Українці Польщі... Вони ніколи сюди не приїжджали. Просто жили тут завжди. До 1947 року досить компактно, а після операції «Вісла» розпорошено — практично по всій Польщі. Тільки з 1989 року про українську діаспору в Польщі стало можливим казати відкрито. Проте і більш як через десять років наслідки цієї епохи даються взнаки...

«Чим, даруйте, людина відрізняється від худобини?»

Не менше від питань історичної справедливості українців Польщі хвилюють питання освіти та культури, що стоять не менш гостро.

— Ми відчуваємо добре ставлення до себе в системі польської державної освіти, — каже Голова Об’єднання українців у Польщі Мирон КЕРТИЧАК. — Практично всі питання вирішуються позитивно. Українських шкіл — їх у Польщі п’ять — достатньо. Тим паче, що здебільшого українську мову діти вивчають у суботніх школах. Є також спецкурси у звичайних польських. За нашими підрахунками, майже три тисячі дітей нині вивчають у Польщі українську. З підручниками також особливих проблем немає. Є проблеми з батьками...

Значно гірші справи з культурою. Не те, щоб її зовсім не було, але Україна на державному рівні не докладає зусиль, щоб її культура була присутня в Польщі. Цей процес треба вибудовувати, шукати партнерів, цілеспрямовано і послідовно працювати, щоб свої культурні досягнення пропагувати за кордоном. Водночас не слід забувати, що в українців Польщі також є багато культурних традицій. Не завадило б і про це нагадувати полякам на державному рівні.

— Багато держав мають у Польщі свій культурний центр. Навіть невелика Словаччина. А Україна за наявності такої великої діаспори його не має, — констатує протоієгумен настоятель греко-католицьких монастирів Польщі отець Марко СКОРКА. — Це не проблема. Проблема — відсутність великої України в Польщі. Немає жодної серйозної культурної програми.

— Я не перебільшував би значення відкриття культурного центру України в Польщі, — каже Мирон Кертичак. — Поляки готові запрошувати українські творчі колективи для участі в будь-якому заході, оплачувати їм проживання та харчування, проте колективи не можуть навіть квитки до Польщі купити. А втім, можна було б знайти грошову підтримку на рівні адміністрацій областей. А культурний центр... Це величезні капіталовкладення плюс зарплата його директорові. А якщо директор буде некомпетентний? Тоді українська культура так і не з’явиться в Польщі, але Україні його утримання коштуватиме кілька десятків тисяч доларів.

— Поляки дивляться тільки на Захід, — переконаний голова Гуртка українців у Кракові Роман ЛЮБИНЕЦЬКИЙ. — Вони більше знають літературу США, ніж українську. Їм це нецікаво. Приміром, приїде французький театр і всі газети тиждень про це писатимуть, а про гастролі українського якщо й напишуть, то одна-дві газети.

— Якщо думати спочатку про ковбасу, а потім про культуру, то про які розвиток і духовність можна казати? — запитує голова Фонду Святого Володимира в Кракові професор Володимир МОКРИЙ, засновник центру української науки та культури при фонді, коментуючи мою репліку про обмежені фінансові можливості нашого Міністерства культури. — Треба почати з найдешевшого. Приміром, виставка графіки — її можна привезти в одній валізі. Що, в Україні немає сучасних художників? У нашого фонду є галерея, де можна організувати виставку. Все, що я роблю у Фонді Святого Володимира: і виставка ікон, і бібліотека, і галерея — для України. Але когось у вашій країні це хвилює? Я не можу допомогти показати оперу або хор, але будь-яку виставку в Кракові — будь ласка. Моя програма проста: людина після роботи має не тільки набити собі живіт, а й культурно відпочити — піти на концерт, відвідати виставку. А якщо цього не буде, то чим, даруйте, людина відрізняється від худобини? В нашому університеті вже 13 років діє кафедра україністики. Нині в нас 130 студентів. Скільки разів я просив надіслати нам бодай один примірник «Літературної України»! Нема кому.

У Посольстві України у Варшаві з висновками представників діаспори щодо культурної відсутності нашої країни в Польщі не згодні. Мабуть, істина десь посередині. Хотілося б, щоб професор Мокрий, котрий стверджує, що українські державні структури не діють і не існує української зовнішньої політики у сфері культури, помилявся.

Одна рука не може аплодувати

На моє запитання, чи відчуває наша діаспора підтримку з боку України, всі ті, з ким я зустрічалася, реагували по-різному, але однаково жваво.

— Відчуваємо моральну підтримку і, як кожна діаспора, хотіли б більшого, — усміхаючись, каже Мирон Кертичак. — Хотіли б реальної підтримки. Паростки її є. Зокрема, це стосується співробітництва з Посольством України в Польщі.

— Ми не можемо вирішувати за українців, як створювати Україну, як її лікувати, — підкреслює Володимир Мокрий. — Ми можемо в цьому процесі або допомагати, або заважати. Я хотів би допомогти, але не бачу бажаючих: однією рукою не створити оплесків.

— Ми розуміємо, що в Україні достатньо своїх проблем і не можемо вимагати багато, — заявляє Роман Любинецький. — Хочеться, щоб у Києві бодай інколи згадували, що  щось таке, як українці, в Польщі є. А ми по змозі діємо тут.

Приміром, про те, що в Кракові мусить бути генеральне консульство України, ми почали говорити відтоді, як Україна стала незалежною. Вели переговори з усіма, з ким могли зустрітися, — від послів до представників українського уряду. А консульство все не відкривали... За радянських часів генконсулом СРСР у Кракові був Петро Сардачук. І хоча він був представником радянської влади, ми його дуже поважали і цінували за те, що він не цурався розмовляти з нами українською, завжди пропонував свою допомогу, надавав залу для концертів... Минули роки і він став Послом України в Польщі. Ця людина як ніхто інший розуміла важливість і необхідність відкриття генконсульства в Кракові. У результаті спільними зусиллями ми зробили це. Тепер Гурток українців у Кракові з генконсульством України перебувають у постійному контакті. В нас душевні й близькі відносини, ми чудово співпрацюємо.

Замість епілогу

Спілкуючися з ними, я зрозуміла, що українці Польщі живуть своїм життям і своїми проблемами. Хоча водночас вони, безумовно, небайдужі до економічних і політичних процесів, що відбуваються в Україні. Тим паче що велика батьківщина подарувала їм додаткове свято — День незалежності, яке українці Польщі із задоволенням і широко відзначають. Проте в більшості з них немає особистих контактів з українцями України і, хоч як крути, головні проблеми для них — те, що породило минуле. Переді мною номер газети Об’єднання українців Польщі «Наше слово». Матеріали першої шпальти: «Поклін воїнам Симона Петлюри», «Незалежність України не є темою для дискусії». До 85-річчя проголошення самостійності й незалежності ІV Універсалом УЦР», «Підводою на Голгофу». До 57-ї річниці вбивства 30-ти козаків Більського повіту»...

(Закінчення. Початок у № 36).