До Марії Стеф’юк я йшла не лише як журналіст, а і як давня шанувальниця її таланту — з квітами. «А я й забула, що ми домовилися про зустріч, — розгублено промовила співачка, відчинивши двері, — проходьте, але вибачте, що я у спортивному костюмі. Сьогодні з дому не виходжу: застудилася трохи». І ми зайшли до кухні, де й відбулася розмова.
Після моєї попередньої бесіди з Марією Юріївною минуло чотири роки. Що змінилося за цей час у її житті?
— Майже нічого, хіба те, що я стала старша, —всміхається артистка, — і, може, навчилася більш філософськи дивитися на життя. Мене це, мабуть, рятує. Нових партій у театрі я більше не готуватиму, дай Боже, щоб дали можливість співати ті, які в мене є. Якщо робитиму щось нове, то це стосується концертної, камерної діяльності, також дуже дорогої для мене. Нещодавно виступила з програмою з творів Моцарта і двома сольними концертами у супроводі Національної капели бандуристів. А ще почала викладати.
— Давно?
— Три роки тому, та найсерйозніше займаюся педагогічною роботою останній рік. Скажу чесно: поки що не знайшла себе як педагог. Але я звикла до цих дітей, а вони до мене, тому повинна відповідати за тих, кого приручила. Намагаюся максимально передати їм те, що є в моїй вокальній практиці. Інша річ, що я максималістка і надто багато хочу влити в душу, а не кожна душа приймає.
— У вас навчаються тільки дівчата?
— Так, я працюю з голосами свого плану. У мене було троє, а тепер п’ятеро учениць. До мене багато просяться, дуже цим пишаюся: отже, я щось варта у цьому світі.
— Ви в чудовій формі. Хтось допомагає її підтримувати?
— Я звикла сама працювати над собою. Можу сказати собі комплімент: я маю силу волі, коли буває вкрай важко, взяти себе в руки. Коли знаю, що за два тижні співатиму виставу або концерт, готуюся і кожного разу думаю: «А може, це мій останній вихід на сцену?» Це має величезне значення. Є повна віддача. Нещодавно мала йти в театрі «Лючія ді Ламмермур». Її зняли, бо не було тенора. А я під вечір була така нещасна, як та вагітна жінка, яка дев’ять місяців носить дитину, а потім нема того маляти. Тепер знову зняли «Лючію» з якихось інших причин, а в мене майже вона одна залишилася.
— А Віолетта у «Травіаті»?
— «Травіата» йде італійською мовою, я якось не можу взятися перевчити її. Знаєте, до мене в театрі ставлення таке, що, мовляв, «краще б її не було», мене це вбиває. Я у прекрасній формі, гарно звучу, могла б ще багато чого показати молоді, і вони повинні це почути, але їх — і дирекцію нашу, і молодь — не хвилює, чи я є, чи нема. Такий тепер світ — жорстокий і пустий.
— Здається, це наша українська хвороба — не реалізовувати належним чином найталановитіших...
— Варитися весь час у собі — це страшно. Одні на моєму місці тримаються на поверхні, другі спиваються, треті вмирають. По телебаченню, радіо золотими голосами називають таких, кого через день забувають. А поряд зі мною працювали такі велетні нашої культури, як Паторжинський, Гмиря, Гришко, Мірошниченко, Руденко, Чавдар. Про них у театрі майже не згадують.
— Ми з вами довго не могли зустрітися через вашу відсутність у Києві. Десь гастролювали?
— Були концерти в Москві та Івано-Франківську. У столиці Росії я виступала в концерті, присвяченому закриттю Року України в Росії (він проходив у філії Великого театру, постійне приміщення якого нині на ремонті), а також співала сольний концерт у Центрі української культури. Я люблю московську публіку, рівень її все-таки геть інший. На жаль, у Києві порожні симфонічні та камерні зали. Ми зазвичай пояснюємо це відсутністю у людей грошей. Та чому ж заповнені зали на концертах російських естрадних зірок, які приїжджають до нас? Тож річ не в бідності, а в низькому рівні культури.
— Знаю, що у вільний час ви не цураєтеся домашньої роботи, зокрема любите готувати.
— Коли готую, вкладаю в цю роботу душу. Люблю фантазувати, щось придумувати, додавати. Нехай інколи буває краще, інколи — гірше. Але...
— Хтось допомагає вам по господарству?
— Ніхто.
— Серед тих, хто рано побачив вас співачкою, найперша була мати. Розкажіть, будь ласка, про неї.
— Не стало найдорожчої для мене людини в листопаді минулого року, це моя величезна трагедія. Вона була надзвичайно мудра та інтелігентна жінка, хоч і не мала освіти. У 20 років мама потрапила на роботу до Німеччини, звідки повернулася з сивою головою у 25-річному віці. Жіночого щастя не зазнала, залишилася вдовою у 48 років. Жили ми бідно, але в душі вона вірила, що її діти будуть добрими фахівцями й людьми. Моя молодша сестра, як і я, — фанатка своєї справи, вчителька. Живе в нашому рідному селі Рожневі Коcівського району на Івано-Франківщині, працює у школі. В неї прекрасні учні, багато років дякують і згадують її.
— За радянських часів вас нерідко запрошували в урядові концерти. Співати на дачах сильних світу цього доводилося?
— Одного разу мені це запропонували, але я не поїхала, й щаслива, що мені дістало мудрості та сили. А в Щербицького вдома була, та лише як гість, ніхто не просив мене співати. Він запросив не тільки мене, а й багатьох визнаних митців до себе додому на обід. Щербицький і його оточення відвідували всі оперні й балетні прем’єри в нашому театрі. Нині ніхто з керівників високого рангу до Національної опери не ходить. За радянської влади такі запрошення на зустріч з керівництвом держави вважалися за честь, відмовлятися не можна було. Шкодую про інше: що свого часу не пробувала свої сили в інших театрах, як це роблять нині молоді співаки. Може, моя оперна доля (не люблю слова «кар’єра») складалася б інакше.
— Якщо не секрет, які у вас мрії?
— Я б собі побажала, щоб мене більше в житті не зраджували. Щоб у мене душа не боліла: ліки можна знайти від усього, крім душевного болю. Щоб мене оточували гідні люди і я вміла їх цінувати. Треба бачити в людях гарне, прокидатися щодня і казати: «Все прекрасно, люди чудові». Колись я поскаржилася матері: «Мамо, я роблю людям добро, а вони «віддячують» злом». А вона відповіла: «І нехай, а ти далі роби добро». Сіяти серед людей добро — моя найбільша мрія.
Розмову вела Тетяна КРОП.
