31 грудня минулого року виповнилося 125 років із дня народження Гната Хоткевича, знакової для України постаті, яскравого виразника національної ідеї. Творчий доробок його досі маловивчений і належно не осмислений. Універсальна обдарованість уродженця Харкова, інженера-технолога за освітою, вражає багатогранністю: прозаїк, драматург, літературознавець, композитор, бандурист, музикознавець, режисер, театрознавець, етнограф, фольклорист, живописець, історик, педагог, культурно-громадський діяч тощо. Г. Хоткевич — уособлення українського характерника, патріот високого духу і кипучої енергії, він сміливо брався за будь-яку справу, якої потребував час, і виконував її професіонально. Його відповіді на виклики епохи були адекватні і вчасні. Не тільки у вітчизняній, а й у світовій історії важко знайти митця такого широкого обдарування, сповненого новаторських, реформаторських та експериментаторських устремлінь.
Хоча Г. Хоткевич ніколи не входив до жодної з політичних партій, зокрема й комуністичної, проте здійснював величезну громадську та культурно-просвітницьку роботу на розмежованих кордонами західних та східних українських землях, єднаючи їх у духовно-культурному просторі та сприяючи процесові націотворення. Ще коли був учнем реальної школи, Г. Хоткевич організував у селі Деркачах «школу» з місцевої дітвори, придбав для них за власні кошти олівці та зошити і навчав їх грамоти. Наприкінці 1890-х років, уже ставши студентом Політехнічного інституту, він фактично очолив видавничу спілку «Вс. І. Гуртом», яка випустила понад десяток популярних брошур, що сприяли національному пробудженню українців. У Галичині письменник редагував «Письма з Просвіти», а згодом у Києві редагував і видавав щотижневик «Вісник культури і життя». Повернувшись у 1917 році із заслання, яке відбував у Воронезькій губернії, Г. Хоткевич одразу поринув у вир тогочасного суспільно-політичного життя. Письменника обрали до оргкомітету з підготовки українського з’їзду Слобожанщини, йому доручили відкрити його. Входив він і до обраної з’їздом Української губернської ради. 1917 року з-під пера письменника вийшли актуальні брошури «Гетьман Іван Мазепа», «Умови з’єднання України з Московщиною у 1654 році», «Хто ми і чого нам треба», які розповсюджувались серед українства, відкриваючи йому очі на свою історію і пробуджуючи національну свідомість.
Виступаючи навесні 1917 року в Харкові на українофобському з’їзді вчителів, Г. Хоткевич піддав гострій критиці тогочасну російську демократію, яка продовжувала русифікаторську політику царизму. «Царський режим нав’язував нам московську школу нагайкою, — звертався до шовіністично налаштованих учителів Г. Хоткевич, — ну а ви ж во ім’я чого? Во ім’я культури? Так немає ж культури без рідної мови, і народ, у котрого відберуть його національне «Я», ніколи не дожене своїх сусідів на шляху культури [...] щезне з лиця землі, перетвориться в якийсь інший, забуде себе, забуде свою історію, потопче кров батьків [...] То сього хотять «друзья народа» на Україні?».
Наведені слова Г. Хоткевича досі актуальні, бо новітні «друзья народа» займають у сучасному політичному «істеблішменті» України доволі міцні позиції. Тому значна частина українських дітей навчається мовою нашого північного сусіди, а позбавлена належної державної підтримки українська культура перебуває у марґінальному стані. Наприклад, у Харкові, який після знищення у 1930-х роках цвіту української інтеліґенції досі не повернув собі втрачених національних позицій, українську мову як важливий комунікативний засіб практично не вживають, а національну культуру витіснили у своєрідне ґетто. Як тут не згадати слова Г. Хоткевича, звернені 1917 року до українців, яким історія давала шанс здобути власну державу: «А насамперед всюда і завше, на кожнім кроці, де б ти не пішов, де б ти не став ногою, — кажи, що ти українець, що твоя мова українська, що твій край Україна і лад на ній мусить бути тільки український». Власне, відсутність українського ладу, що відповідав би національним інтересам України, призвела до сталінських репресій та голодоморів, чорнобильської катастрофи, а на рубежі третього тисячоліття — до вимирання в незалежній Україні української нації, руйнації її інтелектуального потенціалу, деморалізації, привласнення купкою компрадорських олігархів безцінних національних багатств.
