Ситуація, в якій перебуває нині Україна, на жаль, не вселяє в нас жодного оптимізму. Десять років незалежності не принесли їй очікуваного процвітання. Навпаки, на суверенному марші до омріяного майбутнього вона навіть втратила багато чого з того, що вже мала в минулому.
Простіше за все наші історичні невдачі перекласти на когось. Мовляв, не поталанило з вождями, не простягнув щедрої руки світ, не люблять нас сусіди і навіть природа і та, часто-густо, проти нас. Насправді причини цього явища значно глибші. Як на мене, вони в нашому українському характері, або, як тепер модно висловлюватися, в нашій українській ментальності.
Претендуючи на роль давнього і мудрого народу, ми чомусь не виявляємо ні бажання, ні вміння мудрішати і далі. Принаймні за роки незалежності якісних змін тут не відбулося. Ми не навчилися толерантності й великодушності. Не зуміли сконсолідувати українське суспільство в громаду, в монолітну політичну націю, без чого марно сподіватися на достойне місце у світі. Таке враження, що суверенність свою ми отримали надто пізно, і як розпорядитися нею в нинішніх умовах, не цілком розуміємо.
Світ дедалі владніше входить у глобалізаційну стадію, а ми — українці — лишилися в епосі етно-національного романтизму. Замість того, щоб, засукавши рукави, взятися за реалізацію фундаментальних завдань, перейнялися проблемами власної ідентичності й окремішності, поринули в спогади про колишню велич, заходилися творити абсолютно нереалістичні міфи про самих себе. До того ж так і не визначили, що для нас має бути головним, що другорядним, а що й зовсім не вартим уваги.
Ні з того ні з цього вирішили, що маємо поганий правопис української мови і заходилися його реформувати. Несподівано виявилося, що мова, якою ми говорили досі, не дуже то й українська. Ось якщо поміняти у «совітському» правописі двадцять граматичних правил, тоді ми отримаємо справжню українську мову. Одним ця ідея подобається, іншим — ні. Дискутують науковці. Вирують пристрасті на сторінках періодичної преси. Розколюється суспільство. І маємо роботу, і ніколи нам зосередитися на важливіших проблемах нашого поступу в майбутнє.
Здається, що українська інтелігенція і досі не може зрозуміти своєї ролі в новій Україні. Замість того, щоб усіма можливими засобами консолідувати українське суспільство, вона постійно чіпляється за так звані гострі кути історії, плачеться над своєю лихою долею, шукає винних, засуджує їх, проклинає, ревізує давнє і недавнє минуле, відрікається від сподіяного пращурами. І ніяк не може збагнути, що це безнадійно тупиковий шлях. Досягти злагоди в суспільстві шляхом соціального, ідеологічного чи й регіонального реваншу не вдасться. Тільки взаємне прощення наших дійсних і уявних гріхів, тільки взаємна терпимість і великодушність можуть об’єднати українське суспільство. І, звичайно, спільна мета.
Сьогодні певна частина наших інтелектуалів, яких прийнято чомусь називати «свідомими», марить входженням України до цивілізованої Європи. Звичайно, нічого поганого в цьому немає. Кожному хотілося б, щоб Україна стала такою як, скажімо, Франція чи Німеччина. Але давайте робити це з гідністю. Заживемо як слід, а потім вже й інтегруємося. Нам же хочеться, щоб послідовність цих процесів була зворотною, що скидається на шлюб за розрахунком. А цивілізуватися за чужий рахунок — не надто морально.
Ще менш моральним є наше намагання поріднитися з «новими друзями» за рахунок відмови від «старих». Щоб виправдати таку зрадливість, деякі ідеологи ладні не просто забути історію, а й переінакшити її. Чого лише варті розумування щодо одвічної європейськості українців, котрі власне не мають нічого спільного з росіянами. Державні мужі, заперечуючи приєднання України до Євразійської спільності, заявляють, що вона двох інтеграцій не витримає. В результаті не маємо жодної, коли не вважати входження України до напіввіртуального об’єднання ГУУАМ. Враховуючи, що наша економіка зорієнтована переважно на Росію та інші країни, що утворилися в результаті розпаду Радянського Союзу, така політика не може вважатися далекоглядною. Це все одно, що плювати в колодязь, із якого п’ємо воду.
