Право народу на опір гнобленню!

У конституційному праві, основоположній галузі будь-якої правової системи, у переліку політичних прав і свобод громадян привертає увагу право народу на опір гнобленню. Йдеться не про зовнішнє гноблення завойовників, а про гноблення з боку влади своєї країни. В історії становлення, формування та розвитку прав людини і громадянина право на опір гноблення було сформульовано одним із перших. Так, у Французькій Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 року в ст. 2 говориться: «Мета всякого політичного Союзу — забезпечення природних и невідчужуваних прав людини. Цими правами є свобода, власність, безпека та опір гнобленню».

Ще рішучіше 13 роками раніше в Декларації незалежності США 1776 року право на опір гнобленню прямо пов’язувалося с поведінкою власного для народу уряду. Там сказано: «Ми вважаємо очевидними такі істини: Всі люди створені рівними, і вони всі наділені своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належить життя, свобода та прагнення щастя. Для забезпечення цих прав засновано серед людей уряди, які запозичують свою справедливу владу зі згоди тих, котрими правлять. Якщо така форма уряду стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити чи знищити його та сформувати новий уряд, заснований на таких засадах і з такою організацією влади, які, на думку цього народу, найбільше можуть сприяти його безпеці та щастю. Певна річ, обережність радить не міняти урядів, що існують здавна, через маловажливі чи тимчасові причини ...Але коли довга низка зловживань і узурпацій, що незмінно переслідують одну й ту саму мету, виявляє намір зрадити цей народ до влади необмеженого деспотизму, то він не тільки має право, а й зобов’язаний повалити такий уряд і на майбутнє довірити свою безпеку іншій охороні». Як бачимо, в цій декларації чітко визначено залежність, сторонами якої виступають діяльність уряду та право народу і навіть обов’язок повалення уряду, що зловживає довірою народу.

До того ж народ має право скинути уряд у разі виявлення наміру віддати його до влади необмеженого деспотизму. Тобто народ не чекає, коли деспот демонструватиме зловживання та узурпацію, а сам намір віддати народ пригнобленням дає право повалити уряд. В історичному аспекті народ завжди мав природне безумовне, беззастережне право на опір гнобленню. Про це свідчить безкінечна кількість повстань і навіть тривалих війн між правителями і народом. Однак питання завжди стояло про легалізацію, визнання цього права на конституційному та міжнародному рівні. В наші дні таке визнання вже є. Крім зазначених декларацій Франції та США, воно зафіксовано в багатьох міжнародних документах і конституціях окремих держав. Так, Загальна Декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН, у своїй преамбулі проголосила: «Зважаючи на те, що необхідно, щоб права людини охоронялися владою закону в цілях забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися, як до останнього засобу, до повстання проти тиранії та гноблення». Як бачимо, Декларація прав людини підтверджує право не тільки народу, а й окремої людини на повстання проти тиранії та гноблення. Це дуже істотно. Адже можновладці намагаються розглядати кожну людину чи групу осіб, які виступають проти тиранії та гноблення, як звичайних кримінальних злочинців чи екстремістів, зважаючи на той загальний інтерес, який захищають ці люди.

Варто зазначити, що право народу на опір гнобленню в чинних конституціях сучасних держав прямо не знаходить місця. І це можна пояснити. Адже конституції пишуть не народи, а представники різних класів і політичних сил сучасного суспільства. Причина тут проста: будь-яка влада не підводитиме законну базу під можливість чинити їй опір, а тим паче, повалення.

З другого боку, юридично важко сформулювати таку норму, яка в кожному конкретному випадку давала б змогу чітко розрізняти узаконений дозволений опір народу гнобленню и насильницьку спробу групи осіб усунути законну владу. Однак у багатьох конституціях узаконено право на опір насильницькому поваленню демократії. Це дуже істотно, бо гноблення практично завжди супроводжується порушеннями прав і свобод громадян, демократичних вимог і процедур. Розглянемо кілька прикладів конституційного узаконення права на опір гнобленню в аспекті захисту демократії.

