Інтелектуальне начало буття народу

Український народ — не єдиний, хто сьогодні активно і, без перебільшення, трепетно шукає відповідь на сакраментальне: камо грядеші? Над цим дедалі більше і глибше задумуються, нехай почасти ще неусвідомлено, люди на всій планеті. Навальне наростання процесів і чинників, які докорінно перекроюють усталений світопорядок, змінюють звичні і, здавалося б, недоторканні механізми та схеми, яких десятиріччями дотримувалося міжнародне товариство, породжує широке розмаїття думок, висновків та пророцтв щодо дальшої його долі — від оптимістичних до есхатологічних.

Ми мали наочну можливість переконатися в цьому на порозі XXІ віку і третього тисячоліття. За всієї відносності етапних хронологічних віх вони стають небуденним приводом для підбиття підсумків, аналізу історичного досвіду, прогнозування осяжного чи більш віддаленого майбутнього. І робиться це на різних рівнях, у всіх масштабах — від окремих особистостей до цілих людських спільнот.

Недавно пройдений і пережитий нами міленіум став приводом саме для такого, я сказав би, глобального інформаційно-історичного моніторингу, проведеного землянами. Він, як ми знаємо, поставив більше запитань, аніж дав відповідей на них. Але водночас спонукав по-іншому глянути на те, що не завжди помічалося, губилося за плином рутинних подій, гасилося інерцією буднів і людського мислення.

Відтак загострилося відчуття неповторності нашого буття, його зв’язку з логікою розвитку минулих епох, рельєфніше окреслилася тривожна незвіданість етапу, в який вступило людство. Він грунтуватиметься вже на новій планетарній конструкції, створеній дедалі динамічнішими процесами глобалізації.

Чим — здобутками чи втратами, золотим віком процвітання чи згубними катаклізмами обернеться для цивілізації настання нового світового порядку? Епоха, історія про це мовчать. Не сягнула ще достатнього рівня вірогідності наукова прогностика, що напружено б’ється над якісно новою глобальною ситуацією.

Можна сказати одне: цілковитої готовності відповісти на жорсткі виклики і радикальні трансформації, пов’язані з початком нової самоорганізації світу, у людства поки що немає. Залишаються сподівання на зрілість спільного розуму, силу спільної мудрості, що акумулювалася віками, на потужність, можливості та гуманізм людського інтелекту.

Ця надія ґрунтується на тій стократ підтвердженій аксіомі, що держава і нація можуть бути благополучними та конкурентоспроможними передусім завдяки своєму інтелектуальному потенціалу. З чого логічно випливає необхідність постійного і всемірного сприяння його збереженню, примноженню та оптимальному використанню, динамічному розвитку інтелектуальної сфери, в якій концентруються надбання наукової, освітянської та культурної діяльності, кращі духовні традиції попередніх епох.

За великим рахунком, у цьому одна з визначальних функцій держави. Але історичний парадокс полягає в тому, що відносини між нею та інтелектом ніколи не були простими, безконфліктними і безхмарними.

За різних часів колізії в цьому форматі давали про себе знати по-різному і призводили до різних наслідків. Якщо в середньовіччі інтелектуали слугували, за висловом одного з сучасних вчених, улюбленою мішенню інквізиції, то згодом такі конфлікти, хоча вже й не завжди позначалися таким трагізмом, але були не менш драматичні.

Вдосталь подібних прикладів дає вітчизняна історія. Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов, Володимир Вернадський і Михайло Грушевський, Агатангел Кримський і Сергій Єфремов, Лесь Курбас і Юрій Шевельов, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл — ці та багато інших велетів духу розплачувалися за свою непересічність і несхитність роками солдатчини і тюрем, засланнями і висланнями, а нерідко й самим життям, зазнавали тупих утисків і цинічного замовчування.

Ми знаємо також, що гонінням та репресіям піддавалися цілі галузі і напрями наукового пошуку — генетика, кібернетика, археологія та інші, що надовго загальмувало розвиток вітчизняної науки, а то й відкинуло її далеко назад.

