звернутися через газету до керівництва Ощадбанку з таким запитанням: «Чому це за своїми грошовими вкладами неодмінно треба їхати в район? Адже гроші вносили на книжку в селі. Отож у село мали б їх вернути, чи не так?»

— Хитрують банкіри, підтримує чоловіка Настя Арсеніївна, — бо добре знають, що старі люди не мають сили добратися до району. А які черги треба вистояти! Дужчі й молодші з ночі займають, нервують. По кілька разів їздять до райцентру. Це ж знущання над людьми, чи влада не розуміє?

...Рядовий Сімчук дійшов до Німеччини. Хоч би де був — звідусіль писав листи до матері. Доки вона жила, зберігала їх. А як син Андрія Тодосійовича — Михайло став будувати нову хату, тут-таки, на подвір’ї в батьків, то десь листи загубилися. Окремі з них було залито тушшю. Прочитати можна лише «Здрастуй!» і «До побачення». Мама після такої пошти сердилася на сина. Писала йому, що неакуратно обходиться з чорнилом. Андрій спершу сам дивувався з того, аж поки не довідався, що солдатську пошту піддавали ретельній цензурі. Як тільки щось знаходили підозріле, ставили на те місце пляму.

Не всі листи долітали додому. Після однієї такої перерви в листуванні Марія Кононівна й вирушила в далеку невідому дорогу.

— Разом з матір’ю зголосилася йти сусідка,—продовжує розповідь мій співрозмовник, — Ковтунка Марія на неї казали. Вона дуже хотіла зустрітися зі своїм хлопцем — Прокопом Стадніком. Попервах ми з ним були разом, але пізніше дороги розійшлися.

Жінки в дорозі теж розгубилися. Їх знімали з військових ешелонів, погрожували відправити під суд. Вони, попри все, раз по раз показували конверти з фронту й допитувалися, як потрапити за вказаною адресою. «Уже коли я у 1947 році демобілізувався, то дізнався, що Марійка теж знайшла на фронті Прокопа. Після того їхнього побачення, кажуть, вона народила дитину. Шкода, Прокопу не судилося побачити її — не повернувся з війни. Марія, схоже, дуже любила його. Скільки разів її кликали заміж, а вона все життя прожила одна. Померла нещодавно.

День зустрічі з мамою минув, як одна мить. Пригадую, пригощала домашнім хлібом: то одному відламає шматочок, то іншому. А вони дякують, та ще й руки цілують. Зашарілася вона від такої уваги, щоки взялися рум’янцем... Наступного дня в тил йшла «полуторка» (вантажівка). Ротний розпорядився, щоб маму взяли з собою, та ще й допомогли сісти в ешелон.

Думав-гадав, що їй таке подарувати на згадку. А тоді дістав казанок, з якого харчувався. Даю — не хоче брати. Ти ж голодний залишишся, з чого будеш їсти? У той час нам уже давали американську тушонку — в літрових бляшаних банках. Показав їй, що матиму не гірший посуд, тільки тоді прийняла подарунок.

Казанок той дотепер служить у господарстві Сімчуків: кури з нього воду п’ють. Перед тим, як сфотографувати трофейну річ, Настя Арсеніївна старанно відчистила її. Добре стало видно заводське клеймо і напис: «КРА Виборг Ленінград 31 г Гертухін». КРА — це, зрозуміло, «Красная Армия». Так само очевидна дата виготовлення — 1931 рік. Була у Сімчука ще й німецька фляга для води. До чого зручна! Алюмінієву посудину вміщено в горіховому дереві. Ніби виросла там. На ремінці. З позначками на кришечці, щоб мірку знати. «Я відібрав її в есесівця у Чехословаччині. Бабця брала з собою в поле на буряки. Там її і вкрали». Німецькі солдати теж користувалися алюмінієвими флягами, тільки обтягнуті вони були повстю.

— Наші солдати, — уточнює Андрій Тодосійович, —мали з таким посудом багато клопоту: нам фляги видавали скляні, обтягнуті простою матерією. Носили їх у речових мішках. Один необережний рух — і витрушуй скло, поки не поранився. Алюмінію не вистачало навіть на казанки. Їх видавали один на двох солдатів, а потім замінили на металеві. Наприкінці війни і тих не стало, тому використовували банки з-під американської тушонки.

...Одна-єдина фотографія матері збереглася у Андрія Тодосійовича. На ній Марія Кононівна зображена з онуком-первістком Михайликом. Тоді, у 1955-му, йому виповнилося неповних шість років. Нині він військовий комісар одного з районів Вінницької області. Всього у Андрія Тодосійовича і Насті Арсеніївни четверо дітей: дві дочки і стільки ж синів. Не всі, щоправда, мають роботу. Від того ще більше прикро фронтовику. Сам він, до слова сказати, продовжує трудитися: один справляється у сільському млині — меле, шеретує...

Коли заходить мова про покійну матір, дуже шкодує, що не зумів допомогти їй оформити пенсію. Все життя Марія Кононівна провела на колгоспному полі: косила, сапала, копала. «Це ж у селі добре знають, — каже співрозмовник. — А як дійшло до пенсії — не дають. Хтось щось не так записав, десь документи пропали... Як я просив, як благав: заплатіть хоча б один раз — нічого не допомогло».

 

Вінницька область.