Ситуація, пов’язана з незаконним перебуванням народного депутата України С. Ківалова на посаді голови Вищої ради юстиції (ВРЮ), останнім часом набула якісно нового розвитку. Ні, не подумайте, що закон восторжествував і все стало на свої місця — порушення закону усунуто, порушника притягнуто до відповідальності, а конституційний орган почав функціонувати на законній основі. Щодо цього все залишається, як і раніше: С. Ківалов продовжує незаконно обіймати посаду голови ВРЮ. Бо маємо наслідки тих загальних негативних тенденцій, що спостерігаються у функціонуванні правової системи, розвитку держави і суспільства в Україні. Йдеться про цинічне нехтування права, нехтування законом заради задоволення особистих інтересів, культивування права сили, грубе ігнорування правових засад суспільного розвитку. І що найжахливіше — аморальність так званої юридичної і політичної еліт, чия невиправдана з огляду на здоровий глузд підтримка, а фактично сприяння порушенню С. Ківаловим закону, а також байдуже споглядання за розвитком ситуації іншої частини юридичної та політичної громадськості ставлять під загрозу легітимність формування суддівського корпусу, здійснення правосуддя, забезпечення захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Якісних змін зазнало інше — сили і засоби, що залучаються для збереження С. Ківаловим статус-кво, забезпечення його незаконного перебування на посаді голови ВРЮ.
Заради цього вузькомеркантильного інтересу збурено не лише ВРЮ (вона відповідними засобами давно вже перетворилася в надійний для С. Ківалова плацдарм), а й парламент, суд, засоби масової інформації, політиків різного рівня. У хід іде все, починаючи від введення в оману громадян шляхом розповсюдження викривленої інформації до прийняття незаконних рішень, підроблення документів, перевищення службових повноважень. Складається враження, що на державному рівні поставлено завдання: за будь-яку ціну зберегти С. Ківалова на посаді голови ВРЮ, щоб зберегти контроль за цим конституційним органом. Відчувається кровний інтерес, і можна здогадатися чий. Очевидно одне, що це не суспільний і не державний інтерес.
Після того, як С. Ківалову не вдалося тишком-нишком залагодити перші паростки конфліктної ситуації з приводу свого незаконного перебування на посаді голови ВРЮ безпосередньо у Вищій раді юстиції і ця справа набула широкого суспільного резонансу, для збереження владного портфеля було вжито низку додаткових заходів. Якісно новий імпульс у це глибоко аморальне дійство, що пролонгує незаконне перебування С. Ківалова на посаді голови ВРЮ, а відтак сидіння на двох стільцях, привнесло використання юридичної науки, а точніше те, що видається за таку науку. Саме на момент розгляду «справи С. Ківалова» у ВРЮ та Верховній Раді України нібито за велінням чарівної палички в різних ЗМІ з’явилася низка статей з цього питання, підписаних особами, що мають науковий ступінь не нижче доктора наук, наукове звання професора, члена-кореспондента відповідних академій тощо. Ці формальні ознаки вченості, судячи з усього, мали б забезпечити вагомість написаного, зроблених у публікаціях висновків, продемонструвати «правильну» правову позицію з цього питання, так би мовити, дати «наукове обґрунтування» грубому порушенню закону. Хоча в основі своїй таке обґрунтування зводилося до висмикування окремих положень закону і тлумачення їх у вигідному для себе (якщо бути точним, то передусім для С. Ківалова і тих, хто за ним стоїть) світлі, ігнорування чітких і однозначних законодавчих приписів, застосування навколонаукової еквілібристики, посилання на рішення, які не мають законної сили, тощо.
Розрахунок — на необізнаного з тонкощами юриспруденції читача, прихильного, але байдужого політика. На будь-кого, але аж ніяк не на грамотних юристів, які мусять бачити абсурдність цих «правових аргументів». Уже першого побіжного погляду досить, щоб насторожитися: адже ці, з дозволу сказати, аргументи на захист «двостільцевості» С. Ківалова в багатьох аспектах різних авторів збігаються навіть термінологічно, наче їх замість різних підписантів виводила рука одного автора (організатора).
