Часом наукові книжки нагадують детектив, і не тому, що там хитро закручено інтригу, річ в іншому. Ось книга І. Луценка, І. Братуся «Тарас Шевченко та Осетія», щойно видана «Либіддю».
Здається, такого (дружба народів — дружба літератур) нині не пишуть, і це вже інтрига. А далі бачиш, що назва книги умовна, майже як «Ленін і діти», й автори це знають, але ведуть саме цю паралель: наш Кобзар і Хетагуров, кобзар Осетії. Все збігається: важке дитинство, Академія художеств, думи про народ, нещаслива любов. Ця «схожість» оманлива, бо Тарас і Коста не сучасники. Але паралель спокушає. І от думаєш: що аби справді Шевченко жив у Пітері в часи Хетагурова, в кінці XІX століття, коли (цитую) «в Росії визрівав грунт для дії прогресивних сил»! Які то «сили» — зрозуміло. Й над двома героями встає тінь Третього, в книзі не названого, але очевидного: він теж ніби осетин, теж — важке дитинство, вірші й дума про народ. Здрастуйте, тов. Сталін, я — Шевченко! Думка не випадкова: один із авторів, І. Луценко, досліджував дружбу літератур ще за життя Великого Друга літераторів. Звідтоді й до Осетії любов. Знак її — ця книга. Вона читається, як інтелектуальний детектив, як пригоди літературознавчої думки в нашому, й досі перекособоченому, світі. І, попри очевидну застарілість методології, по-доброму заздриш авторам, котрі зуміли цю любов зберегти.
