Якщо на Місяці дві людини,одна з них — курозванець

Вони й справді не дають курозванцям точних свідчень, кому ж усе-таки належало поселення на зорі його виникнення. Одне достеменно відомо: село старовинне, вперше згадується в акті записів Луцького замку від 1545 року. Хоча й археологи стверджують: поселення — давніше, про що свідчать археологічні знахідки, зокрема римські монети. Але хто б не зачинав це поселення, не помилився: земля тут родюча — тільки ледарів не любить...

— Збереглися легенди про походження назви села, — розповідає бібліотекар Галина Заїка. — Одна з них — про місцевого жителя на прізвисько Кура, який нібито очолив охорону села від набігів монголо-татар. В іншій легенді розповідається про те, що на місці нинішніх лук були непрохідні болота й ліси, де водилося багато дичини та курей. Звідси й назва.

Схоже, курозванці вірні легенді, бо чого-чого, а в селі й нині на обійстях чимало курей та іншої птиці, якої, звичайно ж, меншає під весну, бо на відміну від американців традиційну запечену індичку тут смакують набагато частіше, особливо в зимові місяці, коли хліборобські руки знаходять хоч трохи спочинок. А лиш завесніє, все село дружно переміститься в поле. І тоді бодай шмат хліба встигнути ухопити. Зате зараз селянин може дозволити собі делікатеси, до яких доклав чимало праці влітку.

Курозванський феномен ніхто не зміг пояснити. А річ у тім, що в цьому селі свого часу був економічно сильний колгосп імені Суворова, люди одержували непогану, як для села, заробітну плату, одне слово, не бідували. Але на якомусь етапі все змінилося на гірше. А коли настав період реформування, зі своїми паями з колгоспу вийшло 159 селян, і ще 40 мають намір це зробити найближчим часом. Відтак курозванці в Гощанському районі заробили імідж «одноосібників», який за радянських часів сприймався б як образа.

— А ми його сприймаємо як комплімент чи синонім «господарю», — жартує сільський голова Курозван Іван Кравчук, агроном за фахом. — Бо що в тому поганого, що люди тягнуться до землі? Я і моя сім’я без неї не вижили б. Маю на обійсті ще й чимало живності, трактора, коня. Останнього міг би й продати, про що якось натякнув матері. Але почув від неї: «Який же ти господар без коня?» І справді, майже у кожному із 426 дворів є кінь. Навіть малеча вміє управляти гривастими, влаштовуючи на випасах улітку справжні перегони.

Однак у так званому одноосібництві є й другий бік медалі: якщо колись міцний колгосп підсобляв сільраді в благоустрої населеного пункту, в утриманні в належному порядку клубу, бібліотеки та інших закладів соцкультпобуту, то тепер, коли після реформування залишився сільськогосподарський виробничий кооператив «Курозвани» з одним трактором та сотнею голів ВРХ (для порівняння: в колишньому колгоспі було 4 тисячі голів худоби), сільський голова, який на цій посаді не так давно, може розраховувати лише на власну кмітливість та підприємливість, а ще — на підтримку територіальної громади. Бо коштів, що їх виділяє бюджет, ледве вистачає на зарплату та електроенергію. Нещодавно ледве на ремонт ФАПу 600 гривень назбирали. До речі, сільська рада не має свого приміщення, а орендує кілька кімнат у конторі колишнього колгоспу (той нечисленний штат теперішнього СВК цілком помістився в невеличкій хатинці).

— Проблему з приміщенням для сільради можна було б вирішити, якби власники майнових паїв передали їх на користь сільради, — сказав голова Гощанської районної ради Петро Зубкевич.

Щодо того, чи зможе територіальна громада стати надійним помічником сільської влади, покаже час. Поки що вона дружно відгукувалася на чужу біду: робила посильні пожертви на лікування двох тяжкохворих своїх земляків. Хочеться сподіватися, що коли люди дають лад на власних обійстях, то й і з наведенням порядку в селі впораються. Можливо, господарювати краще, ніж раніше, їх спонукає доля колишнього сільського Будинку культури, який через неправильно зроблену покрівлю протікав, руйнувався, а тепер докірливо зяє порожніми віконними зіницями, виконує роль пам’ятника безгосподарності. Бо свого часу не знайшлося в бюджеті коштів на те, щоб переробити дах. Заощадили копійки — втратили тисячі.

