Загублені у світі

Розповідь про цю неймовірну історію слід починати з 1918 року. Уявіть собі ситуацію. Дві сестрички-німкені приїхали в Київ із Латвії на весілля. Приїхали без особливого багажу, думаючи, що на кілька днів. Але коли весілля співало й танцювало, кордони замкнули на замок... Ось так Марія-Кароліна і Євгенія не з власної волі стали киянками. Євгенія вийшла заміж, народила донечку Надійку. Але незабаром занедужала на туберкульоз і, помираючи, вблагала чоловіка одружитися з її сестрою, мовляв, ніхто краще не догляне дитину та й сестрі в чужій країні буде не так самотньо. Від цього шлюбу народилася Ліда. Але, вочевидь, рок переслідував сім’ю: за два роки Марія-Кароліна теж померла від туберкульозу.

«Я пам’ятаю, ми листувалися з бабусею з Латвії, і коли в Києві стало зовсім голодно, вона хотіла нас забрати. Вже було куплено квитки, але в останню хвилину батько передумав. Він злякався, що ніколи нас не побачить».

Хіба міг уявити цей чоловік, що Бог відміряв йому недовгу долю та й Латвія опиниться в складі Радянського Союзу? Одне слово, коли 19 вересня 1941 року німці ввійшли в Київ, дівчата були круглі сироти. А мачуха просто виставила їх за двері: самій їсти немає чого.

«Наприкінці зими сестру забрали до Німеччини, —згадує Лідія Володимирівна. — Я залишилася сама. Приходила до знайомих і сиділа, поки не погодують. А в 1942-му потрапила під облаву на Львівській площі і теж опинилася в Німеччині».

Напівголодна 15-річна дівчинка не спокусила фабрикантів, і її відправили прислуговувати літній парі в Лімбурзі. Про господарів у Німеччині Лідія Володимирівна згадує добрими словами. Її поселили в кімнату загиблого сина, роботою не перенавантажували. А тут ще й зять з фронту приїхав. Німецький офіцер почув, що десь у Німеччині працює сестра Лідії, і пообіцяв у Берліні пошукати її в так званому банку даних... І знайшов!

Та війна наближалася до завершення, і бомби розривалися вже на вулицях Німеччини. Одна з них знищила будинок, у якому працювала Ліда, тож її переправили в сусіднє містечко в м’ясну крамничку. І знову Лідія Володимирівна потрапила до добрих людей. Господар крамнички почув, що дівчата не бачилися три роки, і — виклопотав перепустку.

«Сестра мене не впізнала. Їй жилося дуже погано. Була майже під домашнім арештом. І я вирішила сестру... вкрасти. І вкрала! Ми зібрали її речі у клунок, викинули у вікно, і сестра пішла нібито мене проводжати. На електричці доїхали до Штутгарта. А там, очікуючи на потяг, грілися в кафе. І тут заходять німці: перевірка документів... Думаю, та перевірка була невипадкова. Певно, хазяйка збагнула, в чім річ, і дала заявку. Тож посадили нас у чорну машину, відвезли в гестапо і кинули в підвал, окремо. Мене викликали, допитали і через кілька годин випустили. Було це 1944 року. Відтоді ми не бачилися. Вже коли війна скінчилася, я зустріла знайому дівчину і вона сказала, що моя сестра загинула під час бомбування. Та й потім, по поверненні в Київ, я думала: якби була жива — розшукала б».

А Надія справді шукала. Ще за радянських часів робила запит у Москву. Але їй відповіли, що знайти Шишкіну Лідію Володимирівну не вдалося. «Думаю, мене не хотіли знайти, — вважає Лідія Володимирівна. — Адже я весь час мешкала в Києві і навіть заміжньою прізвище не змінила. Вже з листа Наді я дізналася, що вона вийшла заміж за німецького поляка. А коли постало питання про повернення, чоловік навідріз відмовився їхати до Союзу».

Новою батьківщиною для сім’ї стали Сполучені Штати. Нині Надії Володимирівні 83 роки. В неї шестеро дітей і багато онуків. І от коли торік їй повідомили, що доведеться робити операцію на відкритому серці, жінка зібрала дітей і поставила питання руба: «Це останній шанс. Перед тим, як іти на операцію, я мушу знати, що сталося з моєю сестрою».

Потім був дзвінок зі служби  розшуку Національного Товариства Червоного Хреста. «Я відразу зрозуміла, що мене хтось розшукує, але подумала, що це родичі дядька Гуго, з яким я втратила зв’язок ще під час війни. А коли син прийшов у Червоний Хрест, у нього запитали, що означають для вас імена Марія та Надія? Він відповів, що Марія — це бабуся, що вмерла ще до війни, а Надія — загибла в Німеччині тітка. Так я дізналася, що моя сестра жива». До речі, той дядько Гуго, про якого передовсім подумала Лідія Володимирівна, теж опинився в Америці. Така-от закручена історія тривалістю в 60 років.

Для Лідії Володимирівни вони не минули даремно. Виростила двох дітей, усе життя працювала кресляркою-копіювальницею. У травні 1995-го сім’я святкувала відразу три дати: 80 років Михайла Михайловича Сюкало (чоловіка Лідії Володимирівни), 50 років їхнього спільного життя і 50 років Перемоги. Нині Лідія Володимирівна (як і її сестра) овдовіла... Як збігли 60 років для Надії Володимирівни, її сестра поки точно не знає. «Листи надходять дуже часто. Жінка-листоноша (вочевидь, перейнявшись цією історією. — Авт.) уже втомилася підніматися до мене на третій поверх. А в скриньку кидати боїться: раптом зникнуть. Але листи сестри дуже сумбурні, мені не завжди зрозумілі, — скаржиться Лідія Володимирівна. — Вона приїхати в Київ не може, здоров’я не дозволяє. Я теж невиїзна (останні півроку Лідія Володимирівна пересувається за допомогою милиці і тільки квартирою). От чекаю в гості племінників. Обіцяли приїхати влітку». Лист від племінниці у неї в окремій папці. «Читайте самі, я розплачуся», — каже Лідія Володимирівна, простягаючи аркуш  паперу.

«Моїй зниклій тітці, сестрі моєї мами. Лідіє, мене звати Аннет, я донька вашої сестри Надії. Мені 38 років і в мене 3 дітей... Коли я дізналася, що ви живі, проплакала майже увесь тиждень. Моя мама багато розповідала мені про своє дитинство. Я завжди запитувала про вас: «Як вона виглядала, чи була розумна?». «Так, так», — говорила мама. Вона казала, що ви були дуже гарна і розумна. І мій дідусь, ваш батько, був гарний і сильний. Я дуже часто думаю про те, як виглядають ваші діти, онуки й особливо ви... Телекомпанія хоче розповісти про мою маму і її сестру, що зникла майже 60 років тому, але мама не пускає їх у дім... Будь ласка, пишіть мені. Я хочу знати про мою сім’ю... З любов’ю, Аннет Шишкіна. Рудники».

У Національному Товаристві Червоного Хреста, завдяки якому я і познайомилася з Лідією Володимирівною, вважають, що ця неймовірна історія насправді найзвичайнісінька. Незабаром ми відсвяткуємо 60-ту річницю закінчення другої світової, але 93 відсотки всіх звернень, що надходять у відділ розшуку, досі пов’язані з тієї війною. За 10 років існування служби вдалося з’ясувати долю 6 тисяч осіб, що загубилися у повоєнному світі. І пошук триває...