Необов’язково надто заглиблюватися у давнє і недавнє минуле, щоб дійти висновку: за всіх відмінностей у конкретних обставинах антагонізм між державою і владою, з одного боку, та інтелектуалами — з другого, завжди випливав і живився з однакового у принципі джерела.

Звичайно, у всі часи не бракувало тиранів, обскурантів і просто сірих посередностей, які генетично не терпіли людей високоосвічених і обдарованих, яскравих і непересічних особистостей. Але природа протистояння влади й інтелекту була значно глибшою, вона базувалася на ідеологічному підґрунті і диктувалася самою доктринальною сутністю тоталітарних режимів. Інстинктивно відчуваючи у світлі знань і вільній думці загрозу своєму пануванню та існуванню, вони визнавали лише один тип мислення і всіляко його культивували — мислення уніфікованого, знівельованого та одновимірного, безумовно й абсолютно підпорядкованого нею ж, владою, виробленому набору канонів і стереотипів, обмежень та заборон.

У сучасному світі режими з таким політичним обличчям є вже поодинокими винятками і розглядаються як рудименти й анахронізми, останні уламки системи старого світосприйняття, що рано чи пізно, але неминуче відійдуть у небуття.

Водночас слід враховувати, що і в демократичних державах влада аж ніяк не завжди виступає повноцінним виразником, репрезентантом і провідником сукупного інтелекту своїх громадян.

Згадаймо, що у недалекому минулому ми були просто-таки приречені на оптимізм. Нині навпаки: відчуття таке, ніби живемо за умов неоголошеної війни і в атмосфері всезагального пригнічення маємо продемонструвати світові (учергове) велич свого духу. Звичайно, за допомогою агрономів інформаційного поля.

Отже, живемо в дуже дивний, обезлюднений період з культом особистості всередині або, точніше, з ностальгією, тугою за цим культом.

Нині оптимальна модель взаємовідносин по лінії «держава—інтелект» ще перебуває у процесі становлення відповідно до нових динамічних реалій, які дедалі вище підносять цінність та значущість інтелекту. А відтак вимагають якісно нових підходів до нього і пов’язаної з ним проблематики і від держави, і самих інтелектуалів.

У числі цих проблем я міг би назвати відповідальність науковців за долю своїх розробок, перспективи та результати їх застосування. Така відповідальність існувала завжди, але тепер вона на кілька порядків вища, враховуючи і зрослу аж до глобальних масштабів практичну ефективність таких розробок, і абсолютно нові умови та можливості їх використання — на превеликий жаль, не скрізь і не завжди на благо людства.

Такою новою і грізно небезпечною особливістю став міжнародний тероризм, для якого немає ні кордонів, ні стримуючих чинників і який дедалі ширше та жорстокіше користується з досягнень наукової думки. Протистояти його натиску можна значною мірою саме завдяки професійній, громадянській і людській відповідальності інтелектуалів, несхитності їхніх моральних засад.

Це лише один, хоча й дуже помітний штрих з неспокійної та мінливої мозаїки нашого сьогодення. Рівень деяких сучасних досягнень людського розуму такий, що світ просто губиться у здогадах та припущеннях стосовно значення їхніх потенційних результатів для цивілізації, а відтак можливості й доцільності практичного застосування. Досить згадати хоча б глобальну контроверсію навколо широкого спектра проблем — від суто наукових до моральних, пов’язаних з клонуванням людини та інших живих істот.

У контексті цієї теми привертають до себе увагу і деякі інші тенденції, які рельєфно окреслилися з кінця минулого століття. До однієї з них можна застосувати дефініцію «техногенна цивілізація». Що означає, крім усього іншого, дедалі ширше перенесення технократичної свідомості та психології на сферу суспільних відносин. А це, у свою чергу, гостро ставить питання адекватності оцінок межі застосування методів науки і проектування в суспільному житті.

Зрозуміло, що беззастережність у цій справі може мати найсерйозніші наслідки. Доказів не бракує, особливо в останні роки.

Ми також уже не раз переконувалися в тому, що події та процеси сучасної історії, які раніше розглядалися і оцінювалися як природні й еволюційні наслідки об’єктивних чинників, нині значною мірою, і дедалі більше, перебувають під впливом організованих дій людей та їхніх груп. І не в останню чергу інтелектуалів — принаймні так повинно бути.

