Перші кроки робили «шаги»

Деякі історики схильні вважати, що монета, викарбувана на Луганському верстатобудівному заводі, — перші національні гроші в новітній історії української держави. Хоча за тисячу років, з часу прийняття Київською Руссю християнства в 987—988 роках, карбування монет здійснювалося. Першим власну монету викарбував київський князь Володимир Святославович. Майже через тридцять років, у 1105-му, це повторив його прийомний син Святослав Ярополкович, а 1016 року і його брат Ярослав Володимирович, прозваний Мудрим, викарбував монету. Щоправда, сталося це ще до його київського «сидіння», в Новгороді. Як відомо з історії, татаро-монгольське нашестя XІІІ ст. назавжди покінчило із самостійністю давньоруських князівств. Упродовж трьох століть монети карбували, але з латинськими написами, із символами польських і литовських королів. Одне слово, їх важко вважати справді українськими. А ті, що їх виготовляли в Києві, цілком могли би вважатися українськими, якби їх... було знайдено.

Є ще одна історична версія, згідно з якою монети карбував і Богдан Хмельницький, прагнучи в такий спосіб увічнити перемогу Запорозького козацтва над польськими військами у визвольній війні українського народу з польською шляхтою. Але протягом 350 років жодної монети Хмельницького знайти не вдалося. Історики припускають, що далі гетьманських задумів справа, можливо, не рушила. Хоча й існує два документи, які підтверджують карбування монет. Приміром, у варшавському архіві зберігається лист подольського воєводи Станіслава Потоцького польському королю, датований 29 жовтня 1652 року, зі скаргою на самовілля Хмельницького, який викарбував власні гроші, порушивши тим самим права короля.

Свою сторіночку в історію України, чи не одну з головних, вписав і перший Монетний двір, що був на території Луганського верстатобудівного заводу в 90-х роках. Група ентузіастів, серед яких і робітник цього заводу Олександр Сергійович Люлько, зібрала багатий матеріал про карбування монети молодої держави.

Після проголошення незалежності у 1991 році уряд України ухвалив рішення викарбувати власну монету. Серед промислових підприємств було оголошено конкурс на право розміщення на своїх площах першого в історії молодої держави Монетного двору. Переважно за це право боролися заводи колишнього оборонного комплексу: Київський «Алмаз», Сумське ВО «Електрон», шосткинське і два луганські виробничі об’єднання. Вибір було зупинено на верстатобудівному заводі. Хоча підприємство ніколи не випускало металевих грошей, його патронне виробництво було схоже за технологією на процес карбування монет. Мало того, наявність вирубних штампів, печей для випалювання, найскладнішого універсального обладнання і високопрофесійних кадрів дало змогу значно зменшити державні витрати.

Слід зазначити, що луганчани дуже хотіли виграти конкурс. І поки в уряді вирішували, кому довірити справу державної ваги, фахівці підприємства вже працювали над розробленням монети і підготовкою самого виробництва. Досвіду — жодного. Монетні двори в Москві й Санкт-Петербурзі на прохання навчити українських фахівців відповіли відмовою. Довелося все створювати методом проб і помилок. Насамперед почали досліджувати сплави: як вони поводяться під час карбування. Адже тоді навіть не знали, з якого металу має бути монета. Нині вже можна сказати, що в той період у проблему випуску металевих грошей, по суті, ніхто не вникав. В одному з урядових документів, що нині зберігаються в архівах, приміром, сказано: монета України має бути із білого і жовтого металу. Але який конкретно має бути метал, не знав ніхто.

Довго тривали суперечки стосовно білого металу. Що це має бути: нержавійка, алюміній? Заводські фахівці наполягали на потребі карбувати гроші з алюмінію. Їхні аргументи були переконливі. По-перше, нержавіюча сталь в’язка, тому пуансони, головний карбувальний інструмент, швидко зношуватимуться. По-друге, ціна нержавійки набагато вища, ніж сам номінал, тому випуск таких грошей для держави обійдеться дорожче.

До речі, цікавий факт: перші пробні монети карбували із звичайної латуні, з якої виготовляли патрони. Фахівці здогадувалися, що в будь-який монетний метал потрібно додати якийсь відсоток чогось, з тим, щоб відрізнити справжню монету від підробки. Але чого і скільки, на той момент не знали.

Олександр Сергійович Люлько розповів історію виникнення назви «шаги».

Фахівці довго обговорювали, як назвати першу українську монету. Пропонувалося, наприклад, за основу взяти давньоруські назви: шеляги, куни, гривні. Хтось запропонував: шаги! І це викликало інтерес.

