Найвища гора українських Карпат — Говерла — давно стала чимось на взірець політичної чи соціальної вершини успіху, котру неодмінно слід «узяти». Партії, блоки, фракції, групи депутатів або студентів, романтики і прагматики з нагоди дат чи свят або й просто так вважають справою честі дістатися маківки. Дорогою, буває, крекчуть і стогнуть, але там, на вершині, істина буття постає прозорою і чистою. Заради такої ілюзії варто рухатися...
Я розумію тих, хто знову і знову сходить на Говерлу. Одного разу сама разом із друзями та «групою підтримки» газети «Голос України» піднялася на вершину з нагоди професійного свята журналістів і переконалася, що в горах мізки і справді «провітрюються» від буденних клопотів. Надто коли проходиш за кілька годин усі пори року. Внизу — літо, вгорі — сніг... На зимовий похід мені мужності забракло, і я «вирушила» туди подумки. Оглядаючи знімки, подумала: то лиш невтаємниченим здається, що Говерла стоїть собі незворушно на місці. Насправді вона — мінлива, щоразу інша. І хоч би скільки фотографував її — бачиш щось нове.
Цього разу, за словами радника міського голови Львова Степана Кисіля, учасників походу надихала ідея зафіксувати географічні символи соборності України. Варто встановити пам’ятні знаки у крайніх точках заходу, сходу, півдня та півночі України, а також — у центрі держави, адже наступного, 2004 року відзначатимемо 85-ту річницю проголошення Акта злуки. Пам’ятники соборності стануть символами єднання українців. Хтось здійснить сходження на Говерлу, хтось приїде на зустріч з однодумцями на рівнинну точку. Зрештою, усе життя можна підніматися до... самого себе. Була б ідея — вершина знайдеться!
