...Усі шукають гроші: уряд, суспільство, парламент, Президент. І довго шукатимемо, та чи й знайдемо, як не візьмемося за розум, як узялись багато інших країн, де природні ресурси бідніші, ніж наші.

Ось «Український регіональний вісник» від 25.12.2002 р., пише ректор Чернігівського інституту економіки і туризму Б. Суховірський: «...проблема в тім, що ми, як суспільство, ще незрілі, щоб побачити, де лежать гроші. А зелений туризм є найперспективнішим, не потребує особливих затрат». Але чому він у нас у зародковому стані? Чи не тому, що пропагуємо виїзний туризм, а на власні ландшафти та унікальні історичні пам’ятки не звертаємо уваги? У тому ж віснику в статті з Дніпропетровська теж сумний висновок: «Туризм виконує роль насоса, що висмоктує з регіону мільйони гривень та фінансує закордонні держави». І думка колишнього заступника голови облдержадміністрації із зовнішньоекономічних відносин, нині народного депутата С. Бичкова: «Як проаналізувати, скільки грошей вивезено за межі області та України з допомогою турбізнесу, то жах бере».

Чому ж не їдуть в Україну, не один регіон якої іноземці, за чарівність краєвидів, називають українською Швейцарією?

Журнал «Туризм сільський зелений» писав ще 2000 року: в Ірландії прибуток у валюті від туристичної діяльності перевищує чотири мільярди доларів, а країну щороку відвідують понад шість мільйонів туристів! Оті великі мільярди маленька країна має переважно від «зелених туристів», які живуть у сільських будинках, що звуться там «віллами», по-нашому просто «хатами».

Вілла — хороша назва, хата — не гірша, варто було б ширше використовувати саме словосполучення «українська хата» в наших туристичних проспектах для іноземців.

А щодо хат, то вони сьогодні у більшості, можливо, не гірші, а то й кращі за ірландські вілли. Я щоразу згадую Чехова, який писав про свій літній відпочинок у селі на Сумщині: «Хати гарні, люди лагідні, охайні, лайки майже ніде не чути, як на тому боці, а коли часом трапляється, то переважно «художня».

Це писалось сто літ тому. Що тепер? Лайки знову не чути: молодь роз’їхалася по містах, а бабусі-дідусі лишились і раді, як є з ким словом перемовитися. Та й зайва копійка не зашкодить — адже турист не Божим духом харчується, а свіжою городиною, фруктами, молоком, яйцями. І бабці на базар не їхати, і туристові — куди дешевше, ніж політ в Індонезію, на острів Балі.

Про той острів наш журнал «Міжнародний туризм» пише: «На Балі від побачених краєвидів одразу хочеться розмовляти віршами!»

Он які чужі села гарні!

Але в тому самому журналі, лиш номер інший, посол Індонезії, котрий до приїзду в Україну працював у Великій Британії та Швейцарії, каже, що заворожений тими дивами, якими нас наділила природа!

Але подбаймо ж і ми хоча б трохи про свої дива, зокрема про українське село як об’єкт туризму. Як резонно зауважив член Національної ради Кабінету Міністрів України з питань туризму Віталій Безносюк («ГУ», 12.12.02.), турбота про «зелений туризм» має не лише соціальне, а й політичне забарвлення.

Кілька літ уже маємо Закон України «Про туризм», де записано: «Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для розвитку туристичної діяльності». Є також і постанова Кабміну від 22.11.1999 р. «Про утворення структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій з питань туризму». Але (як пише згадуваний вище вісник) ті «підрозділи» є лиш на папері, приміром, «на Волині цим займається один штатний працівник»! Міністерство туризму Туреччини налічує 1,5 тис. працівників, наш департамент — 42 одиниці. ВР минулого скликання мала фракцію «зелених». Та ні від них, ні від інших «кольорових» не чути було слова на захист «зеленого туризму». У Парламентській бібліотеці журнал «Туризм сільський зелений» за 2002 рік знайти не вдалося. З 24 депутатів ВР, з якими я спілкувався, лише шестеро висловились концептуально: для чого, куди і як рухати «зелений туризм». Один, щоправда, згадав добрим словом «Голос України» та мою статтю, надруковану ще 5 жовтня 1994 року — «До Немирова по іони». Нагадаю, йшлося про те, що у повітрі великих міст критично спотворена пропорція іонів (5:5, а то й гірша). А на один позитивний іон має бути дев’ять негативних. Саме таке повітря в Немирові. До речі, саме там, над Бугом, є мальовниче село Райгород. То справді земний рай: глибокий каньйон, височенні скелі, луки, ліс. У нашій топоніміці чимало «райських» назв: Райгородок, Райки, Райське Поле. Згадав це, бо наші журналісти хвалять острів Балі під гаслом «Мистецтво жити в раю»...

Чому б і нам, і гостям також не «розмовляти віршами»? І щоб гроші текли в казну, а село не вимирало та не втікало в пошуках роботи? До речі, саме з такою проблемою зіткнулася Франція у 50-х роках і успішно її розв’язала. Допоміг «зелений туризм»: дав сільській молоді роботу, а державі 2 млрд. франків щороку!

То що слід негайно робити?

Перше: повернутися до думки, що здоров’я нації найліпше підтримає рідна аура, в якій людина живе, а не аура далеких країв. Усім ЗМІ та політикам стати на захист і пропаганду «Українського Раю».

Друге: до ІХ Міжнародної виставки «Україна: подорожі та туризм» (Київ, 2—5 квітня) видати загальноукраїнський каталог про об’єкти «зеленого туризму» (пішого, кінного, водного) у всіх куточках України, а не лише в Карпатах і Криму.

Третє: виконувати Закон «Про туризм». Усім держструктурам сприяти фінансуванню реклами «зелентуру», а Кабміну, можливо, здійснити перерозподіл штатних одиниць з інших відомств до Держдепартаменту туризму. Хоча б два роки не душити податками господарів «зелентурівських хат».

Можливо, це збалансує в’їзний туризм з виїзним і ми перестанемо бути тільки донорами чужих країн.

Іван ВАЛЬКО,професор доктор філософських наук, головний науковий співробітник Національної академії СБУ,журналіст, письменник.