Що отримав громадянин, який вклав ваучер у виробництво? Чи відчуває він себе повноправним власником підприємства, в якому має енну кількість акцій, отриманих за майновий сертифікат?
Про це я запитав у сестер із села Бобрик Броварського району Київської області. Петрівни (Марія і Варвара), котрі сорок років працювали на благо Батьківщини, у 1996-му отримали від неї загадкові папери з написом «Приватизаційний майновий сертифікат».
— Що з ним робити, ми тоді не знали, — пригадує Марія Петрівна. — Багато хто з односельців продав ваучер та й забув про подачку держави. А ми повірили в казочку про безбідне життя на відсотки від акцій і здали сертифікати на аукціон.
Невдовзі зі столиці жінкам урочисто повідомили, що кожна з них є власницею 78 акцій, розміщених на Чернігівській макаронній фабриці.
— Тепер і справді можна сидіти склавши руки й чекати на «дивітенти»? — запитували тоді селяни, мало вірячи в манну небесну.
На перші збори акціонерів у 1997-му до Чернігова вони не поїхали, хоча запрошення й отримали. Вирішили податися на «макаронку» по належні їм «дивітенти». Та спливав час, а по гроші ніхто не кликав. І поштою їх ніхто не слав.
1998-го чернігівчани повідомили про наступні чергові збори. І знову замовкли на рік. Потім щорічні поштівки із запрошенням сестри почали звично ховати у певне місце, звідки й витягли під час зустрічі з автором.
— Може, нам помилково не платять «дивітенти», а решта отримують? — несміливо поцікавилися акціонерки з Бобрика. — Ви б дізналися, вас не обдурять.
З тим я й вирушив на ВАТ «Чернігівська макаронна фабрика». Зізнаюся, у глибині душі сподівався маленького дива. Був переконаний, підприємство працює успішно (адже продукція суперліквідна), а двох бобрицьких пенсіонерок виключив із списків перевантажений комп’ютер. Помилкy буде миттю виправлено і...
— Бажане видаєте за дійcне, — з посмішкою охолодив мене голова правління ВАТ Сергій Доманов. — Працює колектив справді на славу, видає «на-гора» до десяти тисяч тонн макаронних виробів на рік. Водночас у боржниках з платежів до бюджету не значимося, продукція на складі не залежується, але прибyтків, із якиx виплачують дивіденди, на жаль, не маємо.
Не обманював Сергій Васильович. Судячи із звітів, фабрика протягом 1994—1996 років ледь животіла: виробництво скоротилося до 6,5 тисячі тонн. Розгорнутися не давала велика дебіторська заборгованість.
— Тоді ми зважилися на крайні заходи й вирішили: «Або пан, або пропав», — розповідає голова правління. — Почали з того, що знизили ціни на свою продукцію і тут же збільшили обсяг виpобництва. Паралельно взялиcя до оновлення «обличчя» підприємства — упаковки.
1997-го «макаронники» добилися незначного приросту, а 1999-го мали 1 млн. 200 тиcяч гривень прибyткy.
Стривай, кажу собі, слухаючи Доманова. Петрівни з Бобрика обов’язково поставили б вельми досвідченому працівникові галузі (лише Чернігівській макаронній він віддав мало не 20 років життя) запитання на засипку: якщо був прибуток, чому не виплатили «дивітенти»?
Послухаймо Доманова
— Хочу одразу уточнити: рішення про виплату чи невиплату дивідендів приймають виключно збори акціонерів. Так-от, якби вони, припустімо, вирішили виплатити власникам акцій 25 відсотків прибутку (саме стільки рекомендує виділяти фонд держмайна), то на кожну акцію припало б 0,004 копійки. Помножте на 78 акцій, що їх мають пенсіонерки з Бобрика... Відніміть прибутковий податок, витрати на поштовий переказ... Одне слово, ці акціонери могли отримати гривню з хвостиком. Працівники фабрики, акціонери п’яти сільгосппідприємств, які мають по дві тисячі акцій, розбагатіли б на гривень 30. Та збори вирішили дивіденди за 1999-й не виплачувати, а кошти спрямувати на розширення виробництва. До речі, у той період більш як утричі зросла ціна на борошно і якби не заощаджений прибуток, ми не змогли б закупити сировину й зупинилися б.
До речі, 1999-й був єдиний рік, коли ВАТ спрацювало з прибутком. Макаронна галузь — дорога штука, ніде у світі вона не дає надприбутків. Отже...
— Отже, краще б акціонери продали свої акції хоча б за номінальною вартістю (25 коп. — Авт.) і не тішили себе надалі сподіваннями на ілюзорні дивіденди, — спускає на грішну землю начальник планового відділу фабрики Віра Зелко.
Але хто купить у бабусь оті 78 акцій? Нині контрольний пакет підприємства — у п’ятьох юридичних осіб. Свого часу вони скупили цінні папери у великих власників акцій, а про аукціонних «щасливців» з Київщини та інших регіонів (таких у ВАТ лише 10 відсотків) і не думали.
— Приватизацію з самого початку проводили неправильно, — переконана Віра Анатоліївна. — На аукціоні слід було оті 10 відсотків, тобто 558 000 фабричних акцій, віддати 279 власникам ваучерів — по 2000 кожному, а не розпорошувати їх на 5613 осіб. Саме вони й опинилися на узбіччі приватизації.
Їх можу «потішити»: п’ятеро юридичних осіб, котрі скупили понад 60 відсотків цінних паперів, сьогодні так само без дивідендів. Та якщо на підприємстві з’явиться прибуток, ці власники контрольного пакета можуть проголосувати за їх виплату. І отримають вони, самі розумієте, не гривню з копійками. Але це —п’ятеро з більш як шести тисяч(!) акціонерів ВАТ. Але ж така ситуація фактично на кожному приватизованому підприємстві. От вам і відповідь на запитання: хто господар в акціонерному товаристві і скільки локшини припадає на одну акцію?
Хто винний і що робити далі — це обговорюватимуть сьогодні наші парламентарії у Верховній Раді. Зрозуміло одне: 180 працівників Чернігівської макаронної не можуть заробляти прибуток для шести тисяч акціонерів. А якщо й зможуть — отримують її одиниці.
То для кого, під кого робили й досі роблять приватизацію, яку обдурений народ влучно назвав «прихватизацією»? І чи може депутатський корпус змінити її хід, спрямувавши у законне русло? Чи може здійснити реприватизацію, про яку так багато й давно ведуть мову?
Уже завтра ми дізнаємося, хто на ділі, а хто на словах піклується про благо більшості. Тобто виборців, відлучених від державного пирога, спеченого поколіннями людей країни Рад.
Київ—Чернігів—Київ.
