Концерт Енвера Ізмайлова «Шерефе!» («Будьмо!»). Столичний Будинок офіцерів. Остання субота зими.
Енвер Ізмайлов не висовується, а його всі знають. Не потрібно також складати перелік публічних людей, котрі коли-небудь проходили крізь його життя. Це довго, як книжка «Хто є хто». Та й потрібно тим, хто ще дереться вгору. А Ізмайлов давно вже східна легенда, як його дехто називає, бо тримається на своїй окремій верхівці.
Про Ізмайлова пиши хоч сто разів: щоразу це буде як уперше. Таке відчуття далеко не від кожного артиста. Можливо, справа не лише у віртуозності знаменитого теп-гітариста (теппінг — це коли на гітарних струнах обома руками грають, ніби на клавіатурі). А й у чарівності і тонкому гуморі, що обеззброюють найскептичніше налаштованих критиків.
Хоча Енверу Ізмайлову гріх жалітися: критики прихильні до нього. Навіть ті, хто руками й ногами — за ч и с т и й джаз. Утім, консерваторам на концертах Ізмайлова робити нема чого. Він відкритий тим, хто, у свою чергу, відкритий експериментові.
Це походить, певне, від того, що джазовий гітарист у дитинстві дуже любив географію (як він сам у цьому зізнається). Уродженець Фергани, котрий наприкінці 80-х переселився на історичну батьківщину, в Крим, жадібно всмоктує в себе різні музичні традиції. І часто балансує десь поміж «world-musіc» та етно-джазом. При тому приправляє поліетнічну суміш класичними, шансоновими, рок- та поп-інтонаціями.
Енвер Ізмайлов — апологет і практик музичної мувіди (є такий постмодерністський термін на означення невпинного руху культурними просторами). Після «Бонжур» та «Кімоно» — «Молдавська класична лезгинка», після бразильських мотивів (з Ріо Енвер повернувся не так давно) — «хор імені П’ятницького для оркестру російських народних інструментів». Окрім усього, полінаціональний Ізмайлов неповторний звукоімітатор — «струнний» у композиції про ранкове пробудження колгоспу, а пізніше — і «голосовий».
Зосередившись у першій половині концерту переважно на нечуваних можливостях інструмента, в другій теппінгіст вивів на сцену соратників. Інструменталістів, солістку Леніє Ізмайлову, схожу на загадкову героїню трофейних стрічок, і прекрасну танцівницю Ленару Османову. Звичайно, відомо: Енвер Ізмайлов — самодостатня величина на сцені, дуже яскрава у всіх своїх проявах. Він не рівнозначний з будь-ким, хто виступає поруч. Однак добра група підтримки нікому не завадить.
P. S. Теплі слова подяки — музичній агенції «Театр джазу», яка дарує Києву такі вишукані вечори. Публіка на них щонайкраща — вдумлива, освічена. Не секрет, що нашій «культурній» столиці катастрофічно бракує концертів для слухача підготовленого. А зали звично зайняті реалізаторами музичного ширвжитку.