Навряд чи з’явився б Указ Президента України за 13. 03. 2002 р. «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року», якби його розробники керувалися не створеним радянською історіографією міфом про возз’єднання братніх народів, а історичними фактами, які, зокрема, покладено в основу праці Г. Хоткевича «Умови з’єднання України з Московщиною у 1654 році». Насправді ніякого так званого Переяславського договору укладено не було, про що йдеться у згаданій праці Г. Хоткевича. Він, зокрема, зазначає, що невдовзі після вручення послам Б. Хмельницького царських грамот закріплені в них обіцянки зберігати права українського народу було грубо порушено, а окрадені та закріпачені українці отримали навзаєм «тільки ганьбу, тюрму, Сибірь та назву хахол». Гідною відповіддю на факт нав’язування українцям відзначення ганебної для них дати присягання на холопство російському цареві гнівно звучать слова Г. Хоткевича: «Та невже ж і справді не зосталося у нас нічого з пошани до свого національного достоїнства?»
На Харківщині торік з 18 по 21 грудня відбулася низка заходів, присвячених 125-літтю із дня народження Г. Хоткевича. В них узяла участь дочка письменника Галина Хоткевич, яка проживає у Франції. Учасники урочистих заходів поклали квіти до підніжжя меморіальної стели, встановленої на місці поховань жертв сталінських репресій, де серед тисяч розстріляних викарбувано і прізвище письменника, страченого 8 жовтня 1938 року в катівнях внутрішньої тюрми НКВС у Харкові. Квіти також було покладено до меморіальної дошки, встановленої на фасаді головного корпусу Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», де з 1895 по 1900 рік навчався Г. Хоткевич. Блискуче захистивши дипломний проект ориґінального паротяга, він отримав фах інженера-технолога.
З нагоди ювілею 18 грудня у драмтеатрі імені Т. Шевченка відбувся урочистий вечір, що розпочався із звучання у записі голосу Г. Хоткевича, який виконував роль бандуриста у фільмі «Назар Стодоля». Присутніх вітали Галина Хоткевич і заступник голови облдержадміністрації Олександр Сидоренко. Концертну програму було побудовано тільки на музичних та літературних творах Г. Хоткевича. Завершив урочистий вечір виступ Гуцульського театру імені Гната Хоткевича із села Красноїлова Верховинського району Івано-Франківської області, який показав уривок з вистави «Гуцульський рік» за п’єсою Г. Хоткевича. 20 грудня на цій же сцені Гуцульський театр представив на суд глядачів також виставу «Верховинці» за п’єсою Ю. Коженьовського в переробці Г. Хоткевича. Галина Хоткевич відзначила, що виступ цього театру символізує втілення в життя мрії її батька привезти до Харкова створений ним 1910 року Гуцульський театр, до трупи якого входили діди та прадіди сучасних акторів, і організувати його гастролі по Наддніпрянській Україні. Слід зазначити, що наддніпрянець Г. Хоткевич написав гуцульською говіркою чотири ориґінальні п’єси, чого не наважився зробити жоден із галицьких письменників. У Харкові митець створив перший в Україні робітничий театр, який налічував більш як сто учасників.
У літературному музеї, вперше в Харкові, відбулася презентація виставки малярського доробку Г. Хоткевича (54 картини), що зберігається у фондах Національного музею у Львові. Наукова бібліотека імені В. Короленка влаштувала виставку творів Г. Хоткевича. В Українському культурному центрі 19 грудня відбувся концерт унікального театру народної музики України «Обереги», який представила професор Академії культури В. Осадча. Учасники театру виконували автентичні народні пісні й танці Слобожанщини.
Бажаючі мали можливість відвідати пам’ятний знак репресованим кобзарям, яких на початку тридцятих років органи НКВС підступно заманили до Харкова на так званий Кобзарський з’їзд, а потім стратили. Цей пам’ятний знак встановлено на місці колишнього, зруйнованого 1997 року новітніми вандалами.
