Сьогодні його вважали б підприємцем і менеджером європейського рівня, а тоді, на початку минулого століття, нашого земляка називали лідером українського кооперативного руху. Що ж зробив Андрій Палій, аби заслужити таке почесне звання?

Народився Андрій Палій майже 110 років тому на Івано-Франківщині. Батьки, які встигли скуштувати важкого емігрантського хліба в Америці і повернулися на Батьківщину, намагалися будь-що дати синові-одинаку пристойну освіту. Раділи, коли Андрій успішно закінчив гімназію. Оскільки це сталося напередодні першої світової війни, хлопець мусив на заклик цісаря йти боронити рідний край. Спершу служив в австрійському війську, а потім — в Українській галицькій армії (УГА). По війні потрапив до Праги, яка у двадцяті роки стала прихистком для багатьох українців. Кмітливий і працьовитий, Андрій на чужині часу не дармував: у Празькій політехніці здобув диплом інженера. Тут, у місті над Влтавою, він познайомився зі своєю майбутньою дружиною — студенткою Карлового університету Анною Паляницею, яка була родом із сусідньої Тернопільщини.

Згодом А. Палій зі своїм тезкою Мудриком організовує українську молочарську кооперацію. Обидва Андрії чудово ладили і спільно рухали справу вперед. Сенсом їхнього життя став «Маслосоюз» — спілка західноукраїнських молочарів. Однак не довго тривав поступ молодих кооператорів. Їхній рух призупинила економічна криза 30-х, яка не оминула й спілку західноукраїнських молочарів. Не вельми раді були «Маслосоюзу» та його подвижникам і польські чиновники, тому на кредити годі було розраховувати. Та все-таки молоді інженери вірили в успіх своєї справи.

Крок за кроком «Маслосоюз» ставав на ноги. Перші кілограми масла Андрій Палій доставляв до крамниць у валізах. А вже 1925 року експортуваув його до Австрії і Чехословаччини, згодом — до Данії, Німеччини, Англії, Франції, Палестини і навіть до далекої Маньчжурії. Але найбільшим досягненням «Маслосоюзу» можна вважати опанування ним деяких польських ринків: свої гуртовні, крамниці спілка відкрила у Катовіце і Бєльську. На західноукраїнських землях їх теж було чимало, хоча й доводилося конкурувати з п’ятьма аналогічними польськими структурами, що інколи було важче, ніж за кордоном, бо тут ще домішувалася політика. Та попри все долали й ці перешкоди. Залучали покупця на свій бік насамперед якістю продукції. Навіть директор польського кооперативу, який обслуговував нафтовиків Борислава, купував українське масло, бо за своїм смаком і приємним запахом воно було кращим за продукцію польських молочарень. Тож закономірно, що на господарсько-споживчій виставці 1927 року продукцію «Маслосоюзу» удостоїли золотої медалі. За п’ятнадцять років (1924—1939 рр.) уся Західна Україна була вкрита мережею наших молочарень — їх налічувалося 183. У ріднім краю, а згодом і за кордоном «Маслосоюз» мав більше ста крамниць, які, на думку сучасників, не соромно було б мати навіть головним містам Західної Європи, бо в них вражали чистота і надто привітні продавці.

«Маслосоюз» тоді вже мав 19 автомобілів з написами українською мовою і зображенням торгової марки — листка конюшини, свої холодильні, лабораторії, школу, видавав журнал «Кооперативне молочарство», в якому, до речі, Андрій Палій опублікував до 40 статей з проблем кооперації. Селянські господарства — а це понад 200 тисяч дворів — обслуговували агрономи й ветеринарні лікарі. До того ж усю худобу страхували, а для її захисту від хвороб створили «допомогові фонди».

Дбали, щоб господарі обзаводилися породистою худобою. Кожен постачальник молока був членом кооперативу, що, крім доброї плати, гарантувало різні пільги. Про те, щоб затримувати плату за молоко, й мови не могло бути. Тож коли нині чую від тернопільських селян нарікання, що молокозаводи місяцями, а то й роками не платять за здану продукцію, так і хочеться вигукнути: «Де ж ви, сучасні Палії?»

Досить співзвучні сьогоденню думки Андрія Палія щодо розширення і зміцнення руху: «Великі молочарні — ось де є клич часу. Не багато дрібних, а великі працездатні молочарні мусимо творити». Йдучи цією дорогою, спілка створила власний фонд для технічного переоснащення молочарень, а прибутки спрямовувала не лише на розбудову кооперації, а й на підтримку наукових, громадських, національно-культурних і виховних потреб.

Донька Андрія Палія відома канадська письменниця і художниця Ліда Палій, лауреат премії П. Тичини, каже, що батько був великим патріотом, але зауважував: економіку не можна будувати тільки на патріотизмі.

Нині нам бракує таких господарників, як Андрій Палій. Його сучасники згадують, що мав він товариську вдачу, був працьовитим, добрим плановиком, дисциплінованим. А ще належав до надзвичайно чесних людей і ніколи не використовував свого становища для власної користі. Для нього понад усе була жертовна праця задля свого народу.

Про ці та інші факти з життя Андрія Палія ми дізналися з книжкии «Андрій Палій — будівничий та керманич «Маслосоюзу» тернопільського науковця, доцента Академії народного господарства Романа Матейка. До видання, яке побачило світ у видавництві академії, увійшли статті самого Палія, спогади його дочки та соратників, листи, фото.

Хоча в книжці йдеться здебільшого про економічні категорії, проте читається вона, як захоплюючий роман. Можливо, тому, що чимало написаного в ній співзвучно сьогоднішнім проблемам. Адже, як не прикро, доводиться констатувати, що ми втратили кооперацію. Перший раз — після останньої війни, а другий — уже в наш час. Нинішньому селу, знедоленому, змученому безкінечними реформами, кооперативний рух потрібен як ковток свіжого повітря. І тут міг би стати у пригоді досвід наших попередників.

...В Національній парламентській бібліотеці відбулася презентація книги про керманича «Маслосоюзу», де видання отримало високу оцінку викладачів-економістів столичних вузів та кооператорів-практиків. Опісля всього автор подарував 300 примірників парламентській бібліотеці та Міністерству освіти і науки. Бібліотекарі дякували за щедрий дарунок і авторові, і пані Ліді Палій, коштом якої видано збірник та зібрано матеріали про батька.

Тернопіль.