Поза сумнівом і актуальність такого аспекту в руслі проблематики нашої розмови, який стосується взаємного впливу інтелектуалів і влади.

Поки що присутність таких людей в органах влади не можна назвати широкою, це незаперечно. Але очевидно й інше: заглядаючи набагато далі, випереджаючи час своїми судженнями та прогнозами, виставляючи певні віхи на перспективу, вони здатні спонукати владу до більш рішучих та осмислених дій, «підганяти» її, бути для неї постійним і відчутним подразником. Тобто виконувати роль потужного каталізатора суспільних процесів.

З другого боку, ця безперечно сильна сторона інтелектуальної еліти може виявляти себе з досить несподіваного боку в разі приходу її представників у владу. Максималістське прагнення реалізувати свої концепції одразу і повністю може вступати — і вступає — у суперечність з об’єктивними умовами та обставинами, які повинні «визріти», отримати необхідне підґрунтя, насамперед в людській свідомості. Нетерпіння, штучне форсування суспільних процесів та тенденцій неминуче дає зворотний ефект.

Окремої розмови заслуговують відносини між державою та інтелектом у зовнішньополітичному вимірі, з точки зору ролі і місця країни у міжнародному співтоваристві.

По-перше, у цій сфері на авансцену також дедалі більше виходять комплекс, переплетіння внутрішніх та зовнішніх чинників, пов’язаних з глобалізацією, зростаючою роллю технологій, продуктивності праці, а в загальному підсумку — ефективністю економіки та привабливістю моделей розвитку.

На жаль, у світлі таких критеріїв та підходів Україна асоціюється у світі з постачанням сировини і матеріалів, а не технологій. Про це у нас говорять часто і багато.

Менш помітною, але не менш важливою є друга обставина: сьогодні група розвинених країн уже спроможна де-факто взяти на себе задоволення базових потреб усього світу.

Що це обіцяє сьогодні і в перспективі?

А те, зокрема, що вже незабаром може постати питання не тільки про відносини між вітчизняними та зарубіжними товаровиробниками, а й про можливість ширшого вибору споживачами товаровиробників. Що може плавно і логічно перейти в сумніви щодо леґітимності та доцільності існування владних інституцій і самої держави, які практично ні до чого не причетні і ні на що не впливають.

Нарешті, по-третє, будь-яка країна, відкриваючись світові, починає відчувати не тільки зростаючі зовнішні впливи, а й посилене внутрішнє напруження. Що особливо притаманне державам з порівняно невисокою конкурентоспроможністю. Великий бізнес, кланово-олігархічні кола тут не зацікавлені у припливі інвестицій, тому що вони фактично є монополістами у застосуванні високих технологій тощо і всіляко цьому протидіють. Натомість на це налаштоване мале і середнє підприємництво, до якого тяжіють інтелігенція, інженерно-технічні працівники і яке, відповідно, сприйнятливіше до інновацій, схильне до вільного обміну інформацією та співпраці з іноземними партнерами.

Неважко побачити, що в усіх зазначених випадках — як і в багатьох інших — знову і знову актуалізується та сама проблема професійної та моральної відповідальності інтелектуальної еліти. До того ж не тільки за безпосередні наслідки її зусиль, а й за те, як і в якому напрямі розвиватиметься держава і, за великим рахунком — світ.

У прагматичному прикладенні до України цю сентенцію можна перефразувати так: інтелектуали відповідальні за її дальший стратегічний вибір — перетворитися в пасивний об’єкт колонізації і втратити історичні перспективи чи якомога повніше і з більшою віддачею мобілізувати свої власні ресурси і резерви розвитку та піднесення.

Якщо конкретніше, то ключова проблема стоїть у площині збереження та зміцнення прошарку носіїв наукових знань і високих технологій, успадкованих від Радянського Союзу, убезпечити наукові школи від руйнування, а покоління інтелектуалів — від розриву наступності та неперервності їхніх справ і традицій.

