Про і мертві, і живі, і ненароджені українські видання в Росії
Про відкриття та закриття українських видань на території Росії вже можна скласти цілу сагу, хоча героїчного в ній буде малувато. Власне, героїзм полягає, як правило, в самому факті появи української газети чи брошури. Подальшу долю численних видань можна охарактеризувати просто: зникли за браком коштів і, я б додала, бажання. Найлегше звинуватити в цьому російську владу. Мовляв, не дає можливості розвиватися нацменшинам, не виділяє коштів і т. д. Хоча насправді проблема значно глибша і полягає не так у російськиіх сатрапах, як в українських підлабузниках, в котрих у національному питанні розвинувся професійний «хамелеонізм».
Та все-таки повернімося до російської влади. Саме завдяки її щоденній праці сьогодні ми можемо точно сказати, скільки в Росії видається україномовних газет та журналів. Отож це «Червона калина» (Тюмень), «Промінь» (Самара), «Українець на Зеленому клині» (Владивосток), «Дніпро» (Тольятті), «Козацьке слово» (Краснодар), «Вісник української культури Кубані» (Краснодар), «Український вісник» (Республіка Комі), «Оренбурзька криниця» (Оренбург), «Рідне слово» (Челябінськ), «Українське слово» (Мурманськ), «Криниця» (Уфа), «Голос України в Західному Сибіру» (Сургут), а також московські «Український кур’єр», «Тинди-ринди» та «Український вибір».
Вражаючий список! Але вражає і те, що абсолютна більшість усих цих видань уже давно не існує. Їх можна сміливо назвати чичиковськими «мертвими душами», які потрібні для вдалої статистики. Однак деякі з них (нехай навіть мертві) і сьогодні являють собою неабиякий інтерес.
Серед усіх «загиблих» «Голос України в Західному Сибіру» була єдиною справжньою газетою української діаспори. Адже вона виходила на дванадцяти полосах і регулярно — раз на місяць. Звичайно, видавцям цього часопису можна закинути, що в кожному номері на першій чи другій сторінці обов’язково стояли матеріали, які вихваляли губернатора Ханти-Мансійського округу Олександра Филипенка. Більшість статей про Україну були передруковками з провідних українських ЗМІ. Зокрема, і з «ГУ». Однак не слід забувати, що це видання виходило за чотири тисячі кілометрів від України і не могло мати власних джерел інформації!
До того ж у газеті можна було прочитати про будь-які події, що відбувалися в діаспорі. І не лише в Сургуті, а й у всьому Ханти-Мансійському окрузі. Нині ці матеріали — неоціненна знахідка для науковців, котрі вивчають діаспору.
Як і всі діаспорні газети, «Голос України в Західному Сибіру» «лунав» не довго. Як сказала мені одна сургутянська українка, припинилося фінансування. Однак експеримент був, безперечно, вдалий.