Г. Хоткевич зробив значний внесок у розвиток кобзарства і бандурництва — феноменальних явищ української традиційної культури. Доброю школою для нього як соліста-бандуриста стали гастрольні подорожі з професійним хором М. Лисенка. Зібравши у 1902 році автентичних кобзарів та лірників, Г. Хоткевич підготував з ними концертну програму, успішно показану на ХІІ археологічному з’їзді, і в такий спосіб уперше привернув увагу вчених та громадськості до проблем традиційного кобзарства, переслідуваного поліцією. Під час вимушеної еміграції до Галичини (1906—1912), що входила до складу Австро-Угорщини, Г. Хоткевич часто гастролював як соліст-бандурист, знайомлячи буковинців та галичан з майже не відомим для них музичним інструментом. 1909 року митець створює перший підручник гри на бандурі. Працюючи з 1925 року викладачем Харківського музично-драматичного інституту, він уперше заснував на рівні вузу клас бандури, підвівши під цей інструмент наукову базу.
Учасники урочистих заходів відвідали садибу Г. Хоткевича у селі Високому Харківського району, де ознайомилися з експозицією музею-кімнати митця, почули цікаву розповідь Галини Хоткевич про деякі подробиці проживання тут з 1928 року родини Г. Хоткевича та його арешт органами НКВС. Родині письменника, яку комуністична влада віднесла до «нетрудового елементу» і позбавила хлібних карток, довелося пройти через випробування голодом, холодом і чудом вижити у голодний 1933-й.
Як повідомив заступник директора Харківського літературного музею, письменник А. Перерва, музей-кімната Гната Хоткевича у селі Високому отримає у цьому році статус філіалу літературного музею, який є важливим національно-культурним осередком Слобожанщини. Однак на часі перетворення музею-кімнати на повноцінний музей-садибу Г. Хоткевича. Серйозною перешкодою до розв’язання цього питання є проживання у згаданому будинку, придбаному Г. Хоткевичем за власні кошти, двох сімей, яким місцева влада всупереч здоровому глузду дозволила приватизувати свої квартири. Для надання цим сім’ям іншого житла потрібно приблизно 200 тисяч гривень, вишукати які мала б держава. Це дасть можливість відновити історичну справедливість і створити у Високому унікальний осередок національної культури.
З 18 по 20 грудня у Харкові проходила Міжнародна науково-практична конференція «Традиція і сучасне в українській культурі», приурочена до ювілею Г. Хоткевича. Науковці плідно працювали у трьох секціях: «Мистецтвознавство» в Інституті мистецтв, «Етнологія і фольклор» в Академії культури, «Літературознавство і мовознавство» в університеті імені В. Каразіна. Деякі промовці порушували, зокрема, проблему збереження української традиційної культури за умов наступу світової Ґлобалізації.
Хоча Ґлобалізаційні процеси вважають об’єктивними і закономірними, проте, на глибоке переконання автора цих рядків, нині вони штучно прискорюються деякими західними країнами та світовою закулісою, які ставлять власні далекосяжні цілі. Ментальні війни, інформаційне та інтелектуальне рабство стають реаліями нашого часу. Найбільшою загрозою для людства є можливість втілення мондіалістської концепції «нового світового порядку», яка передбачає створення єдиної Ґлобальної держави та світового уряду. Якщо метою тоталітарного комуністичного режиму було створення радянської людини, то Ґлобальна цивілізація прагне витворити світову людину, такого собі національно байдужого громадянина світу, позбавленого етнічного коріння та духовних цінностей і одержимого жадобою наживи. «Страчуючи національність, — писав Г. Хоткевич, — чоловік тратить Бога в собі, тратить якийсь вищого типу реґулятор, котрий досі направляв його діяльність [...] і від нього можна ждати усякої гидоти».
Не встигнувши скинути із себе комуністичне ярмо, українці з несамовитою радістю кинулися приміряти нове — привабливіше ярмо Ґлобального капіталу, позбутись якого буде практично неможливо. Якби українці пам’ятали про зафіксоване у «Велесовій книзі» божественне походження наших предків — онуків Дажбожих, які вважали рабство найганебнішим явищем, що закриває шлях до неба, то нізащо не погодилися б стати ні рабами божими, ні тим більше рабами інших народів, нехай навіть і «богообраних».