Насправді для сумлінних і вдумливих людей, передусім юристів, які вміють дивитися на суть речей, а не на їх форму, основою для висновку про істинність є якраз виваженість і обґрунтованість аргументів, а не наявність у автора висловленої думки відповідної наукової «корочки». За нинішніх умов, коли наука значною мірою втратила моральні засади, коли в основі набуття наукових ступенів і звань можуть лежати не особисті здобутки у сфері науки, а перебування на відповідній посаді і наявність капіталу, коли посвячення в академіки відбувається у багатьох випадках не за вклад у науку, а за особисту відданість певній особі, прислужництво, потрібність тощо, наукові ступені і звання значною мірою девальвувалися і самі по собі не можуть вважатися достатнім доказом високого наукового рівня їх носіїв. Здебільшого вони не відображають справжньої суті їх носіїв, а інколи навіть прикривають страшенний примітив, ницість особистості, убогий рівень загального розвитку їх володарів, їх відверту наукову нікчемність. Нам з когорти цих «наукових призовників» відома особа, яка має істотні складнощі в розумінні елементарних положень права, читає переважно по складах та й то з помилками, але має дипломи доктора юридичних наук і професора, керує юридичним вузом і (хочете — вірте, хочете — ні) вже за будь-яку ціну пнеться в академіки Академії педагогічних наук.
Окремі автори публікацій дописалися до того, що визнали ВРЮ громадською організацією. Це ж який дивовижно потужний науковий потенціал потрібно мати, щоб вважати громадською організацією державний конституційний орган, функції якого виписано в розділі Конституції України «Правосуддя», який реалізує владні повноваження стосовно формування суддівського корпусу, фінансується з державного бюджету, а його працівники є державними службовцями тощо?!
Коли наука в такий спосіб стає на шлях прислужництва владі, ми маємо не просто страшне свідчення глибокої моральної деградації його еліти. Звідси — один крок до повернення в найближчій перспективі до часів Вишинського, коли найтяжчим злочинам тиранії проти людини і людства знаходили юридичне «обґрунтування» представники юридичної науки, коли обґрунтовувалися найабсурдніші з правової точки зору обвинувачення, за якими невинних людей засуджували до позбавлення волі і навіть страчували, а небезпечних злочинців не лише виправдовували, а й видавали за героїв нації. За великим рахунком, якщо глибоко проаналізувати процеси, що характеризують прийняття юридично значущих рішень (у тому числі і судових) щодо дій або бездіяльності низки чільних діячів сучасної України, то така перспектива видається вельми реальною.
Яскрава обгортка «корифеїв»
Використання «самобутнього мислення «корифеїв» вітчизняної юридичної науки газетними публікаціями не обмежилося. Це, з дозволу сказати, мислення покровителі юридичної еліти заходилися оформляти далебі вишуканіше.
Після рішення парламентського Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України, який з позиції закону чітко і однозначно розставив крапки над «і», аргументовано довівши порушення народним депутатом України С. Ківаловим Конституції та низки законів України, знову, як за велінням чарівної палички (шановний читачу, ти не здогадуєшся, хто володіє цією паличкою?) на світ з’явився результат фундаментального наукового дослідження, названий Висновком науково-правової експертизи, виконаної в Інституті держави і права НАН України імені В. М. Корецького. Висновок підписали доктор юридичним наук, професор, член-кореспондент АПрН України В. Погорілко та доктор юридичних наук, професор В. Долежан.
Хочемо насамперед звернути вашу увагу на те, що, незважаючи на солідну назву, такого роду експертиза не має характеру офіційного тлумачення закону і не має якихось юридичних наслідків. У нашому випадку це не що інше, як точка зору двох підписаних під нею осіб стосовно розуміння певних положень закону. Документ винятково рекомендаційний, тобто нам рекомендують мислити категоріями панів Долежана і Погорілка.
А для непосвячених у юридичні тонкощі — це яскрава обгортка за рахунок кількох атрибутів:
назви (правова експертиза!);
установи, в якій вона виконувалася (Інститут держави і права);
печатки (надає офіціозу цьому «паперу»);
титулованості експертів (доктори наук, професори тощо).
Розрахунок зрозумілий: замість переконливих юридичних аргументів — набір регалій. Розхитане під С. Ківаловим крісло голови ВРЮ підперто «залізним аргументом» — науково-правовою експертизою!
Можна було не сумніватися, що цей висновок з моменту його появи фігуруватиме всюди, де поставатиме питання про нелегітимність С. Ківалова як голови ВРЮ: в парламенті, суді, широко рекламуватиметься у ЗМІ тощо. Неймовірно, але факт: уже в день підписання висновку (5 лютого 2003 року) його надзвичайно оперативно було використано на засіданні ВРЮ, на якому обговорювали питання про незаконне перебування С. Ківалова на посаді. Потім він у потрібний момент (зокрема, перед розглядом «справи С. Ківалова» в парламентському Комітеті з питань правової політики) і з очевидною метою (вплинути на формування відповідної громадської думки, інакше для чого оприлюднювати зовсім не публіцистичний документ) з’являється у ЗМІ, зокрема в парламентській газеті. Одне слово, можна не сумніватися, що в боротьбі за подальше незаконне перебування С. Ківалова на посаді голови ВРЮ цей висновок виступатиме ключовим документом.