Офіційно таких грошей в Україні не було. Дрібні срібні монети Польщі та Пруссії, викарбувані у XVІІ столітті, називали «трояки» або «три гроша», а в народі вони мали назву «шаги». Коли після революції 1917 року утворилася Українська республіка, було видрукувано гроші-марки, які й почали називати шагами.

Поки ухвалювали рішення, фахівці заводу часу не гаяли. Насамперед почали виготовляти щось схоже на монету, з тим, аби виготовити і карбувальний матеріал, якого в Україні, треба зазначити, ніколи не було. Начальник інструментального цеху Павло Черепахін запропонував граверові Мініній і технологу Пономарьовій попрацювати над варіантом монети. І вже через тиждень вони поклали на робочий стіл Черепахіна монету з цифрою «1». Цього Черепахіну виявилося замало, і він попросив попрацювати ще над одним варіантом — «п’ятаком». На Надію Мініну лягло основне навантаження в розробці монети. Причому за спеціальністю вона не була ані художником, ані гравером, до цього працювала інженером-ливарником. Однак певною мірою її можна вважати ключовою фігурою у виготовленні монети. Мініна пройшла навчання в Англії і довела всю роботу до кінця.

— Пізніше, коли київськими професійними художниками В. Лопатою та Б. Максиловим було розроблено дизайн, —розповідає Олександр Люлько, — назва «шаги» на офіційних ескізах стояла. Але ця інформація, ці документи було засекречено, тому з ними ознайомилася лише група фахівців. Однак хтось із них, мабуть, згадав назву, і вона приклеїлася до монетоподібних жетонів, на яких відпрацьовували технологію монети. Через кілька місяців із Києва прибули нові ескізи, але вже з новими назвами: «копійка» і «гривня». Звичайно, це нас трохи розчарувало...

Недовіра до спеціалістів заводу з боку Києва, звичайно ж, була. Цілком можливо, що НБУ не хотів ризикувати, сподіваючись лише на луганчан, тому карбувальний інструмент замовили в Англії та Італії. Але бажання підстрахуватися призвело до неприємних несподіванок. Коли на заводі розкрили посилку з англійськими пуансонами, схопилися за голову — всі вони були браковані, працювати ними не можна було.

Тому першу монету номіналом 25 копійок виготовлено луганськими пуансонами. Італійські і англійські були трохи згодом. Щоправда, в обіг перша монета не пішла.

Як доводить Люлько, першу офіційну монету нашої держави викарбували 29 вересня 1992 року о шостій годині вечора.

Навряд чи хтось із луганчан знав справжню причину того, чому в середині 90-х у районі вулиці Поштової було знесено приватні споруди. Городяни припускали, що тут почнеться будівництво, однак хто і що будуватиме, не знали. Пізніше на пустирі з’явився сервісний центр для обслуговування автомобілів, і цікавість особливо допитливих було задоволено. Але вони не знали всієї правди. Річ у тім, що територію готували під будівництво Монетного двору. Виробництво монет на верстатобудівному заводі вважалося тимчасовим, бо воно не було пристосоване, не відповідало навіть охоронним вимогам. Попервах на одних виробничих площах карбували патрони, а поруч, за умовною перегородкою, — монети. Щоправда, пізніше монетне виробництво перенесли в окреме приміщення, яке цього разу відповідало всім вимогам. Нині не приховують і такий факт: деякі спеціалісти йшли з підприємства, симулювали хвороби, аби тільки не займатися небезпечним, з їхнього погляду, виробництвом.

Хоча перед входом у цех висіла вивіска «Монетний двір» і такий само напис стояв на мішкотарі, юридичного статусу як Національний монетний двір завод усе-таки не отримав. Але відіграв велику роль у становленні держави. Насамперед заощадив величезні державні кошти, а також дав час на будівництво в столиці Монетного двору, який нині відповідає світовим стандартам. Крім того, забезпечив Україну розмінною монетою на п’ять років наперед.

Учасники того пам’ятного конкурсу на право розташування монетного виробництва обіцяли налагодити його протягом двох років, за умови достатнього фінансування. Луганчани зробили монету за 9 місяців, вклавши свої кошти. Все обладнання, окрім промислового, виготовляли самотужки, не кажучи вже про підготовку металу та дизайн майбутньої копійки. Вони створили хорошу базу для нинішнього Монетного двору.

Закінчити матеріал хотілося б словами директора Музею історії і культури Луганська Ольги Піколоти. На відміну від багатьох держав світу, що мають багатовікову історію карбування монет, перші сліди яких знищив безжалісний час, Україні пощастило. Перші монети, випущені нею, ще знаходяться в обігу, документи зберігаються в музеях та архівах і люди, котрі створили першу національну монету, живі.