У ст. 32 Конституції Словаччини сказано: «Громадяни мають право чинити опір кожному, хто посягає на здійснення демократичних прав і свобод людини та громадянина, передбачених справжньою Конституцією, якщо діяльність конституційних органів і дієве використання засобів, передбачених законом, виявляються неможливими».

Конституція Греції в ст. 120 ч. 4 встановила: «Дотримання Конституції ввіряється патріотизму греків, які правомірні та зобов’язані чинити опір усіма засобами будь-якій спробі скасувати її шляхом насилля».

У ст. 21 Конституції Португалії йдеться: «Кожний користується правом чинити опір будь-якому наказу, котрий завдає шкоди його правам і свободам і їх гарантіям».

Політична конституція Перу закріпила в ст. 46, що ніхто не зобов’язаний підкорятися узурпаторському уряду чи тому, хто взяв на себе публічні функції на порушення Конституції та законів. Громадяни мають право на повстання на захист конституційного ладу. Рішення та правові акти тих, хто узурпував публічні функції, нікчемні.

Як бачимо, світова практика в багатьох конституціях прямо зміцнює право народу вживати силу проти власного уряду та будь-якого іншого суб’єкта для захисту своїх прав і свобод, демократії та конституційного ладу. Отож право на опір гнобленню набуло в новітній час не лише декларативного, а й законодавчого характеру.

У цьому плані і Конституція України не є винятком. У цілій низці статей, хоча вони й мають конкретний характер, по суті, йдеться про право громадянина на опір гнобленню. Так, у ст. 27 сказано: «Кожний має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Ст. 44 говорить про те, що «ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів». А ст. 55 прямо вказує: «Кожний має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань».

Враховуючи, що практично немає такого порушення конституційних прав і свобод громадян, які не супроводжувалися б гнобленням особистості, групи людей, соціальних верств, класу чи більшості народу, можна зробити висновок: Конституція України через конкретні положення окремих статей закріпила право народу на опір гнобленню. Однак, щоб мати щонайбільше уявлення про це право, необхідно розглянути дві його складові: що є гноблення народу і що є опір народу гнобленню.

Що таке гноблення народу?! Тлумачні словники розкривають поняття «гнобити» як обмежувати чиїсь права, інтереси, обмежувати чиюсь свободу, утискувати, експлуатувати; викликати хмурі, важкі думки, спричиняти пригнічений стан, обтяжувати, гальмувати, гнітити, приголомшувати, давити (розвиток, ріст, життєдіяльність чого-небудь). «Пригнічений» — означає той, що зазнає соціального, класового, національного, релігійного або іншого гніту, гноблення; пригнічений, ослаблений у рості, розвитку, стримуваний, придушений у своїй життєдіяльності.

Чи можна застосувати викладені тлумачення поняття «гноблення» до переважної більшості народу сьогоднішньої України? Гадаю, що так. І ось чому. Першим чинником, який визначає стан гноблення, є матеріальне і духовне, культурне становище громадян у суспільстві. Йдеться про великі групи людей, які різняться за їх місцем у системі суспільного виробництва, за їх ставленням до засобів виробництва, за їх роллю в громадській організації праці та за способами і розмірами тієї частки суспільного багатства, які вони мають у своєму розпорядженні. В класовому суспільстві так заведено, що завдяки відмінностям у соціальному становищі груп людей в певному устрою суспільного господарства одна група людей (буржуазія) присвоює собі працю іншої групи людей (найманих працівників). І коли ми говоримо про гноблення народу, то передусім маємо на увазі гноблення найманих працівників з боку буржуазії та буржуазної влади. В чому це виявляється? Передовсім у бідності, в якій живуть 85% народу України. В мене немає потреби давати наукові чи популістські характеристики бідності в Україні. Такі характеристики вже дано в Посланні Президента України до Верховної Ради «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2000 році». Я лише процитую окремі фрагменти з цього послання, і читачу стане зрозуміло, в якому пригнобленому становищі живе більшість населення України з точки зору бідності.

