Дванадцять років у світовій історії — період невеликий. І, здавалося б, писати підручники на цю тему поки що зарано. Але не так вважають у Міністерстві освіти і науки України. На відміну від країн СНД, що продовжують користуватися (крім Росії) старими радянськими підручниками історії, а іноді й новими російськими, Україна обзавелася власними.
До того ж докладаються зусилля (міжнародні семінари, двосторонні наради із сусідами, рік Росії в Україні тощо), покликані «уточнити» історію. Але як до цього ставляться у близькому зарубіжжі? Скажімо, для російських школярів України як держави просто не існує. А отже, і для всіх інших школярів СНД. Чому так склалося — наша розмова з начальником головного управління змісту освіти Міністерства освіти і науки України, кандидатом історичних наук, автором підручника історії для старших класів і педагогом з чотирнадцятирічним досвідом Павлом Броніславовичем ПОЛЯНСЬКИМ.
— Отже, чи залишилися складнощі у трактуванні історичних подій, скажімо, радянського періоду? І як подолати розбіжності в оцінці подій того часу істориками, приміром, Росії й України?
— Складнощі, звичайно, залишилися. Але погоджувати нашу історію з сусідами, як це подає багато засобів масової інформації, ми не маємо наміру.
— Але ж безглуздо, коли той самий історичний факт розглядають із протилежних позицій?..
— В європейській практиці — створення двосторонніх комісій (польсько-українська чи польсько-німецька) для ретельнішого вивчення історичних подій. Польсько-українська комісія вже шість разів збиралася на наради. Коли ми привезли наші підручники, польські колеги часто дорікали нам. Мовляв, на такій-то сторінці підручника щось некоректно написано. Звичайно, іноді ці докори були справедливими. Але, звернувшись до польських підручників, побачили, що про Україну там — ані слова. Кажемо: колеги, що ми погоджуватимемо?
Та за кілька років роботи ми прийшли в багатьох питаннях до спільної думки. Залишилися невирішеними з поляками півтора питання. Перше — ОУН-УПА. Це питання поки що не на часі, а тому не буде швидко розв’язане. Друге — практично вирішене, хоча півтора року тому ми були щодо нього великі скептики. Тема ця — «львівські орлята», 1918 рік, польсько-українське протистояння у Львові. Сьогодні в польських підручниках уже написано про це так: коли була відновлена незалежна Польща, на жаль, відбулося протистояння між Україною і Польщею і пролилася кров. Я бачив в описі тих подій саме такий підхід. І розумію, що не можна акцентувати увагу дітей на тому, що роз’єднує, — адже їм сьогодні жити, спілкуватися...
Отже, спілкування з польськими колегами корисне, прогрес, безсумнівно, є. І в останніх підручниках текст загалом цілком прийнятний. Але і без складнощів не обійшлося. Адже там залишилися ілюстрації, що можуть мати набагато сильніший вплив на психіку школяра, аніж текст: польські підлітки з рушницями напереваги стріляють у Львові, зрозуміло, в кого...
Ясно, що в таких випадках ми не можемо наказувати. Ми прохаємо колег, вони обіцяють нагадати авторам підручників про прохання. І це дає плоди.
— А яка ситуація у відносинах України з Росією?
— Набагато складніша. Адже підручники пишуть не в міністерстві. А ми, у міністерстві, вважаємо, що зазначена проблема — наукова. І автори підручників, і ми в міністерстві завжди реагуємо на рекомендації вчених. Тому вважаю, що спільна російсько-українська комісія може бути створена (а поки що вона — не створена): насамперед між ученими Інституту історії України НАН ім. Грушевського і Російської АН. Спочатку мають зібратися вчені-історики двох країн. І з’ясувати багато чого.
У мене є всі російські підручники. У чому різниця? В українських навчальних програмах і підручниках — цілі розділи з історії Росії. А в російських підручниках України просто не існує. Нема такої країни. І якщо зберуться вчені наших країн, що ми погоджуватимемо? Адже росіяни можуть з чимось у наших підручниках погоджуватися, з чимось ні. А що можемо ми? Що ми можемо аналізувати? Виходить якийсь однобічний рух...
Ситуація така: ми згодні працювати, але йдеться не про спільний підручник. Ми маємо вже сьогодні настільки різні програми, навчальні плани з історії України і Російської Федерації, що написати спільний підручник просто неможливо. У нас різні періоди вивчають у різних класах порівняно з Росією. Тобто це неможливо, та й не потрібно. І ніде у світі такого нема.
— Що ви маєте на увазі?
— Ось приклад. Адже не спаде й на думку кому-небудь у Франції погоджувати свої підручники з Італією — хоча Франція була свого часу складовою частиною Римської імперії. Ніколи не йшлося про узгодження історії Росії з Фінляндією — хоча остання також була частиною Російської імперії. Те саме з Польщею. Тому спочатку нехай погодять погляди вчені. Втім, я і тут бачу серйозні перешкоди. Важко уявити, що російські вчені погодяться з тим, що історія Росії як держави починалася тільки в 14 столітті. Це складно, адже цілі покоління виховували на іншій концепції. Чи візьмімо історичні персонажі. Завжди в російської історії Петра І подавали як видатного історичного діяча. А для нас він був тиран. Чи можуть росіяни погодитися на таке трактування особистості Петра? Думаю, принаймні поки що, — ні. Те саме з Іваном Мазепою.
Наші вчені, гадаю, ніколи не визнають, що Україна не має ніякого стосунку до Київської Русі. А в російських підручниках Київську Русь трактують як невід’ємну частину Росії. У нас навіть різну періодизацію прийнято. Ми вважаємо, що Київ, Русь — це наше. Вони вважають інакше. Це взагалі унікальний випадок. Український історик Леонід Залізняк сформулював проблему так: жодна нація у світі не шукає своє історичне коріння на території іншої держави — крім Росії! Скажімо, і Греція, і Візантійська імперія входили до складу Туреччини. Але ж ніхто в них не шукає джерела Турецької держави в Елладі!
Правду кажучи, це все — навіть не наукова проблема. З історичної точки зору багато проблем уже давно розв’язано. Проблема ця — ментальна. І коли зберуться вчені України і Росії, їм доведеться враховувати такі фактори. Нарешті, підкреслю ще раз: висновки двосторонньої російсько-української комісії (якщо вдасться найближчим часом прийти до них) матимуть рекомендаційний характер.
— Чи зрозуміють одне одного випускники київської і московської шкіл, якщо підуть учитися на істфак у Берліні?
— Це — рідкість сьогодні. Наші вступають у Берліні чи Парижі зазвичай на інші факультети. А якщо і станеться таке, то вони швидко там адаптуються.
— Що історики думають про об’єктивність історії?
— Є поняття історичного факту і його трактування. Це приблизно як футбольний матч і те, що про нього розкажуть вболівальники команд. Враження часом таке, ніби йдеться про різні події. От вам історія про штурм Зимового палацу. Я довго збирав свідчення учасників штурму. Так ось: вони, здається, говорять про різні події.
— Бачать те, що хочуть бачити, до чого схильні?
— Певно. В історії велике значення має суб’єктивний фактор. От хоча б та битва під Крутами. Можна по-різному оцінювати те, що відбулося, але факт спростувати неможливо. Є дата події, відомі учасники, є жертви і є, нарешті, результат — падіння Києва. Але цей бій дав урядові України час на те, щоб підписати відомий договір у Брест-Литовську. Цього спростувати не може ніхто. А от уже яке було співвідношення сил, хто був героєм, а хто ні — це питання...
Розмову вів Костянтин ПАРИШКУРА.