А коли так, то було б доцільно придивитися до міцності того «залізного аргументу».
По-перше, виникають сумніви в законності підстав для здійснення такої експертизи загалом. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизи», на який посилаються автори документа, підставами для проведення наукової та науково-технічної експертизи є рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, та договори на проведення наукової та науково-технічної експертизи, укладені підприємствами, установами та організаціями, фізичними особами. Згідно зі ст. 22 цього закону, основним юридичним документом, що регламентує відносини між замовником і організатором у сфері наукової експертизи, є договір на її проведення. Такого договору, судячи з листа голови ради науково-правових експертиз зазначеного Інституту до керівництва апарату Верховної Ради України, не було. У цьому листі (від 4 лютого 2003 року № 126/19-е) йдеться про те, що проведення експертизи було замовлено листом першого заступника голови парламентського Комітету з питань правової політики від 17 січня 2003 року, а також зазначається, що «в разі Вашої згоди на проведення експертизи просимо її вартість в сумі 2160 грн.» перерахувати на відповідний рахунок. Виходить, що без згоди належного замовника провели експертизу, а потім ставлять його перед фактом необхідності її оплати?
По-друге, відповідно до базових основ здійснення експертної діяльності В. Долежан узагалі не міг залучатися до проведення такої експертизи як експерт. Одним із принципів здійснення експертизи є об’єктивність (неупередженість) осіб, які її проводять. Разом з тим, В. Долежан до моменту складання документа вже публічно висловився з цього приводу, виступивши в пресі з досить сумнівними з правової точки зору аргументами на захист С. Ківалова («Голос України» від 24 грудня 2002 року). Тобто його упередженість у цій експертизі була очевидна. Крім того, незважаючи на заявлені В. Долежаном наукові ступінь та звання, вбачаються підстави для сумніву в його належній компетентності (компетентність експерта — також один із фундаментальних принципів проведення експертизи). Так, в опублікованій у «Голосі України» статті В. Долежан, виправдовуючи порушення закону С. Ківаловим, стверджує, що у ст. 25 Закону України «Про державну службу» «категорії посад державних службовців визначено винятково для органів державної виконавчої влади». Не треба бути доктором юридичних наук і професором, а достатньо просто прочитати вказану статтю закону, аби переконатися, що висловлений В. Долежаном аргумент на користь перебування С. Ківалова на посаді голови ВРЮ, м’яко кажучи, не відповідає закону. Бо в цій статті йдеться, зокрема, про віднесення до державних службовців працівників секретаріату Верховної Ради України, яка, як відомо першокурснику юридичного факультету, не є органом виконавчої влади. Хоча, можливо, професор В. Долежан виробив нову теорію розподілу влад і правового статусу парламенту. Перелік «наукових» знахідок доктора юридичних наук В. Долежана, відображених у цій його статті, можна було б продовжити, але, гадаємо, і наведеного достатньо, щоб пересвідчитися, що за таких обставин участь його як експерта у проведенні експертного дослідження стосовно уподобаного ним С. Ківалова видається вельми проблематичною. Адже результати такої експертизи можна було передбачити з абсолютною точністю.
По-третє, вже це, а також аналіз змісту висновку дають змогу констатувати, що викладений у ньому матеріал не міг бути результатом об’єктивного і професійного підходу до з’ясування істини. Чого лишень варте положення висновку про можливість застосування аналогії закону та вирішення питання про можливість обіймання посади голови ВРЮ на громадських засадах на підставі норми, що регламентує діяльність кваліфікаційних комісій. Або висновок про те, що голова ВРЮ не може вважатися державним службовцем, зроблений усупереч спеціальній постанові Кабінету Міністрів України, якою відповідно до ст. 25 Закону України «Про державну службу» цю посаду віднесено до першої категорії державних службовців. Чи використаний у висновку на користь С. Ківалова аргумент про те, що він «не здійснює функцій з розпорядження матеріальними ресурсами і фінансами, не підписує банківські та інші документи». І це тоді, коли у ст. 21 Закону «Про Вищу раду юстиції» зазначено: до повноважень голови ВРЮ належить «розпорядження бюджетними асигнуваннями на утримання і забезпечення діяльності Вищої ради юстиції». Або взяти загальний висновок про те, що згідно із законодавством України «є правомірним перебування народного депутата України на посаді голови Вищої ради юстиції на громадських засадах (без прикомандирування до цього органу)». Замисліться над винайденою двома докторами наук формулою — «голова ради без прикомандирування до цієї ради». То де цей голова є, якщо його немає у ВРЮ? Однак, якщо він усе-таки якимось чином виник у ВРЮ, то як він «на громадських засадах» може реалізовувати визначені законом владні повноваження — призначати на посади та звільняти з них працівників секретаріату ВРЮ, видавати розпорядження і накази, давати обов’язкові для виконання вказівки та доручення, накладати стягнення та заохочувати державних службовців тощо. «Громадські засади» таких прав не надають.