Президент зазначає: «Бідність визначається як неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений найнеобхіднішого: належного житла, їжі, одягу, здоров’я. Бідність — це ще і страх перед майбутнім, зумовлений невпевненістю людини у своїх можливостях захистити себе і своїх близьких. Крайнім проявом бідності є злиденність... Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності».

Серед причин росту бідності Президент називає «Значний спад виробництва за умов економічної кризи, інфляцію, зниження продуктивності праці ... зростання рівня та тривалості безробіття...». «До цього додався процес поляризації колишнього елітарного суспільства, який характеризується, з одного боку, стрімкою концентрацією коштів та майна в руках нечисленних груп населення, з другого — прогресуючим збільшенням масштабів бідності та знедоленості широких верств».

«...Бідність ... перетворилася на один із найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров’я та зростання смертності, посилення процесів депопуляції. В Україні формуються передумови так званої хронічної «спадкоємної» бідності — діти бідних сімей приречені на таке саме бідування у дорослому житті; вони не мають можливості належним чином задовольнити необхідні потреби своїх нащадків, і ті теж будуть бідними. Отже, сьогоднішня бідність загрожує перетворитися і на проблему майбутнього».

Я думаю, що культурна громадськість України має подякувати авторам, які готували президентське послання, за відверту і чесну характеристику бідності в Україні.

Зверніть увагу, чесно зізнається, що в Україні спостерігається значне зниження народжуваності, погіршення здоров’я населення, зростання смертності, посилення процесів депопуляції. Такі явища можна безпомилково називати винищенням народу або, по-науковому, геноцидом. До речі, за нормами ООН погодинна оплата праці має бути еквівалентною трьом доларам на годину, якщо вона нижча, вважається, що в країні здійснюється геноцид народу і розвал його економіки. В Україні, якщо рахувати середню зарплату 400 гривень і розділити її на 170 годин на місяць, виходить 2 грн. 36 коп. в годину, що дорівнює 45 центам. Це рівень не оплати праці, а геноциду народу України. Народ, загнаний в такі матеріальні умови, має право на будь-які форми і методи боротьби з гнобленням. А що вже казати про прості протестні акції.

Таким чином, бідність, організована реформаторами в Україні, найважливіший засіб, форма і метод гноблення народу. А якщо врахувати, що діти із бідних родин будуть бідними і в дорослому житті та відтворять на світ наступне покоління бідних, то це вже постійно відтворене соціальним ладом явище, котре неможливо назвати інакше, як перманентним гнобленням народу урядом и панівною елітою власної країни.

З-поміж засобів і форм гноблення народу треба назвати і таке явище як маніпуляція свідомістю. Російський вчений С. Г. Кара-Мурза визначає маніпуляцію як спосіб панування шляхом духовного впливу на людей через програмування їхньої поведінки. Цей вплив спрямовано на психічні структури людини, що здійснюються приховано, і ставить своїм завданням зміну думок, мотивів та цілей людей в потрібному владі напрямі. Досить важлива ознака маніпуляції свідомістю — потайність впливу та навіювання людині бажань, які свідомо суперечать його головним цінностям і інтересам. Сенс маніпуляції не в тому, щоб прямо примушувати, силувати, а в тому, що ми тебе не змушуватимемо, ми вліземо тобі в душу, в підсвідомість, і зробимо так, що ти сам захочеш робити угодне нам. Маніпуляція — головна технологія панування сучасної буржуазії. Ось чому буржуа швидше дадуть можливість народу розгромити президентський палац, ніж допустять зайняти телевізійний чи радіоцентр.

Маніпуляція свідомістю, що робиться завжди приховано, позбавляє громадянина свободи у значно більшій мірі, ніж пряме примушення. Жертва маніпуляції, громадянин, цілком втрачає здатність раціонального вибору, бо бажання жертви програмується ззовні. Фактично в умовах маніпуляції ліквідуються конституційні права громадян, основи демократії. На місці демократії виникає новий вид тоталітаризму, що замінив батіг, пряме насилля, значно ефективнішим й антигуманнішим інструментом — «індустрією масової культури», «виборними технологіями», постійною напівправдою з телеекранів та ін. Усе це перетворює людину на програмуючого робота, що є найгіршою формою гноблення.

