Чорний понеділок

Наказ коменданта Корюківки був однозначний: «Попереджаю населення сіл Гути Студенецької, Перелюба, Тихоновичів і Корюківки, що, коли воно не припинить зв’язків із партизанами, названі села будуть спалені, а їх мешканці розстріляні». Це оголошення-попередження поліцаї розвісили у всіх населених пунктах округи. Що це була не просто погроза, знали всі: адже ще 23 березня 1942 року гітлерівці спалили Єліне і 296 його жителів, крім того, поряд — село Мостки, а 13 серпня 1942 року — Клюси і 128 його мешканців. Це — за 30 кілометрів від Корюківки! До 1 березня 1943 року чорний їдкий сморід від спалених жител та людей «наситив» повітря Придесення.

У лютому 1943 року велике партизанське з’єднання Олексія Федорова повернулося з Брянщини на Чернігівщину і розташувалося на Кам’янському хуторі, в корюківських лісах. Було нашвидкуруч викопано землянки. Партизанські продпідрозділи пішли по селах заготовляти картоплю, живність. Треба було давати неспокій фашистам у тилу. Партизани виконували директиви Москви і мали згідно з наказом ЦК КП(б)У та Українського штабу партизанського руху «піднімати український народ  на боротьбу проти окупантів». Відразу після їх повернення на Чернігівщину стало відомо, що гітлерівці взяли під арешт членів сімей партизан у Корюківці. За партизанськими спогадами, їх мали стратити. Хоча, найімовірніше, взяли як заручників на випадок активізації партизанського руху. Командир взводу, колишній голова колгоспу в Тихоновичах (за 20 кілометрів від Корюківки. — Авт.) Феодосій Ступак, у якого німці розстріляли дружину, а двох синів — 12—13-річних Мишка та Григорія посадили до корюківської катівні, просив у Миколи Попудренка (О. Федоров у цей час був у Москві. — Авт.) визволити дітей.

27 лютого вночі почалася знаменита «корюківська» операція. Один з її учасників, Герой Радянського Союзу Всеволод Клоков, писав у своїй книжці: «Захоплення Корюківки пройшло вдало. Гітлерівці, які не чекали нападу партизанів, спочатку не чинили опору. Тільки біля самої в’язниці бойові групи, що наступали, змушені були вступити в бій... Проведені бойові операції надійно забезпечували наші мінери. Було заміновано всі підходи на залізниці та шосейних дорогах. На шляхах можливого підходу ворожих підкріплень було розставлено посилені засади. В цій операції відзначилися Павлов і Артозєєв. Поки бій тривав у райцентрі, вони з групою підтримки з чотирьох осіб діяли на станції Корюківка».

Під час проведення операції з’ясувалося, що у банку зберігалося до 300 тисяч радянських рублів. Вирішили їх забрати. Сейф відкрили, підірвавши боєзаряд. Після його вибуху, як згадував Ф. Кравченко, «набилися в приміщення партизани і почали витягувати пачки грошей. Я з жахом побачив, що всі вони були перебиті вибухом. Деякі товсті в’язки начебто ножем розрізало навпіл. То що ми будемо надсилати до Москви на будівництво танкової колони?». Далі партизан чесно оповідає: «Чимало партизанів були засмучені тим, що сталося. Але коли, вже відступивши від Корюківки, ми доповіли про все Миколі Микитовичу Попудренкові, він розсміявся:

— От диваки! Скільки було грошей?

— За запевненням касира, — каже Рванов, — триста двадцять тисяч.

— Що ж, — каже Попудренко, — касири в таких випадках скоріше применшують суму, ніж перебільшують.

З цими словами він викликає начальника управління зв’язку Анатолія Маслакова і наказує йому надіслати до Москви радіограму: «Цим повідомляємо: під час нальоту на Корюківку партизанам вдалося розкрити банківський сейф, вилучити триста двадцять тисяч радянських карбованців. Просимо зарахувати у фонд будівництва танкової колони «Червоний партизан».

Маклаков запротестував:

— Як же так, товаришу секретар обкому: адже це липа, бо грошей немає.

