Прем’єра опери — найважливіша подія в культурному житті столиці — не часта, а тому багатообіцяльна. Тим паче «Війна і мир». Взятися за це в наш час — майже подвиг. Але взятися — ще не означає зробити...
У музичному сенсі виконання справило неабияке враження: диригент В. Кожухар мобілізував оркестр і вокалістів і здолав складну партитуру. Вдало дібрано склад солістів. У потрібній емоційній тональності звучали хори (хормейстер — Л. Венедиктов). І це радує.
Тим прикріші рудименти непрофесіоналізму. Уже скільки сказано про «дивний зв’язок» вокалістів із диригентом — зв’язок, який дратує бідного глядача в разі невміння співака «сховати» спрямований на диригента погляд і фронтальну постановку тіла! Заради істини скажемо, що цього разу погляди більшості виконавців були скромні, а тіла їхні розташовувалися не лише суворо паралельно до диригента.
Але дуже комічний був епізод із другої дії (сцена з Наполеоном), де один із наближених, що пропонував імператорові випити вина, звернувся прямо до диригента, не звертаючи уваги на Бонапарта. Думаю, маестро Кожухарю нелегко було не сприйняти цю пропозицію всерйоз!
Цей курйоз виправила поява молодого ад’ютанта, котрий вбіг (точніше — вбігла!) на сцену м’яко і пластично, як уміють лише жінки (натяк на «Гусарську баладу»?). Краса і перевага національної статури (яка дуже вигідний вигляд мала б у жіночій ролі), справляли цього разу інший вплив. А може, так і треба зображувати ворога-супостата?
Загалом режисерсько-постановочний бік вистави місцями пригнічує, або й дає комічний ефект. Вражає художній оптимізм режисера, який ретельно вишукував мізансцени. Чого варті, приміром, стрункі, симетрично вишикувані на балу в імператора шеренги гостей (які, мабуть, задля економії, потім перейшли майже таким само складом і в тих самих костюмах, порушуючи етикет, на бал до Елен Безухової).
До таких знахідок належить і «дислокація» двох чоловічих хорів, що зображували російських воїнів (суворо розставлених за принципом костюмних відмінностей і відтінюваних дівчатами, котрі пробігали тут у сарафанах доби Івана Грозного. Тут і солдати неохоче «копають» окоп. Де вже там «змішалися докупи коні, люди»! Тут — порядок і цивілізація.
Є, щоправда, і сучасні демократичні тенденції: Курагін і Долохов дружньо тиснуть руку кучерові! Чи забули, що «надто далекі вони від народу»?! Курйозні й генерали, що співають у позі трубадурів, з витончено зігнутою ногою. А тяжко поранений Болконський, котрий лежав на куцому ліжку, в чоботях і зі спущеною ногою, яка, мабуть, символізувала порив до дії. Театр — мистецтво умовне, але ж не до такої міри!
Список таких ляпсусів «часів очаковських» можна було б продовжити. Але, побоююся, це затьмарить позитив прем’єри і титанічну працю диригента та виконавців. Адже нове завжди складне.