Не менш очевидною та відкритою формою гноблення народу в Україні стала повсюдна, яка пронизує всі пори державного механізму, корупція. Корупція стала нормою, а не винятком серед політичної, правлячої та економічної еліти, перетворилася на системоутворювальний чинник. Практично ні в держапараті, ні в суді, ні в органах місцевої влади громадянин не може законно розв’язати питання без корупційної поведінки чиновників. Навпаки, чесність чиновника являє велику небезпеку для його кар’єри, а інколи й життя. Наявність корупції у вищих верствах влади вказує на невикорінюваність цього явища за нинішнього правлячого режиму. Корупція стала безвихідною формою гноблення для громадян України. Практично всі розмови про права людини зведено до того, що реалізація навіть конституційних прав прямо залежить від платоспроможності громадянина. Бідна людина не може і не повинна, виходячи з існуючого режиму, захищати свої права. Це найсильніший стан гноблення, бо беззахисна людина завжди уражена, ображена, пригнічена, обмежена в свободі.

Не менш сильною формою гноблення є тотальний розгул злочинності. Країну охопили побутові крадіжки и грабування, розбої, гвалтування, казнокрадство та вбивства — всі види злочинності. Влада не тільки не може впоратися з валом злочинності, а й сама часто стає співучасницею або прямим виконавцем злочинних дій. Якщо податкова інспекція і міліція довела до розорення фірму, а потім у суді з’ясувалося, що податківці неправі, то хіба це не злочинні дії?

Зі скасуванням смертної кари злочинці отримали стимул, заохочення в своїх діях, по суті, утвердилася цілковита неадекватність злочину і покарання. Населення живе в постійному страху перед свавіллям злочинців, і ця форма гноблення використовується владою для утримання народу в покорі і мовчазній згоді з владою. Вбивство журналістів, депутатів, підприємців, банкірів, не кажучи вже про пересічних громадян, стало щоденним явищем в Україні.

Гноблення народу йде і по лінії обмеження якості життя. Підірвано здоров’я населення і демографічне благополуччя нації, що оцінюється рівнем народжуваності та тривалістю життя, природного відтворення, працездатності. Смертність різко перевищила народжуваність. Більш як 80% населення забули, що таке матеріальний достаток, покращання житлових умов, повноцінність харчування, відсутність безробіття, справедливість влади, доступність освіти і охорони здоров’я, безпека існування, впевненість у майбутньому. Вся оточуюча обстановка нинішнього життя принижує і гнобить людину. И невиплачена зарплата, і її низький, далекий від прожиткового, рівень і комунальні платежі, що перевищують дві третини чи всю зарплату, і неможливість навчати і лікувати дітей, і безробіття, і ситі задоволені пики багатіїв на екранах телевізорів, і багато-багато іншого гнобить людину, викликає в ньому шаленство протесту, незадоволення, бажання чинити опір гнобленню влади.

Але що таке опір гнобленню влади? Взагалі, опиратися — означає протистояти насильницьким діям, нападу, натиску, впливу кого-небудь. Це означає — не піддаватися, не підкорятися, протидіяти будь-кому. Опір — це властивість, здатність протистояти якимось впливам, змінам. З огляду на ці визначення слід визнати, що наш народ виявляє дуже слабку здатність до опору гнобленню. За більш як десятиріччя ліберальних реформ практично розорено, розгромлено указами Президента Л. Кучми колись потужну організацію виробництва на селі, промисловість відкинуто на 30 років назад, базові галузі разом з енергетикою, прибутковими горілкою та тютюном передано за безцінь олігархам, спаплюжено культуру, принижено науку, освіту та охорону здоров’я, які замість джерела добробуту народу стали джерелом доходу приватних осіб. І все це на очах у кожного громадянина, але з якихось причин не викликає потужної протидії. Народ перебуває в заціпенінні, в гіпнозі, в шоці, в стані неспроможності осмислити те, що відбувається в країні, в селі, в місті, селищі, установі. Базові галузі промисловості, доходи від яких годували все населення України (низькі ціни на комунальні послуги, електроенергію, житло, хліб), тепер збагачують кілька сотень олігархів, а мільйони зубожілих людей сторопіло дивляться на цю сваволю, як діти на циркову виставу, не знаходячи в собі сил грізно й вимогливо крикнути: «Віддай награбоване! Зароби працею, а не кучмівською приватизацією. Віддай назад або відберу силою!».