Якщо не вистачає власного розуму, то хоч би позичили в тієї-таки Європи. Вона не тільки не втрачає економічні (політичні й культурні також) зв’язки з Росією, а намагається ще більше розширити їх. Досить згадати лише зацікавленість Європи в євразійських шляхо- і трубопроводах, котрі проходять територією Росії і, на жаль, дедалі частіше обминають Україну.
Нормальній людині важко зрозуміти, чому Україна б’ється в альтернативних конвульсіях. Хіба не природно бути там, де це диктують національні інтереси. Отже, на Сході і на Заході водночас. Бажано і на Півдні також. До того ж, коли б західний її вектор, як тепер модно говорити, здійснювався не на шкоду східному, а в прийнятній гармонії з ним, позиції України на цивілізованому Заході були б набагато міцніші. Сьогодні не складається враження, що Захід бачить нас рівнорядним партнером і чекає не дочекається, щоб ми нарешті прилучилися до нього. Нас повчають, карають санкціями, вказують на наше місце. Щоправда, це нас, начебто, нітрохи і не бентежить. На Сході ми горді та суверенні, а на Заході ладні бути і на становищі бідного родича.
Мусимо бути свідомі того, що нам не вдасться увійти до європейсько-атлантичної цивілізації й зберегти свою політико-економічну та етно-культурну цнотливість. Немає і найменшого сумніву в тому, що цей процес супроводжуватиметься значними втратами українського суверенітету в економіці, політиці, культурі. Про самодостатність у нових умовах доведеться просто забути. Напевно, матимемо компенсацію у вигляді піднесення життєвого рівня. Можливо, вона виявиться для нас достатньою. Але не треба обманюватися. Сьогодні ми ще сперечаємося стосовно пріоритетності в Україні української чи російської мов, а завтра ці пристрасті здадуться дитячими забавами, усім нам доведеться віддати пріоритет мові англійській. Глобалізація відбувається не по-українськи, а по-американськи.
На жаль, не маємо єдності й в політичному істеблішменті України. Кажучи це, я маю на увазі не саме по собі загострення протиборства різних політичних сил на владному олімпі, а те, заради чого ведеться ця боротьба, як вона ведеться і ким стимулюється. Нічого демократичного і цивілізованого, а ще морального у цій сфері ми не демонструємо. Вдаємося, переважно, до силових методів вирішення спірних питань. Навіть у Верховній Раді. До того ж конфігурація парламентських протистоянь незбагненно українська. У 2000 році до складу так званих «силовиків» входили депутати пропрезидентських фракцій. «Жертвами» стали ліві — комуністи і соціалісти. У 2002 році альянс «силовиків» склали колишні «жертви» і їхні непримиренні ідейні противники (рухівці й реформісти), а новими «жертвами» стали так звані пропрезидентські фракції.
Давній літописець у таких випадках казав: «Дивні діла твої, Господи». І справді, за два роки в Україні нічого такого не відбулося, щоб зумовити появу такого неприродного опозиційного об’єднання. Рухівці не стали комуністами, останні, начебто, також не заявляли про відмову від вічно живого вчення. Соціалісти як були ідейно аморфними, так ними і залишилися. Президент також той самий, а його політика не змінилася порівняно з 2000 роком.
«Нашеукраїнці» мотивують різку зміну своєї поведінки тим, що вони найбільша фракція і мусять складати парламентську більшість. Адже як можна зрадити виборців, які вручили їм мандат на політичне лідерство в країні. Оскільки через «підступність президентської адміністрації» реалізувати свої права вони не зуміли, то і вдалися до силового методу. «А що нам лишалося робити?» — заявляють «нашеукраїнські» лідери.
А те, що робили у схожій ситуації 2000 року ліві фракції. У Верховній Раді третього скликання саме вони складали найбільшу політичну силу і саме їх уповноважив народ на політичне лідерство. Нинішні союзники лівих не тільки не порахувалися тоді з волевиявленням народу, а й взагалі позбавили комуністів і соціалістів будь-яких посад у парламенті. І хоч зроблено це було з порушенням юридичних і моральних норм, ліві, щоб не збурювати обстановку в країні, змирилися з тим, що скоїлося.