У широкому плані треба виходити з того фундаментального принципу, що в інтелекті — найважливіший стратегічний ресурс держави і народу.

Не зрозумівши, не усвідомивши цього імперативу або сприйнявши його лише на рівні модної риторики, ми неминуче опинимося на узбіччі цивілізаційного поступу. До того ж без реальних шансів коли-небудь піднятися на більш гідний щабель.

Це буде злочином перед майбутнім України, прийдешніми поколіннями її народу.

Конкретні країни сьогодні діють відповідно до свого місця в ієрархії, що вже практично склалася, та масштабу і складності проблем, з якими їм доводиться стикатися. Проте неважко помітити, що всі вони керуються схожим принципом, що втілений у крилатому виразі «Знання — сила». Це не тільки назва відомого всім нам науково-популярного журналу. Це ємка, можна сказати, універсальна формула, виведена задовго до наших часів великим англійцем Френсісом Беконом.

І вона живе, продовжує діяти, матеріалізуючись у конкретних справах — зрозуміло, з поправками на епоху.

Уже стали хрестоматійними конкретні приклади цього порядку: політика Сполучених Штатів Америки, які цілеспрямовано нарощували роль та віддачу науково-технологічного чинника свого розвитку активним пошуком обдарованих науковців і фахівців-практиків в усьому світі, у тому числі в Україні; удосконалення освіти і науки у країнах Європи, Японії та Китаю. Це прискорило їх просування шляхом високих технологій, а в ширшому плані — сприяло і сприяє реалізації інноваційної моделі розвитку.

Така системність, чітка організація та послідовність диктуються усвідомленням прямого, безпосереднього і тісного взаємозв’язку між прогресом науки і техніки. А неодмінним її атрибутом є компетентна, виважена і відповідальна участь держави в усьому, що робить такий зв’язок ще тіснішим і ефективнішим.

Я не хотів би вчергове вдаватися в тему можливостей, які має у науково-технологічній сфері Україна. Про них ведуть мову часто і багато. Проте справді інноваційних проривів — хоча вони у нас є, і незаперечні — поки що недостатньо, їх кількість, масштаби та вплив на економічний і соціальний розвиток суспільства ще не співвідносні з його потенціалом, насамперед інтелектуальним.

У 2000 році автор статті в журналі «Економіст» під характерним заголовком «Нова карта світу» висунув тезу, що світоустрій тепер необхідно розглядати за ознакою не ідеології, а технологічного розвитку.

За цим критерієм і запропонованою автором класифікацією ми, схоже, потрапляємо на межу між другою і третьою групами країн, здатних впроваджувати технології у виробництво, і маргіналів, які не тільки вже неспроможні створювати технологічні інновації, а й сприймати їх.

Звичайно, що тезу можна заперечувати і навіть відкидати. Але реальністю є те, що достатньо високий технологічний потенціал України руйнується прискореними темпами. Тоді як сировинний сектор економіки може зберігатися досить довго, сфера технологічних знань вимагає постійного оновлення; застій, тупцювання на місці для неї смертельно небезпечні.

Відтак самозаспокійливі розмови про високий потенціал української науки треба, до того ж невідкладно, переводити в активний стан, у площину практичних дій. Лише за такого підходу ми зможемо реалізувати ще не втрачений шанс для реального технологічного ривка.

З цієї точки зору безумовною є цінність науково-практичної конференції «Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України», що відбулася днями. Сутність ключового з окреслених на ній завдань — у переході до інноваційного розвитку не лише економіки, а й усієї системи суспільних перетворень.

Саме у комплексності, переплетінні, у взаємному проникненні та взаємному впливі найрізноманітніших чинників (якщо, звичайно, такий принцип вдасться достатньою мірою реалізувати) і полягає, на моє переконання, головна передумова, за якої зазначена модель набуде плоті й крові, знайде широкі виходи в суспільну практику і реально позначиться на всіх сторонах нашого буття.

Безумовно, сенс і призначення інноваційного підходу, як і проблеми інтелектуальної сфери, суспільного прогресу загалом, слід розглядати не лише у прикладному, утилітарному аспекті. Це і формування, всебічний — підкреслю, саме всебічний! — і неперервний розвиток особистостей, яким рухати цю доленосну для України і народу справу.

