Із досьє «ГУ». Микола ТОМЕНКО. Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. Директор Інституту політики (нині на громадських засадах). Закінчив історичний факультет Київського університету імені Т. Шевченка. Працював завкафедри політичних наук Інституту державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України, начальником Головного управління преси та інформації Київської міськради. Одружений, має сина-школяра.

— Політолог, прогнозист — це щось схоже на астролога чи гадалку, які наперед знають, що має статися. Але прогнози часто не збуваються...

— Звичайно, мої прогнози збувалися не завжди. Але я не політичний астролог і борюся з політичною арифметикою. Мені не цікаво прогнозувати, скажімо, дату якоїсь події чи кого призначить своїм указом Президент. Принципово показати тенденцію, альтернативи, звернути увагу на небезпечні, хибні ймовірні наслідки певних рішень чи кроків. Якщо після мого прогнозу не збувається щось погане, то вважаю, що виконав свою місію. У своїх прогнозах я досить ризикована людина. До речі, перед виборами до парламенту я сказав на прес-конференції: якщо не стану народним депутатом під 62-м номером у списку «Нашої України», тобто, якщо блок Віктора Ющенка не набере 19—20 відсотків, то відмовлюся займатися політичними науками.

— А в астрологічні прогнози ви вірите? Чи не узгоджуєте, часом, політичні кроки із розташуванням зірок?

— Якщо висновок не базується на фактах, рішеннях, документах, конкретних діях, то це — наукові гіпотези. Я цим не займаюся. Хоча й не треба забороняти, а тим паче «спалювати на вогнищі» політичних астрологів. Я не аналізую, скажімо, колір волосся чи очей, бо не розумію, як це може вплинути на прийняття політичного рішення. Хоча знаю, що до таких речей є охочі.

— Але в дитинстві ви, певно, не мріяли стати політологом?

— Улюблена фраза моїх батьків була, як у Шевченка: я буду або великою людиною, або великим ледащо. Моя мама закінчила п’ять класів, а тато — фабрично-заводське училище. Мама працювала кухарем у районній лікарні, а тато — столяром у радгоспі. Вони вважали, що я повинен особисто зробити вибір. (До речі, ці парламентські вибори для мене були дуже тяжкими — рано-вранці в день виборів 31 березня помер мій тато.)

У молодших класах я займався легкою атлетикою і мріяв стати олімпійським чемпіоном. Але вже десь із сьомого класу, коли мої спортивні результати погіршилися, я зрозумів, що чемпіоном не стану. В старших класах зацікавився історією. Й одразу після сільської школи, не знаючи в столиці жодної людини, вступив на істфак Київського університету...

— Та після першого курсу вас забрали до армії — в Афганістан...

— Знаєте, рік і вісім місяців, проведені в Афганістані, дали мені змогу зрозуміти, в якій країні я живу, що таке радянська армія, які цінності справжні. Я побачив багато цікавих документів, скажімо, звітність про те, що в 1984 році в моєму полку кількість небойових втрат перевищувала бойові. В радянській армії був справжній хаос — багато солдатів гинули в Афганістані від того, що хтось вистрілив у свого, хтось підірвався на своїй гранаті, десь вибухнув склад боєприпасів. Я не знайшов жодного серйозного підтвердження, чому нам треба було туди входити. Повернувся до університету в 1985 році вже цілком свідомою людиною, а багато хто навіть не впізнав мене.

— Ви були одним із організаторів першого з’їзду Народного руху України. Як прийшли до усвідомлення потреби незалежності України?

— Після повернення з Афганістану я вирішив серйозно займатися історією України. Отож уперше і востаннє використав свій статус «афганця», щоб отримати перепустку до архіву і спецфонду бібліотеки і користуватися старими газетами та виданнями. Кілька років я не вилазив звідти — реальна історія була там. Я обманював бібліотекарів, змінюючи свою тему, щоб прочитати більшу кількість заборонених книжок. Я став керівником наукового студентського товариства, почав випускати газету з об’єктивнішими історичними матеріалами. Коли в університеті готувалися виступи проти його керівництва, військової кафедри, на зборах із переобрання комсорга запропонували мою кандидатуру, і я переміг. Гасло моєї доповіді було таке: я зроблю все, щоб перетворити університет Вишинського (це був сталінський нарком) на університет Грушевського.

А коли почав створюватися Рух, до мене звернулися Лесь Танюк, Володимир Яворівський, Дмитро Павличко, Олесь Шевченко та Іван Драч з проханням підняти студентів, і я увійшов до республіканського оргкомітету зі створення НРУ. Але після першого з’їзду Руху, коли вже почали ділити посади, я зрозумів, що свою історичну місію виконав. І пішов далі в науку.

— Провівши не одну виборчу кампанію з різними політиками, як самі акліматизувалися в сесійній залі?

— Мої теоретичні уявлення про парламент значно відмінні від того, що я там побачив. Перший місяць я взагалі не знав, що робити. До обрання Голови Верховної Ради і голів комітетів я жодного разу не виступив. Єдине — активно коментував журналістам у кулуарах все, що відбувається. Йшла тактична позиційна боротьба, а я, як учений, до цього не звик. Я ніколи не штурмуватиму трибуну ВР, не стоятиму за спиною Литвина, не вириватиму мікрофони... І лише коли було сформовано комітети, я зрозумів, що можна впливати на прийняття рішень — і через фракцію, і комітети.

— Скажіть, а у вашій родині є свобода слова? Як до вашого депутатства ставиться сім’я?

— Мій син, якому скоро буде 14 років, каже: краще бути одним із найвідоміших учених, ніж одним із 450 депутатів. Хоча тепер у нього дещо змінилася позиція, бо намагаюся довести, що за активністю я не аутсайдер парламентської роботи. Дружина (вона працює в Інституті політики) суто по-людськи переживала в цій історії з перерозподілом комітетів. Але говорила, що навіть краще, якби мене зняли з посади голови комітету. Тоді я більше займався б інститутом і аналітичними дослідженнями.

А в родині всі спірні чи конфліктні питання вирішуємо голосуванням. Оскільки нас троє, то для прийняття рішення треба два голоси. Син у нас також має право голосу, хоча за Конституцією воно надається лише з 18 років. Щоправда, Павло іноді каже, що в нас немає демократії, бо ми з мамою домовляємося в деяких питаннях.

— У політиків вже є певна мода на відпочинок: вони зазвичай грають у теніс, розводять елітні породи собак чи котів, щось колекціонують або мають власний сад чи город... Ви чимось оригінальніший?

— Я боюся всіх тварин, у тому числі й домашніх. Єдиний компроміс, що вдалося досягнути сім’ї, — це папуга. Я не займаюся нею, а просто змирився з її існуванням, хоча інколи пропоную комусь подарувати. Але тут у голосуванні виграють дружина із сином. У мене немає дачі чи землі. Єдине хобі — це книжки. В мене спеціальна система збирання книг: це не антикваріат, а специфічна література. Скажімо, є повні зібрання творів — і Леніна, і Сталіна, і Лесі Українки, Шевченка, Франка, Винниченка та ін. Мрію систематизувати свою бібліотеку. Люблю і модні речі — граю у великий теніс, минулого року освоїв гірські лижі.

Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.