Нинішній сільський голова Іван Кравчук поділився своїми планами: хоче створити при сільраді комунальне підприємство чи кооператив, яке виконувало б посередницькі функції у заготівлі лишків сільгосппродукції. Адже в село часто навідуються заготівельники з інших регіонів, які витрачають багато часу, допоки наміняють у селян за зерно чи інші товари картоплі, овочів.

— Такі заготівельно-збутові та обслуговуючі кооперативи створюємо й при інших сільрадах району, — додає голова Гощанської районної ради Петро Зубкевич. — Адже в деяких селах вже немає господарств, де люди віднаймали техніку чи коней, щоб обробити городи. Тепер ці функції виконуватимуть кооперативи.

— Актуальне для нас і вирішення питання щодо газифікації села, — каже Іван Кравчук. — Щоб прокласти п’ять кілометрів газопроводу від Гощі, потрібно 350 тисяч гривень. А там, упевнений, громада узяла б на себе інші витрати.

А ще курозванці розраховують на те, що районна влада підтримає їх клопотання про бодай ще один вранішній рейс маршрутки. Саме о цій порі люди поспішають у Рівне на ринок, сорок курозванців на роботу в Гощу. Тож вранішні маршрутки вкрай переповнені, що загрожує безпеці руху. А тому більш як двом десяткам людей доводиться пішки долати шість кілометрів до райцентру, щоб не запізнитися на роботу.

Зимової пори на вулицях села малолюдно: впоравшися на обійсті та нагодувавши худобу, селяни ніжаться в теплих оселях. Вишивають, читають газети, слухають радіо. Як сказав сільський голова Іван Кравчук, майже в кожній хаті слухають прямі трансляції засідань Верховної Ради. Це, так би мовити, звичний розпорядок для тих, хто не поїхав у Рівне торгувати на ринок.

— Якщо на Місяці буде дві людини, то одна з них — курозванець, — жартує сільський голова. — Раніше, за колгоспу, коли люди мали невеликі городи, то вирощували часник і забезпечували ним Прибалтику. Тепер, коли мають більше землі, спеціалізуються на цукрових буряках та городині. Ви запитайте в обласному центрі на ринках, звідки картопля, буряки, морква, капуста, і почуєте, що з Курозван. Облюбували мої земляки навіть столичні ринки. З цього й живуть.

— Загалом у нашому районі немає проблем із збутом сільгосппродукції з особистих господарств, — каже голова Гощанської райдержадміністрації Юрій Благодир. — У села навідуються заготівельники. Інша річ — ціни, які не відповідають праці, затраченій селянином на вирощення сільгоспкультур. Хоча, зрештою, селяни самі вибирають, де вигідніше збути вирощене: заготівельникам чи на ринках.

Головною культурою в селі вважають цибулю. Її самі ж селяни назвали «курозванськими лимонами». Якщо раніше звідси їздили в південні області України до корейців за досвідом, то нині, навпаки, — ті їдуть у село.

— Щойно зійде сніг з поля, курозванці висаджують цибулю на зелень, — розповідає директор місцевої школи Ярослав Трохимчук, який теж має неабиякий досвід роботи на своєму сімейному гектарі, про що свідчать його мозолясті долоні. — А щоб ноги не вгрузали у в’язкому чорноземі, прилаштовують до взуття дощечки, схожі на лижі. В кожного свої секрети вирощення «курозванських лимонів», які оберігаються, наче державна таємниця, від конкурентів.

Показовими в селі вважають обійстя і поля подружжя Анатолія і Марії Куницьких. Тут справді все, як у віночку. А взагалі-то, село працьовите. Інакше чим пояснити, що тут, крім великої кількості коней, корів, птиці, є більше півсотні легковушок, одинадцять вантажівок, сімнадцять тракторів?

— Переважна більшість населення — люди віком до сорока років, — розповідає сільський голова. — Тож є кому господарювати на землі. Тим паче що знайти якусь роботу нині дуже складно. 122 курозванці перебувають на обліку в центрі зайнятості.