Тут винятково важливе все, починаючи від вічного каменя спотикання — пошуку таких обдарованих і перспективних людей.

У процесі підготовки, вирощування та виховання інтелектуалів важливо знайти той оптимум, той золотий перетин, які дадуть змогу, зберігаючи державний вплив і забезпечуючи системність у розвитку інтелектуальної сфери та її кадровому забезпеченні, не заформалізувати цю справу, не запізнитися і не зволікати із розв’язанням наявних, а тим паче застарілих проблем і не створювати нових.

Серед даних, якими я поцікавився, готуючись до цього виступу, є й такі. Порівняно з 1985-86 навчальним роком кількість шкіл в Україні збільшилася на 5,3 відсотка.

Статистика ніби непогана, особливо для нашого часу. Але давайте спитаємо себе: наскільки відповідає сьогодні середня школа своєму основному призначенню —наповнювати життєвими соками кореневу систему інтелекту, особистості? Формулювання, можливо, звучить не дуже по-науковому, але, як мені здається, прекрасно передає сутність та призначення першої освітньої сходинки. Бо ж ідеться не просто про набуття певної суми знань — хоча і це, безперечно, дуже важливо, — а про становлення засад, основи інтелекту й особистості, що є, скажемо так, товаром штучним, якщо не унікальним.

За всієї любові і поваги до школи слід визнати, що цьому високому покликанню вона ще не відповідає — як, утім, і своєму прямому й безпосередньому призначенню. Особливо сільська, що буквально гнеться під тягарем нестатків та негараздів.

Я не квапився б докоряти за сказане Міністерству освіти і науки. Винні ми всі: і перед сільською школою, і перед самим селом, яке традиційно було щедрим і безвідмовним постачальником найздібнішого поповнення інтелектуальної когорти.

Коротко і вичерпно пояснити причини цього важко. Мабуть, насамперед треба говорити про близькість людини з малих літ до землі і природи, можливість щодня випробовувати себе в поєдинку з життєвими проблемами. І, нарешті, про вплив одвічного укладу народного життя, який найбільше зберігся на селі — в сенсі не патріархальності, а стійкості, імунітету до не завжди, скажемо так, благотворних віянь нових епох.

Якщо комусь такі думки здадуться спірними, давайте проведемо невеличкий експеримент: просто піднімемо руки всі, хто родом із села. А ще більше рук зніметься, гадаю, у відповідь на запитання: чи не вважаємо ми, що село, цей одвічний і невичерпний, здавалося б, ресурс примноження сили, розуму і краси нації сьогодні вичерпується на очах?

Процитовані мною слова про наповнення кореневої системи інтелекту, особистості належать відомому вченому, академіку Миколі Доллежалю. Він працював у суто, здавалося б, технічній сфері — переважно проектуванні енергетичних об’єктів, але у своїх мемуарах досить часто звертається до світоглядних засад людей науки з наголосом саме на вимірі їх інтелігентності. І важко не погодитися з його думкою: неінтелігентні професіонали — це підґрунтя для поширення сірості.

Інтелектуали, в яких обдарування, лідерство у своєму роді занять органічно поєднуються із загальною культурою, широтою кругозору та високою моральністю, були потрібні завжди і скрізь. Бо це еталонний сплав професійної досконалості, кращих громадянських рис і якостей та людських чеснот.

Саме такі люди ставали символами і ферментом націй, їхньою, якщо можна так висловитися, діючою речовиною, особливо на крутих поворотах історії країн і народів.

Нині попит на них особливий. Постіндустріальне суспільство, як квінтесенція сучасного етапу розвитку цивілізації, має й чимало інших епітетів — інноваційне, високотехнологічне, інформаційне, громадянське. Формування та шліфування кожної з цих граней неможливі без провідної участі тих, хто не тільки має глибокі спеціальні знання та навички і досяг вершин у своїй справі, а й керується глибокими й усталеними внутрішніми переконаннями, твердими моральними принципами.