Ні, таке не кричать. У народу нема сил осмислити, що вимагати повернути борги у зарплаті — це паліатив, напівзахід, який докорінно нічого не вирішує. І шахтарі, які грюкають касками об асфальт, і працівники науки та освіти, котрі дзеленчать у шкільний дзвоник біля Кабміну, схожі на маленьких дітей, які вимагають віддати, але не знають, де і як узяти. Проте кожному має бути зрозуміло: всі основні багатства України вкрадено в народу невеликою жменькою приватних осіб. Вони володіють, користуються і розпоряджаються цими багатствами, тому нема коштів ні на село, ні на промисловість, ні на культуру, науку, освіту, охорону здоров’я. Вимагаючи тільки зарплати, громадяни погоджуються з тим, що вкрадене у них залишається в грабіжників-олігархів.

Така реальність. А суть справи в тому, щоб вимагати рішення головного, спільного, докорінного питання: переглянути підсумки приватизації, повернути народові базові галузі промисловості. Тільки тоді будуть робота і зарплати, тепло в домівках і повні холодильники, доступність для кожного громадянина цінностей культури, освіти, науки, охорони здоров’я. Поки що, на жаль, народ слабо розуміє зв’язок між загальними і приватними вимогами. Лише повернувши в державне управління базову власність, можна вимагати в держави зарплат, пенсій, стипендій, військового забезпечення тощо. Сьогодні в цьому коріння народного опору гнобленню влади та олігархічних власників. Проте слід визнати, що активність народу, його опір гнобленню, з одного боку, впирається в пасивність окремого громадянина, який сповідує принцип «а може, воно й без мене відбудеться», а з другого боку, впирається в пасивність і в’ялість лівої опозиції та інтелігенції.

Після контрреволюційного перевороту 1991 року сформована ліва опозиція виявилася непідготовленою ні теоретично, ні практично до організації справжнього опору народу тим докорінним змінам соціального ладу, що тепер відбулися. Захопивши владу, жменька зрадників-номенклатурників, керована агентами впливу зі США, Ізраїлю та Ватикану, не спитавшися народ, круто змінила соціальний лад, не тільки практично не зустрівши опору, а й навіть отримавши підтримку і від інтелігенції, і від апаратників-комуністів. І інтелігенція, і апаратники перебігли до табору контрреволюції, залишивши народ наодинці з капіталістичною реальністю виживання в умовах ринку і практично цілковитого позбавлення власності, а отже, джерел життя.

Але з інтелігенцією все зрозуміло. Її ще в XІX ст. недарма називали «гнилою» і «сволочною». Вона здебільшого завжди шукала ситого шматка. І тепер з лакейською улесливістю пішла служити новим хазяям, ставши об’єктивно класово ворожою власному народові. Але тут ще можливі зміни. Прогресивно мислячі представники інтелігенції вже відходять від дурману контрреволюції і вливаються до лав лівого руху. Вже починають усвідомлювати, що без опору владі олігархів і криміналу народ чекає повільна, але неминуча загибель.

А ось зрадники-номенклатурники не перестають дивувати. Адже в історії людства немає прикладу, щоб партійна, державна та військова еліта країни разом зрадила і зруйнувала власну державу. Щоб керівний апарат ураз став великим приватним власником і, по суті, класовим ворогом народу. Так, такого не було. Але сталося. І тепер народ змушений боротися з цією новою владою своїх колишніх керівників задля власного виживання. Проте і народ грішний. Мовчазна його згода на повалення Радянської влади жменькою номенклатурних пройдисвітів — великий історичний гріх. Бо за Радянської влади народ мав можливості для розвитку, а за влади «демократів» має можливості тільки для вимирання. Воістину, що маємо, не бережемо, а втративши, плачемо. Кажуть, шляхи Господні незбагненні. І нам треба випити цю чашу, щоб іти далі в історію розумнішими, ніж були.