Такі «перли» притаманні й деяким іншим «юридичним» висновкам, скороспіло виданим «на-гора» низкою установ. Хоча вони в принципі не можуть мати належного правового обґрунтування, тому що закон однозначно виключає одночасне перебування однієї особи на двох посадах — посаді народного депутата України і посаді голови ВРЮ. Відповідно до ст. 78 Конституції України та ст. 1 Закону «Про статус народного депутата України» народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі. Згідно зі ст. 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» голова ВРЮ працює на постійній основі. Отже, чинне законодавство України передбачає здійснення на постійній основі і повноважень народного депутата України, і повноважень голови Вищої ради юстиції. Одночасне здійснення на постійній основі повноважень народного депутата України та голови Вищої ради юстиції, тобто перебування однієї особи на зазначених посадах, виключається в принципі. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 4 липня 2002 р. № 14-рп констатував таку несумісність, вказавши, що «правова позиція Конституційного Суду України стосовно розуміння словосполучення «на постійній основі»... полягає в тому, що будь-яка робота, яка здійснюється на «постійній основі», виключає її поєднання з певними посадами в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, які передбачають роботу на такій же постійній основі». До того ж закон виключає здійснення повноважень голови ВРЮ на громадських засадах.
Чого їм бракує — знань чи совісті?
На наше глибоке переконання, за наявних нормативної бази, правової позиції Конституційного Суду України з цього питання стверджувати, що чинне законодавство дозволяє народному депутату України водночас обіймати дві посади в різних державних органах, можуть лише особи, які не мають одного з двох: 1) або достатнього професійного рівня; 2) або совісті. Щоправда, можливий і третій варіант — відсутність і першого, і другого.
Судячи з усього, творці й активні учасники правового свавілля, пов’язаного з незаконним перебуванням С. Ківалова на посаді голови ВРЮ, на цьому не зупиняться. Наступний етап експлуатації юридичної науки, за всіма правилами, має вийти на найвищий — законодавчий — рівень. І, як підказують поінформовані джерела, вже активно триває робота над проектом закону «Про внесення змін до Закону «Про Вищу раду юстиції», який відповідним чином скоригував би чинний закон і законодавчо закріпив можливість одночасного перебування С. Ківалова на посаді народного депутата України і голови ВРЮ. Благо, «наукову» основу під це вже підведено. Експертний висновок відомих у певних колах науковців-правників може прислужити для обґрунтування необхідності таких нововведень. Певне, залишилося подолати лише одну дилему, що збочує авторів законопроекту в глухий кут: чи передбачати в законі довічне перебування С. Ківалова на цих двох посадах, чи таки обмежити це певним терміном, щоб не стримувати його впевнену ходу до нових владних вершин (на вибір — посади міністра юстиції, генерального прокурора, голови Конституційного Суду України, прем’єр-міністра і так далі — всі передумови (і об’єктивні, і суб’єктивні) для цього в Україні сьогодні визрівають). А тому знову виникає нагальна потреба в послугах ще авторитетніших науковців, які можуть проявити себе в «дослідженні» зазначеної проблеми. І можна не сумніватися, що результати їхньої діяльності буде належним чином не тільки оформлено, а й оцінено.
У такій ситуації вражає не відверте і цинічне зневажання закону, нехтування фундаментальними правовими і соціальними принципами. І не виконавці, які за своїм призначенням мають творити право, а творять зневагу до закону. І навіть не те, що це відбувається в органі, який формує суддівський корпус, а тому має бути взірцем правової і моральної чистоти.
Насправді вражає те, що це стало можливим і триває досі в державі, яка задекларувала себе в Конституції демократичною, соціальною, правовою. Вражає аморальне споглядання тих, хто все розуміє і може зупинити наругу над правом, але зі страху чи власної вигоди робить вигляд, ніби не бачить цього, догідливо погоджується, сприяючи правовому свавіллю. Вражає, що страшна за своїми наслідками для правосуддя, для захисту прав людини ситуація не знаходить адекватної реакції відповідних державних та громадських інституцій. Вражає те, що мовчать судді, спостерігаючи, як суд беруть під контроль, перетворюючи в засіб досягнення приватних інтересів та інструмент розправи.
Степан ХМАРА, народний депутат України, голова підкомітету з питань законодавства про статус народного депутата України Комітету Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та організації діяльності Верховної Ради України;
Віктор ШИШКІН, член Вищої ради юстиції, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.