Така діяльна й відповідальна частина суспільства покликана сприяти утвердженню в ньому якісно нової атмосфери — порозуміння і злагоди, толерантності і взаємної поваги, прихильності спільним ідеалам та цінностям. Іншими словами, на неї покладається забезпечення не лише реальних проривів на основних напрямах науково-технологічного прогресу, а й інтелектуалізації та гуманізації виробництва, управління, політики, міжлюдських відносин, піднесення їх культурного рівня.

За великим рахунком, усе це має резюмуватися в радикальній зміні усього середовища нашого існування.

Цей шлях не обіцяє бути легким і простим — скоріше навпаки. Нам належить подолати на ньому такі небезпечні явища, тенденції та процеси, як згортання наукового пошуку на важливих і перспективних напрямах, переорієнтація вищої школи на кон’юнктурні спеціальності в поєднанні з помітним загальним зниженням якості освіти, як відплив здібних кадрів з науки, освіти та культури за кордон або у сфери діяльності з нижчим інтелектуальним рівнем та суто меркантильною мотивацією.

Тобто якщо раніше інтелект та його носіїв виганяло, видавлювало за межі країни свавілля держави і влади, то тепер — їхня пасивність, що залишає цю — як, зрештою, й інші категорії наших співгромадян — віч-на-віч з суворою дійсністю.

По суті, ми знову переживаємо перетрушування, ламання соціальної ролі багатьох людей. Колись, після революції та громадянської війни в Росії (згадаймо сумно відомий пароплав, на якому вивезли цвіт нації), це вилилося у вимушену масову еміграцію інтелігенції з наступною її професійною переорієнтацією: колишні царські офіцери ставали таксистами в Парижі, а університетські професори закінчували свої дні офіціантами і швейцарами.

Безумовно, були й досить рідкісні факти інтелектуального та ділового успіху за рубежем — наприклад, конструктора вертольотів Ігоря Сікорського чи батька телебачення Володимира Зворикіна, чиї діяльність і найбільші досягнення припали на Сполучені Штати Америки. Але й такі зовні благополучні винятки несли в собі чималий заряд трагізму: люди все-таки втратили Батьківщину, а вона позбулася обдарованих своїх синів, набутків та завоювань їхнього розуму.

Щось схоже повторюється, хоча й з інших причин і з іншими особливостями, у наш час. Я вже казав про відплив мізків з України. Водночас чимало з тих, хто її і не залишає, почувається кимось на зразок переміщених осіб через різке падіння свого соціального статусу і престижу, невитребуваність професійних знань та досвіду, через необхідність освоювати якийсь інший вид діяльності для елементарного виживання. Причому, що теж не додає оптимізму, вже без особливих шансів повернутися на попередній соціальний щабель.

По-науковому такі процеси називаються маргіналізацією, і найбільш очевидний — як і найбільш руйнівний — їх результат у відриві багатьох індивідуумів і цілих груп та прошарків населення від звичного середовища, від кола занять та укладу життя, де вони мали можливість хоча б для якоїсь самореалізації і почувалися більш-менш комфортно у психологічному плані.

Що це означає і до чого може призвести, гадаю, зрозуміло.

Нам треба зробити все можливе і неможливе, щоб повернути Вітчизну цим своїм співгромадянам, а Вітчизні — їхні розум і руки, здібності і таланти. Україна не повинна стати — і я вірю, що цього не станеться — підтвердженням сумно відомої тези про те, що в кожному столітті є своє середньовіччя.

Нам належить також — що дуже непросто, але теж життєво необхідно — прискорено адаптуватися до чинника, який справляє дедалі більший вплив на ситуацію як в окремих країнах, так і у всьому світі.

Це глобальна експансія в духовній сфері, яка несе з собою цілий комплекс надзвичайно небезпечних наслідків — деградацію гуманності та духовності, кризу інституту сім’ї, шалений натиск антикультури, поширення пияцтва і наркоманії, окультизму, квазірелігій тощо.

Накладаючись на розчарування від нездійснених сподівань і нереалізованих можливостей, усе це дезорієнтує людей, втягує їх у силове поле негативних впливів. З’явився феномен так званого асоціального індивідуалізму — агресивного та неконтрольованого, який відсуває на другий план інтереси суспільства, держави, паразитує на низьких і темних інстинктах.