Це соціальні пружини та причини опору гнобленню народу. Але коли розглядається питання про право народу на опір гнобленню, потрібно вказати на правові форми, засоби та методи опору. Гадаю, що таке політичне право як право народу на опір гнобленню реалізується в конституційному аспекті через різні правові форми, найголовнішими серед яких є захист конституційних прав і свобод, демократичних цінностей та ідеалів. Треба особливо підкреслити, що одним із основних державних обов’язків, з яких випливають усі інші, є обов’язок забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина. Це передбачає створення належних умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина та механізму їх захисту. Зміст зазначених обов’язків становить функції всіх державних органів та органів місцевого самоврядування.

У сучасних умовах держава вочевидь не може впоратися з виконанням своїх прямих обов’язків і, головне, не несе за це жодної відповідальності. Тому й громадяни чинять адекватно: не платять податки, не оплачують комунальні послуги тощо. Безвідповідальна держава сама формує умови для вчинення тиску на владу і політичними, і силовими методами.

У цьому питанні Конституція України надає чимало можливостей. Найважливіша з них та, що норми Конституції — це норми прямої дії, і звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України гарантовано. Одним із найважливіших конституційних засобів опору народу є конституційне право кожної людини на життя. В Конституції України сказано: «Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» (ст. 27); «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (ст. 48). А хіба невиплата зарплати, мінімальна зарплата і пенсія нижче прожиткового мінімуму, недоступність лікування і медикаментів, божевільні ціни на житло, одяг, повноцінне харчування, освіту та ін., не є протиправним посяганням на життя людини з боку державної влади? Безумовно, є. І опір цьому посяганню має бути адекватно активний і законний.

Із правових форм опору тут можна використати такі як політична змова, страйк, мітинг, пікет, наметові містечка, демонстрації, петиція, референдум, маніфестації, судові позови, громадянська непокора, інтифада, бойкот виборів, листівки, заклики, фронти опору, постійно діючі штаби опору та багато інших форм. Практично всі ці організаційні форми опору дозволено чинною Конституцією України. Ст. 39 Конституції закріпила право громадян збиратися мирно без зброї і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації. Реалізація цього права має не дозвільний, а повідомний характер. Суд може обмежити реалізацію цього права тільки в інтересах національної безпеки та громадського порядку. До того ж загроза національній безпеці та громадському порядку має бути реальна, а не уявна. Влада і суди не повинні лицемірити і під виглядом загрози громадському порядку забороняти громадянам реалізовувати конституційне право на збори та маніфестації.

Гадаю, що і посадовців, і суддів слід притягати до юридичної відповідальності за умисне перешкоджання громадянам реалізувати свої конституційні права.

Ст. 40 Конституції України закріплює право на петиції, ст. 34 — на свободу розповсюдження інформації, ст. 44 — право на страйк, ст. 55 закріплює право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Отже, в Конституції України є достатньо норм, що забезпечують реалізацію права народу на опір гнобленню.

Інша річ, як тлумачаться ці норми виконавчою владою і судом. Проте, коли на вулицю виходять мільйони або бодай сотні тисяч людей, їх навряд чи можна стримати судовим рішенням чи заборонами місцевої влади. Від організаторів протестних акцій вимагається лише вчасно відповідно до закону повідомити місцеву владу про проведення заходів. Треба пам’ятати, що вулиці, майдани, будинки перебувають у користуванні місцевої влади, але належать народові. Ця обставина виправдовує дії протестуючих за умови, що не порушується національна безпека та громадський порядок, а також дотримано вимог Конституції про сповіщення влади про проведення акцій.

А як бути з повстаннями, бунтами, переворотами, революціями, які займають почесне місце в історії, але факт їх здійснення завжди суперечить чинному законодавству. Загалом, право народу на опір гнобленню, виходячи з Американської і Французької декларацій XVІІІ ст., а також із Загальної Декларації прав людини ООН 1948 року, включають у себе і такі засоби, як повстання та інші насильницькі дії. Однак, як каже поет: «Мятеж не может кончиться удачей: ведь в этом случае его зовут иначе».

