У Національній опері відбулася прем’єра «Війни і миру» С. Прокоф’єва. Попередня постановка твору в Києві (1956) мала величезний успіх навіть за межами України.
Хто пам’ятає обсяг епопеї Толстого, не може не замислитись: як усе це можна перенести на сцену?! Прокоф’єв був одним з перших, хто зважився звести Толстого з оперою, отже, теж ставив собі це запитання. Він тричі переробляв оперу, причому друга редакція була розрахована на два вечори. Третій, кінцевий варіант, що його обрано для цієї постановки, складається з 13 картин (використано десять). Труднощі не зупинили композитора, який захопився грандіозною ідеєю — провести паралель між подіями 1812 року та подіями 1941—1945 років (оперу написано 1944-го).
Відомо, що Прокоф’єв цінував «Війну і мир» понад усі інші свої твори, і це справедливо: тут є і епічна міць, і довірлива інтимність... Багато що вирізняє оперу серед інших опусів композитора. Зазвичай Прокоф’єв уникає лірики — а тут безліч ліричних мелодій, натхненних і прекрасних, які роблять монументальний і серйозний за задумом твір напрочуд легким для сприйняття. Прокоф’єв у своїй творчості заперечував все традиційне, звичне — але «Війна і мир» пестить вухо меломана знайомими інтонаціями та колоритом російської музики. Прокоф’єв уміє все, і для того, щоб відтворити атмосферу 1812 року, він використовує найкраще, до чого привчили слухача геніальні російські оперні композитори минулого, — і так само легко грає засобами французького музичного імпресіонізму. Але це все одно «справжній» Прокоф’єв — зухвалий, винахідливий, з його казковістю, гумором, чарівною примхливістю, фантасмагоричним вирішенням танцювальних епізодів, чаклунською вишуканістю гармонії, стриманою щирістю...
До очевидних переваг нової постановки, які вказують на далекоглядність її ініціаторів (диригент В. Кожухар, режисер Д. Гнатюк, хормейстер Л. Венедиктов, балетмейстер В. Яременко), належить те, що активну участь у ній бере молодь. У молодих гарні голоси, а головне — незамінний для актора кураж. Завдяки досвіду та ентузіазмові постановників, величезна кількість учасників вистави — 43 солісти, оркестр, хор, балет — мали вигляд гідний і навіть яскравий. Варто сказати про майстерність диригента — адже такий монументальний твір важко організувати музично, так, щоб у кінці опери глядач пам’ятав, що було на початку. Оркестр чудово впорався з віртуозною, барвистою прокоф’євською партитурою, так само, як артисти — з незручними для голосу, складними для запам’ятовування вокальними партіями.
Особливо приємно відзначити вдалі акторські роботи Д. Попова (Курагін), О. Сичова (Долохов), П. Приймака (Безухов); органічні були С. Магера (Ростов) та Г. Ващенко (Наполеон).
Серед недоліків (мабуть, властивих для нашого оперного театру взагалі) — вузькопрофільність артистів, певна умовність, недостатня окресленість акторської гри співаків; дбаючи про музичний бік ролі, вони часто нехтують її сценічною переконливістю.
Одначе окремі недоладності анітрохи не затьмарили загального враження від якісно і відповідально зробленої справи, величезної праці, доведеної до стану творчої гри. І під час вистави на оцінках не зупиняєшся — бо підхоплена чудовою музикою уява по-дитячому захоплено стежить за перебігом подій, за коханням і пристрастями героїв.