Безоглядна інтеґрація до західних військово-політичних альянсів внутрішньо неінтеґрованої України, бездумне виконання нею вказівок міжнародних фінансових орґанізацій, що служать інтересам світової закуліси, — це шлях до національного самогубства. Україна має виробити власну стратегію розвитку, що ґрунтується на нових знаннях та вироблених протягом тисячоліть традиційних цінностях, і, враховуючи тенденцію до формування нових світових цивілізацій, або стати ядром могутньої слов’янської цивілізації, або наймичкою ментально чужої західної цивілізації.
Однак повернімося до ювілейних урочистостей, які тривали чотири дні й завершилися концертом лауреатів міжнародних конкурсів ім. Гната Хоткевича, що відбувся 21 грудня в Інституті мистецтв імені І. Котляревського. Кульмінацією концерту стало виконання твору композитора М. Стецюна «Елегія Гнату Хоткевичу» студентським оркестром народних інструментів цього інституту (дириҐент — заслужений діяч мистецтв України, професор Б. Міхеєв).
Фактичним генератором і головним організатором урочистих заходів став Фонд національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича та його віце-президент, доктор фізико-математичних наук Петро Черемський, якому активно допомагають четверо його синів. Звуки бандури Кості Черемського, який наполегливо відроджує кобзарські традиції, супроводжували практично всі ювілейні заходи. Великою мірою завдяки ініціативі та наполегливості П. Черемського вдалося об’єднати зусилля органів влади міста та області, вищих навчальних закладів, громадських організацій і чимало зробити для вшанування пам’яті Г. Хоткевича.
Неоціненна роль у збереженні спадщини Г. Хоткевича належить його дружині Платоніді, яка ціною неймовірних зусиль зуміла значну частину архіву письменника вивезти й розмістити в Інституті літератури в Києві та Історичному архіві у Львові. Естафету від матері прийняла дочка Галина, яка всі свої сили та кошти спрямовує на видання та популяризацію творчості свого батька.
Г. Хоткевич ніколи не був, як більшість його колег по перу, трубадуром комуністичного режиму: не прославляв у своїх літературних творах переваги колгоспного життя та соціалістичного ладу, не співав осанну вождям світового пролетаріату. Комуністичний режим не потребував таких незалежних і національно зорієнтованих митців, як Г. Хоткевич, а тому й створював йому нестерпні умови. Родину письменника постійно переслідували нестатки і злидні. До того ж у 1934 році Г. Хоткевич мало не потрапив під колеса поїзда, він зазнав тяжких травм, що забрало здоров’я і поглибило творчу кризу.
1937 року «неблагонадійного» письменника почали викликати на допити до слідчих НКВС. Репресивна машина потребувала нових жертв. Не допоміг і написаний у пориві відчаю лист до Сталіна. На світанку 23 лютого 1938 року Г. Хоткевича заарештували. Після тривалих допитів та погроз виснажений і хворий письменник врешті підписав заяву, в якій «визнав» себе винним у тому, що був учасником української націоналістичної повстанської організації і агентом німецької розвідки. Однак власноручних свідчень Г. Хоткевича у його справі немає. «Особлива трійка» УНКВС Харківської області 29 вересня 1938 року винесла йому смертний вирок з конфіскацією майна, який було виконано 8 жовтня того ж року. Видання творів митця та дослідження його творчого доробку на довгі роки було заборонено.
1956 року Г. Хоткевича було реабілітовано. Однак лише формально, а справжньої реабілітації творчості Г. Хоткевича досі не відбулося, і добиваються її окремі ентузіасти власними зусиллями.
Важлива проблема — видання друкованої і рукописної спадщини Г. Хоткевича. Найзначнішим літературним твором свого життя письменник вважав роман «Тарас Шевченко», над яким працював з 1924 по 1933 рік. Однак після загибелі М. Скрипника, якому згаданий роман дали для відповідного висновку, його вилучили слідчі НКВС, і твір безслідно зник. Вдалося розшукати в архіві лише машинопис першої частини роману під назвою «Тарасик», обсягом 1110 сторінок, яку готує до видання Фонд національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича. Цей фонд до 125-ліття видатного митця здійснив репринтне видання його унікальної праці «Музичні інструменти українського народу», визнаної на початку 1930-х років націоналістичною і шкідливою для радянської культури. Нині фонд працює над укладанням п’ятитомного зібрання музичних, музикознавчих та етноінструментознавчих творів Г. Хоткевича.