Одне слово, насильницькі дії перебувають за межами припустимих — з точки зору конституційного регулювання. Вони завжди протиправні стосовно чинного права, але народ завжди правий і має право й на такі дії, коли міра гноблення загрожує його існуванню. Бо життя народу незрівнянно вище за будь-які конституції та закони. Не можна погодитися з думкою: «нехай загине світ, аби торжествував закон». Кому потрібен закон, якщо нема світу, нема людей? Народ, який відвоював собі життя, створить і закон. А закон, який знищує народ, — зброя гноблення. Проти такого закону і влади, що його встановила, народ завжди має право на опір.

Але тут постає питання про взаємозв’язок права народу на опір гнобленню та сучасних проблем тероризму. Треба сказати, що серйозні революціонери, які вели народ до революційних перемог, завжди були проти тероризму. В резолюції до ІІ з’їзду РСДРП, підготовленою В. І. Леніним, було записано: «З’їзд рішуче відкидає терор, тобто систему поодиноких політичних вбивств, як спосіб політичної боротьби...» (В. І. Ленін. ПЗТ, т. 7, с. 251). Необхідність терору В. І. Ленін визнавав тільки як захід у відповідь у захисту революції. Для справжніх, відповідальних, серйозних організаторів опору проти матеріального і духовного поневолення та гноблення народу найважливіше за все організаторська, агітаційна, роз’яснювальна робота в масах. Політика там, де мільйони людей зливаються в єдиний потік з єдиними гаслами та єдиними вимогами. Не там, де тисячі, а там, де мільйони.

І якщо сьогодні за остогидлого всім політичного режиму Кучми—Медведчука мільйони людей не виходять на демонстрації з єдиними вимогами проти цього режиму, то в цьому винна передусім ліва опозиція. Народові досі зі знанням справи, просто й дохідливо не пояснили суть, мету і наслідки підлого контрреволюційного перевороту 1991 року. Не пояснили суть протиріччя між народженою з радянської номенклатури після 1991 року буржуазією та найманими працівниками, інші соціальні протиріччя. Не пояснили і не навчили народ нових форм боротьби проти гноблення в нових історичних умовах. Відтак і апатія, і пасивність, і байдужість народу, і сліпе захоплення буржуазними лідерами на кшталт Ющенка, Тимошенко, Медведчука, Януковича та ін. І несвідоме голосування за «грошових мішків» на виборах, і цілковита неорганізованість, і дурна, фальшива, керована оскаженілою буржуазією недовіра до комуністів перед загрозою катастрофи національного виродження.

Якщо порівняти умови життя в західних країнах і масовість, упертість протестного руху в Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, Англії та ін., то не можна не здивуватися тій покірності, лакейській нерозбірливості та пригніченості колись гордого народу України. Цілковиту відповідальність за цей психічний стан народу несуть інтелігенція та політична опозиція.

Не можна серйозно поставитися до заяв декотрих політиків про те, що Україна або Росія вичерпали ліміт на революції. Пригноблений народ задля порятунку своєї життєдіяльності зобов’язаний протестувати. І якщо в 1991 році контрреволюція в колишньому СРСР через цинічний обман народу повалила Радянську владу практично без насильства, то чому нинішня кримінально-олігархічна влада не може бути скинута тими самими способами мітингів і протестів без відкритого й очевидного насильства?

Кількох днів загального політичного багатомільйонного страйку достатньо, щоб змести будь-який олігархічний режим і повернути владу народові. Тож рішучим чинником реалізації права народу на опір гнобленню є теоретична, організаційна та духовна готовність опозиції та інтелігенції очолити опір народу гнобленню влади в сучасній Україні.

Реалізація права народу на опір гнобленню залежить від самого народу. Правові та конституційні передумови для цього є. Залишилося проявити волю, активність, організованість, політичну свідомість і рішучість у захисті демократичних прав і свобод заради порятунку вимираючої України.