Наталя Сопільник ось уже третій місяць не може оговтатися від перемін, що сталися в її житті. Все життя провчителювала, очолювала навчальний заклад в обласному центрі і не думала-не гадала, що раптом може стати... префектом. Не де-небудь, а у древньому Кам’янці-Подільському стала на чолі Центральної префектури міста.

Спочатку навіть назва її посади була трохи незвична. А про всі нюанси префекторської роботи навіть уявлення не мала. Та поступово звикає і вона, і все місто до того, що тепер у кожному районі є ось така префектура і свій префект.

Недаремно кажуть, що все нове — це добре забуте старе. Колись, кілька століть тому, Кам’янець уже мав своїх префектів. Проте і обов’язки в них були інші, і забулися ті часи давно. Ідея відродження префектур виникла у теперішнього мера Олександра Мазурчака та його команди не тому, щоб повторити минувшину, а тому, що місто шукає способи облаштувати своє життя.

Спочатку це була просто бомба: у штат виконавчого комітету було введено ще сім додаткових посад префектів. За таке навряд чи кого могли б похвалити —нічого роздувати адміністративні штати, коли й роботою теперішніх чиновників не всі і не завжди задоволені. А тут за куцого бюджету ще таку команду утримувати? Але Мазурчак був послідовний у своїх діях. Запропонувавши нові посади, він ще й додав нові зарплати до них.

— Ми розуміли, з окладом державного службовця у 115 гривень неможливо розв’язувати проблеми, які ми покладаємо на префекта. За ці гроші займатися тим обсягом робіт не буде ніхто, а просто вдавати, що працюєш, не потрібно. Префект отримав пристойну зарплату і величезні обов’язки.

Якщо говорити масштабно, то найголовніше його завдання — відповідати за все, що діється в його районі, даруйте — префектурі. Якщо простіше — засипати дорожні ями, вивозити сміття, вкручувати лампочки в під’їздах, заспокоювати хуліганів...

Ні, не треба думати, що префект усе це мусить робити сам. Він має зорганізувати всі відповідні служби працювати на його території як годинник. І якщо в квартирі холодні батареї, то господар побіжить не до мера, і не до комунальників. Він просто розкаже про це префектові. А вже той зробить так, щоб було тепло.

Напевно, щось таке повинні були б робити ЖЕКи. Але ж вони давно втратили і свої функції, і владу, і, здається, самих себе. Спробувавши добитися там чогось хоч раз у житті, переважна більшість мешканців мікрорайону вдруге туди ніколи не заявиться.

А вже про те, що наші вулиці, двори, квартали залишилися просто нічийними, навіть говорити не доводиться. Двірник може акуратно підмести лише ті кілька квадратних метрів, що належать його установі, а папірець, який лежить за межами його ділянки, вже не його сміття.

Приватний сектор узагалі «захлинувся» в тому смітті. Проблема його наскільки банальна, настільки й нерозв’язна: кому обслуговувати отой приватний сектор, котрий не має ні сміттєпроводу в під’їзді, ні навіть елементарного контейнера у дворі? Не дивно, що весь бруд йшов просто у каньйон Смотрича. І ні штрафами, ні комісіями цього було не припинити. А спробуйте з’ясувати, хто і за чиїм дозволом наліпив на дитячому майданчику у вашому дворі гаражі, фантастичні прибудови, розставив химерні ятки із дрібним товаром?

Йти до мера зі скаргою, що в під’їзді розбита поштова скринька — якось незручно. Потикатися до відділів міськвиконкому — безрезультатно. Давати наказ своєму депутату? Та вже й рукою махнеш на все.

Префекторська контролююча влада така широка, що підпорядкувала навіть роботу дільничних міліціонерів. Вони тепер і сидять разом — префект і дільничний. Це, кажуть у мерії, щоб і людей своїх із префектури знали краще, і працювали разом. Бо оскільки міська влада утримує дільничного зі свого бюджету, то й вимагає від нього справжнього спокою, безпеки й порядку.

Зрозуміло, такий контроль і підпорядкування багато кому не до вподоби. І тим-таки комунальникам, і правоохоронцям. Адже простіше зробити так, як тобі зручніше. Потім і мерові прозвітувати можна, а він до усяких дрібниць просто не докопається.

З префектом складніше. Він кожного дня ось тут, на місці, у дворі, в квартирі, в під’їзді. І вимагатиме зробити так, щоб зручно було не службі, а мешканцям району.

У тому, що префекти старатимуться, в мерії не сумніваються. Кожний із них пройшов зовсім не формальний конкурс, подолавши 5—7 суперників. До уваги брали не так колишню спеціальність (сьогодні серед префектів колишні військові, вчителі, працівники заводів), як уміння працювати з людьми і життєва мудрість. Майже свідомо обирали людей не молодше сорока років. Переконані, з таким буде простіше спілкуватись і пенсіонеру, і безробітному, і домогосподарці — а це основні клієнти префектури. А от Наталії Сопільник доручили найвідповідальнішу префектуру ще й тому, що вона — людина нова у місті. Отож не має ні кумів, ні сватів, яким десь колись треба у чомусь поступитися. Значить, працюватиме чесно і принципово.

Усі новопризначені з азартом взялись до роботи. Але ж зрозуміло і те, що лише на одному ентузіазмі не розв’язати тих проблем, котрі вже роками дошкуляють місту та його мешканцям. Гроші повинні підкріпити усі добрі починання. А як накрити латаною свиткою міського бюджету всіх — одвічна проблема.

Кам’янецька мерія нинішнього року могла б потішитися тим, що бюджет з усіма субвенціями і дотаціями сягнув 50 мільйонів гривень. Це найкращий показник за останніх десять літ. Але 12,7 мільйона — це субвенції на пільги і субсидії, котрі ніколи не надійдуть у місто грошима. А віддавши медицині й освіті по 8 і 13 мільйонів, навіть до кінця не вирішили проблему заробітної плати. Якщо не забути про спорт, культуру, вкрай необхідну реставрацію Старого міста, то стане зрозуміло, що на вуличні проблеми знову нічого не залишається.

Мерія і тут зробила свій хід. Зазвичай кожен депутат, виконуючи накази своїх виборців, просив гроші на той чи інший об’єкт. До того ж найважливіший був саме цей, а не сусідній. І в довгих дебатах важко було відшукати істину. Тепер у розпорядження кожного обранця виділено по п’ять тисяч гривень. Сума хоча і скромна, але реальна — все, що міг собі дозволити бюджет. І ці гроші депутат може витратити на свій розсуд.

— По гривні, по крихті ці кошти могли б розпорошитися непомітно, — розповідає секретар міської ради, палкий прихильник префектур, Сергій Бабій. — Але я, приміром, вирішив передати їх префекту свого району. Переконаний, так зробить і більшість моїх колег. А вже той зможе розпорядитися грошима справді на користь громаді. Чи буде це якась одна велика програма, чи ділитимуть на невеличкі — це вирішуватимуть люди разом із своєю префектурою. Так і користі буде більше, і образ менше.

Про особливості цієї унікальної програми (префектів і схожої структури не має жодне місто в Україні) можна розповідати багато. Важливий найголовніший її принцип: місцева влада сьогодні не боїться жителів свого міста. Вона боїться того, що вони не прийдуть і не поспілкуються з нею, не розкажуть про свої проблеми. Вони хочуть усі разом жити у зручному, гарному і затишному місті.