У селищі Верхня Хортиця помирає 700-літній запорозький дуб. Лише сухими гілками він нагадує про велич своєї колишньої крони, під якою, як стверджує легенда, запорозькі козаки писали листа турецькому султану.
Сухий дуб, сухі його скелетні гілки... І все-таки одна з них, невелика, жива: знов і знов зеленіє, щедро обдаровуючи восени жолудями. З них уже піднялися дубочки по всій Україні.
Стільки разів Україна була схожа на отой помираючий дуб! Здавалося б, уже немає її... Та спрацьовували козацькі гени, і з’являлися люди, котрі не дали статися катастрофі. Шевченко, Франко, Леся Українка, Василь Стус... Сформовані генетично — попередніми поколіннями — провидці, апостоли, провідники, борці. Ні, я не заперечую ролі виховання й освіти. Але ж... Хіба можна без пам’яті роду виконати своє призначення на землі?
Національна еліта — люди свідомі свого етнічного кореня, охоронці того, що називаємо кодом роду. Як нам сьогодні бракує вас із отією живою водою добра, яке ви повсякчас творите для свого народу, з отими законами буття, що очищують душу; інтелігентів та інтелектуалів у справжньому розумінні цього слова незалежно від свого соціального, економічного чи суспільного щабля.
Археолог духовних скарбів
Знову і знову повертаюся до розмови із доктором філології, професором, завідувачем кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького державного університету Віктором ЧАБАНЕНКОМ. Віктор Антонович — автор численних наукових праць (монографій, підручників, словників, низки статей в українських та білоруських енциклопедичних виданнях тощо). Як мовознавець розробляє проблеми лінгвостилістики, соціолінгвістики, топоніміки, української діалектології й діалектної лексикографії, етимології та історії української мови. А ще на Запоріжжі Віктора Антоновича називають археологом духовних скарбів нашого народу. Скільки Чабаненко відшукав їх за роки невтомної подвижницької праці! І не просто відшукав, а й не дав загубитися у повсякденній суєті — обірватися ще одній ниті пам’яті, без якої нема нації.
Знаний Віктор Антонович і як поет. Він — член Національної спілки письменників України, автор чотирьох поетичних збірок. Плідно працює над перекладами творів білоруських та німецьких поетів, а також у галузі літературознавства.
Отож, коли я мав репрезентувати запорізьку еліту, то насамперед подумав про Чабаненка. Ні, його рід ніколи не мав титулів. Хіба що один — хлібороби. І не минали цей рід ні війни, ні репресії, ні голодомори. Зазнали Чабаненки сповна і сталінської колективізації, і гітлерівської окупації, і післявоєнної розрухи.
Вистояли. Не втратили віру в добро і справедливість, зберегли рідне слово. І подарував хліборобський рід Україні вченого й письменника. У передмові до однієї зі своїх книг він потім напише: «Цю книжку я присвятив своїм пращурам. Але то є не просто присвята, а поклик у глибину мого чесного хліборобського роду. Хай їм, моїм дорогим сивочолим страдникам і тихосумним страдницям, добре ведеться на далеких райських островах і хай вони взнають, що я виконав їх духовний заповіт: не забув, не одцурався материнського слова, не осквернив його «ради лакомства нещасного»...
Чи кожний із тих, хто був посланий відстоювати й творити Добро, залишився вірним своєму призначенню? Я звертаюся до вас, бажаючих нині зарахувати себе до еліти нації. Звертаюся не з докором (хто, власне, надав мені таке право?), а осмислюючи многотрудний шлях свідомо обравших його.
«І ніч ховалась по ярах,
І голубіло поле сонне,
І птиці білі з-за Дніпра
Летіли на зорю червону.
І ми виходили на шлях.
Скресали небеса над нами.
І грім гримів.
І на губах
Вітри гірчили полинами...».
60-ті. Хрущовська відлига. І знову зазеленіла надією ота невмируща гілка на зчорнілому в роки листопадів древньому древі Дніпра.
— Ми виходили на той шлях із вірою... — пригадував Віктор Антонович. — І раптом ця чорна сила... По всій Україні розпочалися переслідування, а потім — арешти. Протести Чабаненка проти закриття українських шкіл у Запоріжжі теж тоді не залишилися поза увагою КДБ, де вже достатньо було зібрано «компрометирующих материалов» на молодого кандидата філолологічних наук. «Звіти» надходили і після його лекцій, і після приватних розмов. Очікували лише нагоди... Нею став виступ Віктора Чабаненка на захист роману Олеся Гончара «Собор», огульну критику якого організовувала тодішня партноменклатура.
— Вони затіяли провести в нашому педінституті (нині ЗДУ. — Авт.) диспут саме за цим твором Олеся Терентійовича. Звісно, знали, що я обов’язково виступлю. Бо інакше не можна...
І він виступив.
У 1968 році кандидата філологічних наук Віктора Чабаненка звільнили з роботи. Переслідування розпочалося. Маховик репресій лише набирав обертів. І цього разу переслідувачі прорахувалися. Долею Чабаненка опікувалися відомі в Україні громадські діячі, вчені, письменники. І серед них — Олесь Гончар.
Через рік В. Чабаненка поновили на роботі. Не знаю, як могли дивитися йому у вічі ті, хто донедавна за вказівкою «зверху» влаштовував судилище над ним.
— Не згадуватимемо про нікчемне, — запропонував Віктор Антонович. — Тоді я познайомився з прекрасними людьми...
— І з Олесем Терентійовичем?
— Це трапилося згодом, в Івано-Франківську. Мене запросили на наукову конференцію, присвячену 100-річчю від дня народження Стефаника. У кабінеті ректора місцевого педінституту Олесь Терентійович підписував книги усім бажаючим. Щойно вийшов його роман «Циклон». Серед тих, хто оточував письменника, були різні люди... Тому я вирішив зачекати, поки вони розійдуться. Стою із «Циклоном», очікую. Ось уже Олесь Терентійович підписує останню книгу. Тут і я — на поріг.
«Товаришу, товаришу!» — зупиняє мене ректор. «Ідіть уже на конференцію. Олесь Терентійович зайнятий».
А Олесь Терентійович (ніколи не забуду його надзвичайно привабливу й добру посмішку): «Та ні, ні, нехай молодий чоловік заходить». Переступаю поріг. «Ідіть, ідіть сюди», — підбадьорює розгубленого мене. «Ви хотіли, щоб я підписав? А кому писати?», — запитує. «Чабаненку...» — кажу. Олесь Терентійович якось аж стрепенувся: «Ви... із Запоріжжя?!.» «Із Запоріжжя...» — відповідаю.
Він підвівся. А на очах... Обійняв мене: «Я зараз підпишу, зараз...». І пише: «Віктору Чабаненку — від душі». Ректор стоїть на порозі й не може зрозуміти, що відбувається. А Олесь Терентійович, проводжаючи мене, запитує: «Ну що, ті цербери від вас одчепилися?». Цербери... Запам’яталося. «Відчепилися, — кажу, —спасибі...».
Потім уже зав’язалося листування, познайомився із дружиною Олеся Терентійовича — Валентиною Данилівною. Тепер їй надсилаю примірник кожної своєї нової книги.
...Перша поетична книжка Віктора Чабаненка починається словами Олеся Гончара «БЕРЕЖІТЬ СОБОРИ НАШИХ ДУШ!». У Віктора Антоновича є на те право.
Запорізька область.