— Це ви липові економісти, — відповідає зі сміхом Попудренко. — Теж мені люди з вищою освітою, інженери. Того не знаєте, що знищити паперові гроші рівносильно тому, що подарувати їх державі. Надішлемо акт про знищення, і на його підставі Держзнак випустить на зазначену суму рівно таку саму кількість нових купюр. А потім, відповідно до нашого прохання, передасть за призначенням».

Ф. Ступак так поспішав визволити дітей, що, намагаючись першим відкрити двері катівні, напоровся на ворожу кулю. Загинули під час визволення в’язнів також Дмитро Бабурін та Олександр Шорін.

У корюківській операції брали участь партизанські загони під командуванням Д. Рванова (начальник штабу з’єднання), Ф. Короткова, Г. Артозеєва, Земницького. 2 березня 1943 року М. Попудренко доповідав ЦК КП(б) У та Українському штабу партизанського руху радіограмою про розгром німецького гарнізону на залізничній станції, знищення восьми однотонних причепів, 160 покришок для автомобілів, двох гаражів, механічної майстерні, слюсарні, складу з пальним, складу з сіном, пакгаузу з картоплею, телефонної станції, ешелону з 18 вагонами, п’яти кілометрів залізничної колії, взяття трофеїв: два станкові кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, зерно, продукти, масло. У донесенні повідомлялося про визволення 97 в’язнів (дітей Ступака було відправлено літаком до Москви. — Авт.).

Відразу зазначу, що остання цифра згодом в інших мемуарах доросла до «кількох сотень». Але, мабуть,  і перша була неточна. У цьому переконався, коли відвідав приміщення нинішнього районного архіву, де під час війни була в’язниця (до неї в повоєнні роки прибудували ще другу половину приміщення). Загалом її розміри 6 х 12 метрів. У такий тісний простір втиснути 100 осіб дуже важко. Краєзнавець Олексій Сунко свого часу був присутній при зустрічі колишнього партизанського командира Івана Водоп’яна з визволеним в’язнем Сергієм Навроцьким. Останній повідомив йому, що їх було небагато, — від 37 до 50.

Полишаючи райцентр, на виїзді з нього учасники операції залишили двох забитих німців. Усього їх, за спогадами очевидців, убили сім. Валентин Бруй у ті роки був хлопчиком і після стрілянини удень «розвідав» результати бою. Він побачив десь до 25—30 трупів забитих мадяр у гуртожитку цукрового заводу. Поліцаї здебільшого ночували вдома, а тому майже не зазнали втрат. Частина німецького гарнізону сховалася у цегляній лікарні, і їх партизани не змогли дістати.

27 лютого, в суботу, налякані люди сиділи вдома. Багато чоловіків та юнаків повтікало. Думали, що покара передусім упаде на них, як було це в Тополівці (там розстріляли чоловіків. — Авт.). Але не кожна сім’я могла наважитися залишити господарство. Люди не вірили у найгірше. Кожен сподівався, кара обійде їхню домівку: адже жодної причетності до стрілянини  не мали. Та й Корюківка — не хутір. Хіба зі стількома невинними людьми можна розправитися? 28 лютого вночі з Корюківки потай виїхали сім’ї поліцейських.

У понеділок 1 березня 1943 року, тобто за дві доби після нальоту партизан, за наказом генерала Адольфа Хойзінгера до Корюківки прибув каральний загін гітлерівців.

(Відразу зазначимо, що генерал навіть не постав перед судом у Нюрнберзі, він довгий час був інспектором бундесверу, а потім обіймав керівний пост у НАТО, мав солідну пенсію як відставник).

Німецькі вояки оточили райцентр цепом. Скільки їх було, невідомо.

