Процес пішов. Поза законом

— Головною проблемою залишається те, що держава підтримує нерівні умови конкуренції в економіці. Здебільшого нерівну конкуренцію забезпечує поширена досі практика вибіркових винятків із правил, що їх роблять органи влади для окремих фірм, окремих підприємств. Декому дають одноразові дозволи на звільнення від ПДВ в разі імпорту, декому списують податкові борги, декому дозволяють роками жити зі зростаючими заборгованостями перед кредиторами. Норми і закон не однакові для всіх. Це руйнує справедливу конкуренцію. Крім того, останні 11 років державний апарат намагається розподілити й упорядкувати ті ресурси, що лишилися нам ще від СРСР. Рішучих дій стосовно забезпечення масового створення нових виробництв немає. Саме це і є проблемою економічної політики держави, котра не стимулює підприємницьку діяльність.

— Неефективне державне втручання в економіку підриває довіру бізнесу до державної влади як до інституції. А небажання середнього і великого бізнесу платити податки спирається, поміж іншим, і на вибіркове застосування правил. Тобто, якщо є винятки для когось, можуть бути винятки і для мене! Мовляв, коли держава несправедлива до мене і потурає моїм конкурентам, я компенсую свої втрати, не сплативши податки. В разі збереження необов’язковості закону для всіх, жодна податкова реформа, жодні силові заходи не примусять бізнес платити податки. І це ставлення до закону та до влади поширюється на всі сфери життя суспільства.

Наявність тіньової економіки аж ніяк не є предметом гордості. Коли FATF рекомендувала провідним країнам запровадити санкції стосовно України, чимало експертів і політиків визнали це рішення несправедливим, указуючи на невизначеність поняття «брудні гроші» і на те, що обіг «брудних грошей» у тих-таки США в сотні разів більший, ніж в Україні. Але на Заході «брудні гроші» — це і є тіньовий капітал, з якого не сплачено податки. На Заході податки не платять тільки з грошей, добутих злочинних шляхом. Тому санкції FATF для нас були швидше вказівкою на надто велику частку тіньової економіки. Її структура невідома, і спробуй розберися, де там гроші мафії, а де просто прихований від податків прибуток.

— На особистому досвіді в бізнесі я переконався, що немає нічого практичнішого за теорію. В управлінні країною і регіонами тим паче слід покласти край імпровізаціям. Держава має виконувати свої прямі обов’язки. Ними є створення незалежної судової системи, підтримка непрацездатних, забезпечення національної безпеки. В бізнесі ми застосовуємо встановлені в світі уявлення про управління, інвестування, маркетинг тощо, використовуємо визнані у світі технології. Ми поводимося як цивілізовані люди, тож давайте додержуватися цього і в економічній реформі, і в конкуренції на світових ринках! Поки що в економічних перетвореннях ще недостатньо використовують прозорі технології управління, а умови підприємництва, які є в розвинених країнах, ще не стали нормою в Україні.

— Українська держава не має ресурсів для інвестування в економіку. І вона не має права повідомляти підприємцям, куди їм слід інвестувати. Але держава може мотивувати до інвестування в той чи той сектор економіки — це і є предмет інвестиційної політики держави. Нині можна обговорювати лише інвестиційну політику держави стосовно навчальних закладів, охорони здоров’я, системи соціального забезпечення та іншої соціальної інфраструктури. Дехто називає ці сфери витратними, але я запропонував би розглядати витрати на них як інвестиції в людський капітал. Людський капітал — не порожній звук. У світі є розвинений міжнародний ринок праці, і в ньому вже беруть участь мільйони українців. Компенсувати відплив кадрів новими працездатними фахівцями нарівні зі сприянням появі конкурентних умов на внутрішньому ринку праці — важливе державне завдання.

— Втручанням в економіку держава домоглася того, що в Україні збережено радянську структуру економіки. Радянське виробництво багато в чому збережено, а радянських ринків збуту немає. І держава продовжує робити мільярдні (і прямі, і непрямі, у вигляді перебирання на себе, наприклад, боргів за енергоносії) вливання в механізм штучного дихання цього господарства. Нових великих секторів економіки, спроможних конкурувати на світових ринках, ще не створено. Це досягається тільки шляхом створення умов для інвестиційної активності.

— Акціонування та інвестиції — не одне й те саме. Погляньте, хто сьогодні складає основні групи акціонерів вітчизняних АТ — менеджери, органи влади і вже потім інвестори. Для прикладу: в США — це приватні інвестори та інвестиційні фонди, в Німеччині — банки.

Акціонування — передумова для інвестицій, бо їх спрямовують насамперед в акціонерний капітал, туди, де є реальний власник.

— І дуже погано, що нікого, зокрема й законодавця, не бентежить те, що така корислива додаткова емісія здійснюється за цінами, які значно нижчі за ринкові, тобто з метою зловживання, і законодавчих перешкод цьому не існує. А надто багато маніпуляцій з боку зацікавлених осіб на другому етапі емісії, коли всі, хто мав право придбати акції на першому етапі, свої можливості вичерпали. В цьому разі претендентом, а в майбутньому і власником решти акцій стає той, хто перший записався в спеціальному журналі, незалежно від кількості бажаючих і пропонованих ними цін. Зрозуміло, що перший буде той, хто «близький» до менеджменту підприємства. Тобто про жодний ринковий продаж і не йдеться, і зайве казати, який простір для зловживань має цей етап. А коли ще зважити на те, що нерідко левову частку акцій залишають саме на другий етап додаткової емісії, то здобуття абсолютного контролю, отже, стає справою техніки. Цілком очевидно, що ця процедура потребує термінового законодавчого врегулювання.