Двадцятивосьмирічному Сергію Мацевичу поталанило: він має постійну роботу. До обіду він — начальник сільського відділення зв’язку, пізніше — листоноша. Щоправда, начальником став не так давно, у травні минулого року, коли в Курозванах, де мешкає понад 1200 осіб, відкрили відділення зв’язку (досі Сергій возив пошту з Гощі).

У грубці весело потріскують дрова, наповнюючи теплом скромне, але охайне приміщення. Сергій час від часу підкидає туди поліна, продовжуючи розповідати про шанувальників «Голосу України». Про кожного знаходить добре слово: як же інакше — він звідси родом і знає всіх.

— Уже багато років поспіль передплачує «Голос України» Петро Степанович Зданевич, — каже Сергій. — Щоразу чекає нового номера. І хоча йому 94 роки, читає газету без окулярів. Щоправда, останнім часом чоловік занедужав. Серед щирих шанувальників вашої газети ще й пенсіонери Галина Адамівна Зданевич, Антоніна Харитонівна Лелюх, яка все життя пропрацювала в колгоспі в ланці, інвалід війни Микола Маркович Панчук, а також майстер лозоплетіння Микола Никанорович Мосійчук, який забезпечує все село кошиками, лізками... Хіба всіх назвеш? Проте за вашу газету й агітувати не потрібно: в неї постійні читачі.

Сергій розповів, що з настанням польових робіт йому часто доводиться доставляти газети, листи, пенсії просто на поля, бо вдома нікого застати не можна. Та й сам він із родиною (а мешкає молоде подружжя з батьками) теж гне спину біля землі, виконує найтяжчу роботу. А випаде вільна хвилина, любить посидіти за мольбертом, як і його батько, який пише маслом картини і дарує їх односельчанам.

До відділення зв’язку заходять люди: той листа хоче відправити, інший — цигарок чи щось із крупів прикупити. Віднедавна відділення зв’язку нагадує міні-магазинчик з товарами першої потреби. А тим, хто не в змозі прийти сюди за покупками (є й такі немічні самотні в селі), Сергій занесе товар додому.

Курозванам «зробив ім’я» Іван Лаврович Мацевич. Він — не лише сільська знаменитість. До нього їдуть по допомогу з усіх кінців Рівненщини, бо дід Мацун, як його ще називають у селі, може вправляти диски, впоратися з вивихами, скласти руку в разі перелому... Лікарям залишається лише накласти гіпс.

— Я не можу пояснити, як це мені вдається, але я ніби «бачу» руками, — каже дід Іван. — Цього навчився від хресного батька і ось уже більше сорока п’яти років допомагаю людям.

— Якось я сам був свідком того, як із села Невіркова, що в сусідньому Корецькому районі, привезли хлопчика, який не ходив, — розповідає Іван Кравчук. — Дід Мацун початував біля нього, і хлопчик на радість батькам сам пішов. Та хіба тільки йому допоміг Іван Лаврович?

Недарма дід Мацун любить жартувати: мовляв, коли помре, не потрібно замовляти машину до кладовища — нехай кожен із тих, кому він у селі допоміг, пронесе домовину бодай п’ять метрів, і вистачить.

Як розповіла невістка Наталя (з нею та із сином Петром мешкає старенький), дякувати Богу, вісімдесятилітній дід Мацун, як на його роки, дуже рухливий, порається по господарству. Тож коли навідались на його обійстя, набирав воду з колодязя. Цього літа ще сапав городину. Але сили залишають Мацуна, і він бідкається, що нікому так і не передав своє вміння «бачити» руками. Своє довголіття чоловік пояснює тим, що завжди був рухливий, працював, скільки себе пам’ятає, ніколи не пив горілки, а на свята дозволяв хіба що чарочку червоного вина.

Діда Мацуна в Курозванах шанують ще й як учасника війни. Колишній артилерист брав участь у боях за визволення Києва, Кенігсберга. Його чудова, не по літах, пам’ять зберегла всі епізоди тієї страшної війни.

Рівненська область.