Прикро, що для реалізації своїх владних амбіцій опозиція намагається залучити «вулицю». Звичайно, обездолених у нашій країні чимало, але грати на їхніх почуттях і бідності непорядно. Ми всі ще не забули марксистського вчення про революційну ситуацію і мусили б давати собі звіт, що такої сьогодні в Україні немає. Спричинити її штучно, зокрема і через «демонстраційне благодійництво», аморально. Максимум, чого можна домогтися, це створення ще більшої напруженості й хаосу в Україні, пониження її міжнародного авторитету.
Та й мета цих акцій мізерна: змусити Президента достроково піти у відставку. Ми маємо претензії до Президента, але коли високі державні особи на Заході роблять публічні заяви, що вони не ототожнюють народ України з її Президентом, нас це мусить ображати. Як і візити «вождів» опозиції до європейських і заокеанських столиць з «кольчужними» та іншими викриттями. Дивно, що до європейських та міжнародних структур стали апелювати навіть комуністи, котрі ще вчора вважали їхнє наставництво і спонсорство принизливим і руйнівним для України.
За час перебування в політичному житті я дійшов невтішного висновку: переважною більшістю наших «вождів» рухає, на жаль, не суспільний, а особистий інтерес. Навіть союзники не можуть домовитися про довгострокові спільні дії. Не було б їхніх амбіцій, Верховна Рада четвертого скликання мала б стабільну більшість ще з початку своєї роботи. Адже між блоками «За єдину Україну», «БЮТ» і «Наша Україна» принципової ідеологічної різниці немає. І соціально вони практично тотожні.
Єдине, що не дало їм знайти спільну мову — комплекс гетьманства. І ніщо не свідчить, що в майбутньому ми його позбудемося. Від одного із чільних лідерів опозиції я почув таке: «Разом доможемося відставки Л. Кучми, а далі — кожний сам по собі». Чи не правда, нічого, крім суму, така опозиційність не може викликати? Адже це означає, що нинішні союзники після появи президентської вакансії перетворяться на непримиренних опонентів (щоправда, цього може і не статися, якщо заокеанські наставники наших опозиційних лідерів, до яких вони зачастили на оглядини, визначаться з тим, кого б вони воліли бачити кандидатом у президенти України).
Сумно також і від того, що декому із нинішніх політичних поводирів бракує елементарної людської щирості. На вівтар боротьби за щастя народне вони охоче кладуть найкращі слова і нічого істотнішого. Коли я чую їхні емоційні запевнення, що у разі приходу до влади вони не пошкодують сил і розуму для докорінного поліпшення добробуту співгромадян, мені постійно спадає на думку відомий афоризм: «Краще хоч раз у житті запалити свічку, ніж все життя проклинати темряву». Наскільки б розсіявся морок нашої бідності, коли б вони наважилися запалити свої свічки. Йдеться про легалізацію капіталів, повернення їх в Україну.
...Свого часу опозиція пояснювала перехід до силових методів боротьби непоступливістю Президента, його небажанням змінювати систему влади в Україні. Після заяви Л. Кучми у серпні 2002 р., в якій викладена концепція державного правління в Україні, практично тотожна тій, заради якої опозиція ладна йти на барикади, переконливих аргументів для збурення спокою співгромадян не стало. Вносьте законопроекти і змінюйте систему влади. Тим часом жодної активності опозиції на цьому полі не спостерігається. Натомість гарячково шукаються нові виправдання для так званого весняного наступу під гаслом «Повстань, Україно!».
Чи не досить нам цих наступів? І проти кого має повстати Україна? Проти нинішньої влади? Але ж це означає, що й проти опозиції також. Адже нинішні опозиціонери були вчорашньою владою, і мають відповідати за невтішний стан України нарівні з нинішньою. Проти олігархічної та корумпованої правлячої еліти? Але вона достойно представлена в обох таборах, пропрезидентському і опозиційному, і у співгромадян немає і найменших підстав бачити в ній своїх благодійників.
Отже, краще домовляйтеся, панове. Бо коли ви сваритеся і без правил боретеся за владу, у «мужиків чуби тріщать».
Петро ТОЛОЧКО,народний депутат України,група «Народовладдя».