Бути на вістрі протидії таким лихим пошестям —історична місія і покликання інтелектуального аванґарду нації. В його арсеналі сила знання і переконання, такий найгостріший інструмент впливу на уми і серця, як література та мистецтво, вміння торкатися найпотаємніших струн людської душі.

А також, підкреслю ще раз, — могутня сила авторитету і прикладу яскравих особистостей, які у всі часи були орієнтиром та дороговказом для найширшого загалу співвітчизників. І слугували опорою, давали надію, не дозволяли впасти у зневіру та відчай у хиткі й непевні, найтяжчі і найжорстокіші часи.

Тарас Шевченко з віщою прозорливістю генія назвав їх апостолами правди і науки.

Наш обов’язок — достойно, з гідністю продовжувати справу великих попередників, які заслужено вважаються світочами землі української. Пам’ятаючи при цьому принаймні дві домінанти, які повинні визначати зміст і спрямованість наших зусиль у сфері духовності, моральності, культури.

Перша з них у тому, що саме через цю сферу вже фактично пролягла лінія вододілу між державами, націями і народами в епоху глобалізації і саме тут буде головна площина їх змагальності, що переходить у жорстку конкуренцію.

По-друге, духовне здоров’я суспільства, і про це також не раз нагадує нам історія, визначається передусім його рухом до добра і правди.

Прискорити цей рух, зробити справді реально відчутним — це може і зобов’язана робити інтелектуальна еліта — заради своїх сучасників та грядущих поколінь.

Гадаю, ви не будете у претензії до мене за те, що не надаю звіту про законотворчу роботу у сфері, яка є сьогодні предметом нашого обговорення. Смію запевнити: в парламенті є розуміння виняткової важливості цієї проблематики; увага до неї постійно посилюється. З початку нинішнього скликання розроблено і подано 41 законопроект, що стосується питань розвитку, підтримки та захисту інтелектуальних видів діяльності, удосконалення системи освіти тощо.

Але, по-перше, навіть за достатнього законодавчого урегулювання виникають колізії правозастосовного, фінансового та іншого характеру, які можуть істотно гальмувати процеси концентрації та примноження інтелектуального ресурсу, знижувати його віддачу.

По-друге, і це головне, чимало прийнятих законів або виконуються не повністю, або не працюють узагалі. У тому числі, хоч як прикро і болісно про це казати, пробуксовує реалізація законодавчо закріплених принципів пріоритетного розвитку науки та освіти, інноваційної моделі соціально-економічного розвитку і зростання.

Як уже зазначалося, розмов між владою і наукою, владою й освітою, владою і культурою вже відбулося чимало. Але очікуваний практичний результат традиційно не приходить. І, як мені здається, з однієї вагомої причини: відносини за схемою «влада — інтелект» не набули ні повноти, ні системності, ні паритетного характеру.

Якщо це і перебільшення, то не надто велике: кожна із сторін говорить здебільшого про своє, зупиняється на своїх власних труднощах та проблемах. Хоча не бракує і запевнень у взаємній повазі, розумінні та підтримці: без належного організаційного, фінансового та іншого забезпечення все лишається, як правило, на рівні декларацій.

Тому практично щоразу доводиться повертатися до того, що не вдалося реалізувати: від масштабних проектів оптимізації ролі держави в функціонуванні та розвитку інтелектуальної сфери — до конкретних наукових ідей, економічна значущість і перспективність яких ні в кого, здавалося б, не викликає сумніву.

Особисто для мене очевидна, і було б дуже добре, якби нинішній форум це започаткував, необхідність переходу на принципово новий рівень таких взаємозв’язків — регулярного і, повторюю, системного діалогу з ключових проблем інтелектуалізації нашого буття. Його тематичний діапазон має бути найширшим: від пошуку шляхів удосконалення технології взаємодії, визначення стратегічних пріоритетів і конкретних об’єктів докладення спільних зусиль та рівня відповідальності сторін за здійснення наміченого — до інтенсивного обміну новітньою інформацією.