Із спогадів корюківчан:

— Я жила на околиці, — розповіла Раїса Душко, 1928 року народження. — Зранку 1 березня я побачила під лісом цеп німців. Прибіг брат Микола і крикнув: «Збирайтеся! Стріляють людей!» Бачимо — горить сусідній будинок. Мати схопила мішок, укинула у нього ніж, хліб. Я без панчіх ускочила в чоботи і вибігла з хати разом з рідними на город. Чекаємо, що буде. Недалечко гурт сусідських людей. Ми до них. Підходимо. З’являються два німці і женуть кудись наш гурт, погрожуючи автоматами. Доходить: треба тікати! Та пізно — ще два німці з’являються. Заганяють у дім до Кузьменків. Душ нас 20. Заходить німець, очі налиті кров’ю. Скомандував, щоб лягли всі. Мати не лягла, і він убив її першу. Старенька Кузьменчиха вийшла до нього з іконою і почала його обходити, молячися. Він дивився на неї, а потім почав стріляти. Я миттю кинулася під ліжко — головою до стінки, ноги стирчать з-під покривала... Стихла стрілянина. Пішов німець. І тут обзивається дитинча років чотирьох-п’яти: «Васю, пішли додому». Німець почув — зайшов до хати і пристрелив дівчинку. Лежу я тихо, молюся. Тут почула, як із-за скрині вилізла семирічна дівчинка Ніна і теж обізвалася: «Дядечку, врятуйте мене». А німець — ніби чекав, що хтось оживе. Знову зайшов і пристрелив дівча. Чую тихий голос старої Кузьменчихи: «Озовіться, хто живий». Обізвалася. У хаті був погрібець, я відкрила люк, і ми влізли туди. Сидимо. А на нас кров стікає! Потім відчуваємо дим. Головою підняла люк, витягла бабусю. Полум’я вже охопило сінці, двері. Ногою я висадила раму вікна. Якось перетягнула через вікно зранену бабцю. Я побігла на Піонерську, до копанки. Тут зібралося теж сто чоловік. Я підбігла до них і кричу: «Рятуйтеся! Німці стріляють людей!» Біля них стояв поліцай Афоня і заспокоював: «Ви її не слухайте. Вона нічого не розуміє. Це партизанські сім’ї палять». І йому вірять. Побігла я від них на Кірова. Бачу — люди тікають у болото. І я за ними. Тут багато людей зібралося. Я плакала, холодна, замерзла, бо чоботи промокли. До мене підійшла жіночка, обняла і забрала до себе. Стояли у болоті і вночі спостерігали заграву. Чули, як у центрі грали на губних гармошках, як співали і п’яно реготали палії. О третій годині ночі німці пустили зелені ракети. Один чоловік мав годинника, помітив цей час і сказав, що, мабуть, вони відходитимуть. Я з людьми пішла до Бешківки. У Гаї всі зупинились і перевели дух: ми живі! Я від ходіння-біганини розтерла ноги, натерла мозолі. Мене залишили у діда Ємця, так я вижила...

— Я мамі кажу, — згадує Володимир Маркович Литвин, 1929 року народження,— поїдемо у село. Вона: «Кинь живе, а їдь шукай мертвого?» І не наважилася покинути корову, телятко, все інше без догляду. Вранці 1 березня бачимо, як околиця горить. Хтось сказав, що то партизанські сім’ї палять. Тоді бачу: нашою вулицею їде машина, біля неї йде один німець, а другий, з автоматом, заходить до кожного двору. У нашій хаті зібралося три сім’ї, сім осіб. Я, моя мати і п’ятирічний братик, дядько Федір, сусідка Людмила Дрелинг з сином Олександром, мій друг Сергій Мойсеєнко. Коли гітлерівець зайшов до хати, зрозуміли, що це кінець. Усі сполошилися, підняли руки, почали кричати: «Ми нічого не знаємо, ми не винні...» Фашист щось грізно заволав і почав поливати нас кулями. Я сховався за перегородку між піччю і грубкою. Це і допомогло мені врятуватися. 