— Лише деякі підприємства ведуть звітність згідно з міжнародними стандартами. Але якщо цього немає, в підприємство інвестор, особливо західний, ніколи не вкладатиме грошей. Внаслідок такого стану справ інвестиційна активність в Україні гранично низька. Це видно з динаміки ВВП: чотири відсотки торік, чотири відсотки — прогноз на нинішній рік. Зростання ВВП можливе лише завдяки новим підприємствам і різкому підвищенню ефективності вже створених акціонерних товариств.

— Вирішального значення набуває якість корпоративного управління. Ви, певно, помітили, що переважна більшість корпоративних скандалів на Заході пов’язана з фактами завищення звітності. Там декларують зайві прибутки, щоб набути більшу респектабельність в очах акціонерів. У нас, навпаки, прибутки занижують. І не лише для того, щоб ухилятися від сплати податків. Ще й тому, що різні зацікавлені власники одержують прибуток не від фінансової діяльності підприємств як такої, а завдяки управлінню. Тобто за рахунок «сидіння» на грошових потоках і схемах їх тіньового розподілу. Навіщо за такої схеми заробітку потрібний сторонній професійний інвестор? Менеджери підприємств, які «сидять» на доході з фінансових потоків, є істотним гальмом для інвестицій і для зростання економіки.

— Наша компанія, купуючи акції тих чи тих підприємств, оголошує публічний тендер. Тобто оголошуємо через ЗМІ, що ми хочемо купити, скажімо, 10 відсотків статутного капіталу підприємства за ціною, що значно перевищує поточну ринкову вартість акцій. Коли люди підписують достатню кількість заявок на продаж своїх цінних паперів, то ми зобов’язуємося їх придбати на оголошених умовах. А якщо заявок про продаж буде недостатньо, то ми вправі відмовитися від наміру придбати в них акції. Всі умови тендера відомі заздалегідь, і люди добре знають та розуміють, на яких умовах вони можуть продати свої цінні папери. Ми граємо за чітко встановленими і прозорими правилами, але так роблять, на жаль, аж ніяк не всі. Що ширше розповсюджуватимуться такі тендери, то швидше наш ринок набуватиме цивілізованих рис.

Далі слід підвищити рівень правової культури, щоб цивільні суди не ухвалювали рішень із корпоративних спорів. Вирішувати корпоративні спори мають право спеціалізовані суди. Я запровадив би практику колективних позовів, відкрив би доступ до інформації про корпоративні конфлікти. Для цього достатньо встановити відповідальність за приховування інформації для посадових осіб АТ. До речі, в США при Комісії з цінних паперів створено систему судів, які спеціалізуються на корпоративних конфліктах...

— Перед прийняттям будь-якого законопроекту, котрий стосується діяльності фондового ринку, можна цілком чітко визначити, кому це вигідно — дрібним чи великим акціонерам? А треба ухвалювати закони, які сприяли б усім без винятку акціонерам.

Нині дрібним акціонерам нічого не залишається, як покладатися на добру волю менеджменту. Ви, напевно, помітили, що захист акціонерів — це улюблена тема багатьох публікацій та «круглих столів». Я вважаю, що дрібний акціонер захищений лише тоді, як має можливість вимагати і його вимоги задовольняють. Починати слід з простих речей, наприклад, з прозорості списку власників. Як відбувається в Росії? Якщо акціонер володіє двома відсотками акцій, він має право ознайомитися з реєстром акціонерів, щоб дізнатися, хто співвласники підприємства. А що в нас? Для дрібних акціонерів реєстри недосяжні. Ускладнюють проблему «незалежні» реєстратори, котрих емітенти часто створюють для себе. Єдиним місцем, де можна про щось дізнатися, є Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР); сюди надходить інформація про власників, які мають по п’ять і більше відсотків акцій. Але є чимало способів «не світити» таку інформацію в реєстрі, бо менеджменту, скажімо, треба сформувати спостережну раду «зі своїх». Аж ніяк не завжди органи управління АТ формуються на пропорційній основі, як це належить робити.

— Якщо в розв’язанні його проблеми не зацікавлені великі акціонери, то нічим. Спробуйте зібрати акціонерів, коли це не входить в їхні плани. Щоб скликати збори, потрібно 60 відсотків голосів. Нині дискутують питання про те, чи не знизити поріг кворуму з 60 до 50 відсотків голосів. Але це також нічого не дає. В багатьох країнах поріг для скликання зборів існує, але тільки формально. Якщо збори не набирають необхідного числа голосів, то наступні відбуваються за будь-якої кількості акціонерів. Завдяки цьому кожна акція має свою ціну. Якби ми ввели таке правило, чимало компаній відмовилося б від непродуктивного протистояння, стихло б багато корпоративних війн.

— Хіба не прикро?! Загальна сума реєстрацій акцій за 2002 рік — 12,7 мільярда гривень — мало чим відрізняється від показників інших років. І це тоді, як 1995 року до комісії надійшло 200 скарг на діяльність учасників ринку, а торік — 10 тисяч. На жаль, ДКЦПФР не може впоратися з роллю ефективно регулюючого органу. Вона не розв’язує конфліктів, не створює нормативної бази правовідносин, що склалися і лише зароджуються. Навіть дивно, що левову частку нормативних актів комісії суди скасовують як такі, що не відповідають чинному законодавству.

До речі, Верховна Рада прийняла в першому читанні дуже важливий законопроект «Про недержавне пенсійне страхування». Але в ньому не враховано реалії фондового ринку. Тим часом, вже дискутується ідея інвестувати в цінні папери (акції, облігації) до 70 відсотків коштів недержавних пенсійних фондів. Уявіть масштаб ризику за неврегульованості корпоративних відносин.