Якої організаційної форми має набрати така співпраця — над цим усім нам треба подумати, і також разом. Але цілком очевидно, що в її орбіту мають бути залучені найкомпетентніші, найавторитетніші представники обох сторін, яких об’єднують загострене відчуття нового, професійна і громадянська незадоволеність нинішнім статусом-кво в інтелектуальній сфері. І таке само гостре бажання змінити стан справ на краще, довести його до тих вимірів та параметрів, на які спроможна і яких заслуговує незалежна держава Україна.

Я хотів би також додати, що бачу цю роботу комплексною, однаково активною на всіх рівнях, усіх щаблях і в усіх ланках. У науковій царині, наприклад, слід трансформувати традиційну й аж ніяк не завжди ефективну «вертикаль» у відносинах влади й академічних та університетських наукових центрів у бік «горизонталі» із створенням розгалуженої та гнучкої мережі паритетної і професійно грамотної взаємодії між законодавцями та політиками (Верховна Рада), провідними управлінцями та експертами (Кабінет Міністрів, Міністерство освіти і науки), основними продуцентами та постачальниками знань і технологій (Національна та галузеві академії наук, університети, насамперед і головним чином класичні), ключовими «дійовими особами» ринку (банківський та промисловий капітал, вітчизняні та зарубіжні інвестиційні структури), громадськими інституціями (фонди, товариства, об’єднання вчених та освітян тощо).

Переваги і перспективи такої розгорнутої системи співпраці очевидні. За належної організації, і тут вирішальне слово залишається за державою, можна істотно підвищити зацікавленість сторін у нарощуванні її ефективності, причому не лише із суто прагматичних мотивів.

На цьому ґрунті, до речі, може витворитися ще одна важлива передумова поглиблення порозуміння і взаємодії між гілками влади. Так, якщо у Програмі діяльності Кабінету Міністрів буде передбачено серед стратегічних завдань прискорення науково-технологічного і загалом інтелектуального прогресу українського суспільства — а іншим я цей документ просто не уявляю, — то вона може розраховувати на підтримку потужного парламентського лобі.

Враховуючи і використовуючи вже набутий досвід, корисні ініціативи та перспективні заділи державних, громадських і приватних структур, уже створену організаційну мережу, ми можемо і повинні об’єднати та сконцентрувати в рамках такого загальнодержавного, загальнонаціонального діалогу волю й зусилля всіх суб’єктів інтелектуальної сфери.

Об’єднати для того, щоб усвідомлено, разом установити нові правила гри, відважитися на радикальні й швидкі кроки.

Нинішній форум, його проведення має стати виразним сигналом про крутий, а головне, реальний і остаточний поворот держави, влади до інтелекту та його проблем.

Устами своїх учасників наше зібрання повинне ще раз розкрити і підкреслити всю доленосність проблем суспільного прогресу і праці людей, які ці проблеми розв’язують. Настав час переходити від нескінченних самооцінок свого інтелектуального ресурсу (як надто занижених, так і сповнених надмірного замилування) до практичного і предметного інтегрування цього ресурсу в загальносвітову систему інтелекту, науки, освіти і культури.

Говорячи про те, що нам належить звершити для інтелектуального утвердження України на найвищих щаблях цивілізації, маємо постійно пам’ятати, для кого, заради чийого блага все це робиться.

Робиться це в ім’я українського народу. І термін «інтелектуальна еліта», який декому не дуже до душі, аж ніяк не означає вивищення над загалом співвітчизників, не виокремлення з нього. У цьому — сенс і сутність суспільного призначення та історичної місії людей, покликаних своїм розумом і талантом, працею своєї душі слугувати нації, яка їх народила, виростила, виховала і на яких покладає великі надії як на свій аванґард, рушій та прапор.

Саме це, без сумніву, мав на увазі наш великий співгромадянин Василь Симоненко, коли закликав геніїв і безсмертних стати на коліна перед смертними людьми.

Нехай любов до свого народу, прагнення по-синівськи віддано йому служити потужно живлять інтелектуальний цвіт України, додають йому сил, натхнення і звитяги.