— Я, мама, сестричка Валя, братик Володимир і бабуся Феня 1 березня, стривожені пострілами в Корюківці, зібралися в хаті сусіда Петра Міненка, що жив навпроти нас, — свідчила Ганна Тимофіївна Кузуб, 1929 року народження. — У його оселі зібралося 14 осіб, з них десятеро дітей. Але ми не встигли розпитати сусіда, як зайшов есесівець у чорній формі, зі свастикою і черепом на картузі. Щось кричав, наказав усім лягти на підлогу. Потім почав стріляти з автомата в лежачих. Я немов закам’яніла. Я ще побачила його страшні очі, налиті кров’ю. І втратила свідомість. Ранком чую — хтось шкребеться у двері. Це був хлопчик Михайло Дерев’янко, який жив на вулиці Шевченка. Я вжахнулася, побачивши його: він був увесь криваво-чорний, тільки очі блищали. Як з’ясувалося, хлопчик виліз з-під убитих у ресторані, куди загнали кілька сотень людей і розстріляли. Ворожий кулемет стояв на прилавку і стріляв без упину. Михайло тримав на руках сестричку, в яку влучила куля. Він з нею впав, втративши свідомість. У Лебідді мене, поранену, ніхто не згоджувався прийняти. Змилувався староста села Пилип Стецько. За кілька днів наскочили партизани в село, забирають старосту, хочуть розстріляти як зрадника, а я кричу: «Не забирайте, він врятував мене, я з Корюківки! Він вам допомагатиме!» Так він мені врятував життя, а я йому... 

Діна Корнієвська разом з сестрою Іриною і мамою врятувалися в центрі Корюківки! Фашисти просто не здогадалися перевіряти закутки.

— Я зустрічався з колишнім партизаном, — пригадує краєзнавець Олексій Сунко, — після війни він керував одним підприємством у райцентрі. Питаю: хіба не можна було зробити засідку, покарати фашистів? Він зізнався, що партизани були недалеко, у Тихоновичах. Але... «не було команди». «Ми тільки спостерігали», — додав він.

У ніч з 4 на 5 березня командир з’єднання, секретар підпільного обкому КП(б)У Олексій Федоров прилетів на літаку з Москви у з’єднання, в якому «зібралось тоді близько трьох тисяч осіб». Відразу після приземлення він попросив доповісти про останні головні події. За його мемуарами, перше, про що йому розповіли, — поява в їхньому розташуванні партизанського загону Лисенка, якого вважали ще рік тому зрадником. Після двох сторінок про це — кілька промовистих речень: «Розповідали товариші і про найзначніші бойові операції, проведені за нашої відсутності, — оповідав двічі Герой Радянського Союзу. — Найцікавішим і найуспішнішим був напад на Корюківський гарнізон. Не забули наші партизани це містечко».

Отакої! Жодного слова про трагедію — ніби її й не було і все це не стосувалося партизан!

Натомість через кілька годин О. Федоров вручив ордени від імені Верховної Ради СРСР.

У щоденнику Миколи Попудренка є такі рядки: «Прийняли по радіо передовицю «Правды» про чергові завдання партизан. Пропонується не розмінюватися на дрібниці, не робити того, що прямо не впливає на фронт».

 Фашисти нещадно випалюють села за одного вбитого німця. Рейментарівка, Самотуги, Тополівка, Лосівка... Хоча були в партизан місяці, як зізнавався сам М. Попудренко наодинці зі своїм щоденником, коли, «мені здається, що якби нам не треба було їсти, то ми не чіпали б і поліцію».

Фашистська окупаційна влада, виконуючи директиви Гітлера, адресувала спалені села, тисячі замордованих невинних людей партизанам.

Зрозуміло, звинувачувати партизанські загони в тому, що вони не здалися, вели боротьбу проти гітлерівців, — безглуздо і непорядно. Бо, попри все, підірвані ешелони, дезорганізація у тилу — це істотна допомога у наближенні Перемоги. Однак незаперечним є і той факт, що гітлерівці спалили, повісили, розстріляли, закатували у 1941—1943 роках 127778 мирних жителів Чернігівщини. Хай з них 10000 брали участь у підпіллі, в боротьбі. А інші? Вони відповідали своїм життям часом за малоефективні і малозначущі акції, як-от вбивство гітлерівця в населеному пункті, вивішення листівки «для підняття духу»... 

 

Корюківка

Чернігівської області.