Майже не відома велика драматургічна спадщина письменника. Чимало п’єс досі не опубліковано, а деякі так і не побачили світло рампи. Залишились у рукописах і кіносценарії Г. Хоткевича, які можуть стати благодатним матеріалом для створення художніх фільмів.
Цінним доробком є також наукові праці Г. Хоткевича, історичні дослідження, літературно-критичні статті, твори для дітей, переклади творів зарубіжної літератури. Досі припадають архівним пилом зібрані митцем фольклорно-етнографічні матеріали. Складність вивчення рукописної спадщини Г. Хоткевича пов’язана з тим, що вона розпорошена по різних архівах та музеях України і зарубіжжя.
Ініціативу з пошуку, підготовки та видання літературної спадщини Г. Хоткевича мав би взяти на себе Інститут літератури НАН України. Доцільно розробити перспективний план друку творів письменника і домогтися надання з бюджету відповідних коштів. У листі до Г. Хоткевича академік О. Білецький, який високо поціновував його літературний доробок, зокрема, писав: «Ваша творчість була б помітною в будь-якій літературі, і, незалежно від моїх українських симпатій, я не міг би не оцінити поетичної сили «Богдана Хмельницького», широти і глибини зображення в повісті про Шевченка, проблемності і гостроти ситуацій в тих драмах, які я читав колись у рукописах...».
Через брак фінансів не вдалося здійснити проект, запропонований Ф. Погребенником, з видання творів Г. Хоткевича у п’яти томах, хоча на них уже було оголошено передплату і навіть підготовлено до верстки перший том. Цей учений також розробив приблизний план-проспект друку творів Г. Хоткевича у восьми томах, яке однак не охоплює всього доробку письменника. Гадаю, що Г. Хоткевич заслуговує на видання повного зібрання його творів та епістолярної спадщини.
Комплексне й системне вивчення ориґінальної культурної спадщини Г. Хоткевича потребує залучення не лише Інституту літератури, а й деяких інших науково-дослідних інститутів та фахівців з різних галузей знань.
Твори Г. Хоткевича забороняли цензурні відомства трьох імперій: Російської, Австро-Угорської, Радянської, а нині в умовах незалежної України діє «цензура» національного невігластва та безпам’ятства. Одному з цензорів комуністичного режиму Г. Хоткевич публічно заявив, що не збирається підлаштовуватися під нав’язувану митцям ідеологію, а буде «писати і складати свої твори для потомства». Однак за нинішніх умов це потомство, особливо молоде, позбавлене можливості повноцінно ознайомитися з творчою спадщиною Г. Хоткевича, яка має виразне національно-патріотичне спрямування. Так, у підготовленій Інститутом літератури імені Т. Шевченка і затвердженій минулого року Міністерством освіти і науки України Програмі викладання української літератури у 5—11 класах, прізвище Г. Хоткевича навіть не згадується. Не знайшлося місця для репресованого письменника й у книзі «Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933...» (упорядник Ю. Лавріненко), виданій за кордоном і нещодавно перевиданій в Україні.
Нині, коли виповнилося 125 років із дня народження Г. Хоткевича, актуальними видаються його слова, написані до 125-ліття з часу смерті Г. Сковороди: «Тепер [...] коли звір обнажився в людях і кров людську стало лекше пролити як воду і коли життя людини стало дешевшим від життя пса; коли ніхто не хоче бути ні чесним ні справедливим [...] коли тільки й чуєш, тільки й бачиш, як ріжуть, б’ють, стріляють, палять; коли не зосталося вже нічого святого, — ні Бога, ні любови, ні честі, ні науки, а все потопталося, обплювалося, обгадилося [...] сей ювілей має для мене велике символічне значення і великий сокровенний смисл. Ще, значить, не зовсім померли ми».
Володимир ШЛЕМКО, народний депутат України першого скликання.
