Епоха на ім’я Альперт

Унікальність сім’ї Альпертів в тому, що це, напевне, єдина в Україні династія фотожурналістів. Понад 60 років працював Олександр Григорович Альперт у обласній газеті «Наддніпрянська правда». Фотокором херсонської молодіжно-комсомольської газети «Ленінський прапор» був його син Алеан. Понад 200 його знімків опублікувала «Правда», стільки ж — «Радянська Україна « та «Правда України». Робота Алеана Альперта «Колос Таврії» прикрашає кабінет Президента України. Онук Олександра Альперта Ігор — автор знімків у багатьох херсонських виданнях, у газеті «Голос України». Створений власними силами фотоклуб для дітей та молоді він назвав іменем свого діда. Коли врахувати, що фотографом була й дружина Олександра Григоровича, Фаїна Наумівна, загальний «фотостаж» династії сягне двох століть!

...У десять років Сашка віддали в науку відомому в Херсоні фотомайстру Віктору Соломоновичу Беренштейну. В обов’язки учня входило носити воду для промивання фотознімків, уважно слідкувати, щоб перед промиванням з ємкості до останньої краплини був злитий проявний чи закріплювальний розчин. Якщо поспішиш і почнеш промивати раніше, неодмінно заслужиш гнів і побої хазяїна. Тож істину, що фотографія — це високе мистецтво, майбутній майстер затямив змалечку. Згодом його допустили до салону. Цілих півроку Сашко стояв за спиною вчителя й спостерігав, як треба наводити різкість.

Фотоательє на вулиці Суворова було єдиним у дореволюційному місті (нині тут розташований ювелірний магазин). Звісно, кожен сановитий мешканець міста, починаючи з купця й закінчуючи губернатором, неодмінно «фіксувався» на плівку. Своїм колегам, херсонським журналістам Олександр Григорович розповідав, як приїздив на зйомку черговий градоначальник із своїм сімейством. Перекривали вулиці й тротуари, оточували весь квартал, вартові порядку ставали на кожному кроці. З карети виходила знатна особа з усім «виводком», поважно піднімалися сходами, сідали в крісла. Сашкові вже дозволялося підставити стільчика під ноги, поправити ліктики дітлашні, розрівняти бантики чи складочки на вбранні. Чотири години потом в гарному, з вензелями конверті учень доставляв знімки до «палацу».

Роки революції й громадянської війни не обійшли й фотосалон Беренштейна. У величезній вітрині, як у калейдоскопі, змінювалися обличчя вождів. Тільки-но увірвалися в місто чергові «кольорові», найперше: де фотосалон? Сфотографували «героїв», віддрукували й —у вітрину. Через кілька годин налітають махновці: «Нас виставляй, мордо жидівська!» За ними — червоні, знов до хазяїна: «До товариша маузера захотів?! Чому бандити у вітрині?» Тремтячими руками Сашко поправляв кашкети, нагородні хрести, ефеси шабель. Білі, зелені, григорівці, петлюрівці, греки, французи, австрійці... Хто тільки не позував перед чорною триногою! Знімалися на згадку про перебування в місті Дзержинський, Цюрупа, Луначарський.

У двадцятих роках фотограф Олександр Альперт познайомився з кінооператором Іллею Дененбергом. Відомий документаліст відвідував у Херсоні рідну сестру.

— Сашо, ви прекрасний портретист! Фотоательє — це надто скромно. Ваше місце в газеті.

З того часу й до останнього подиху — Олександр Альперт помер на 92-му році життя — він працював у «Наддніпрянській правді». Жодного номера не виходило без знімка з підписом «Фото О. Альперта». Він пережив сімох редакторів. Статус газети зобов’язував червоною ниткою проводити партійну лінію. Статус Альперта зобов’язував його бути «придворним» фотокором. Він пережив п’ятнадцять господарів того «двору» — перших секретарів обкому. Найперший з післявоєнних, Олексій Федоров, заступивши на «трон», одразу відправив в далеке село, де перебувала в евакуації родина Олександра Григоровича, телеграму: «Альперту повертайтеся в «Наддніпрянку» негайно!» Дві трофейні «лейки», що подарував під час зустрічі фотокору колишній славний партизанський командир, зберігають в родині як реліквію.

Усі, хто працював з Олександром Григоровичем, неодмінно кажуть про його одержимість у роботі. На підводі, що була тоді єдиним транспортом в редакції, він об’їздив усю Таврійську губернію. 

Цього літа одному з нас, авторів, що протягом 18 років років працював з Альпертом, випало робити фоторепортаж з жнивного поля у Великоолександрівському районі. Літній комбайнер з гордістю розповідав, як ще хлопчиком-помічником його знімав сам Альперт, що приїхав у сільську глибинку за 150 км від обласного центру за «кермом» воза, запряженого кобилою! 

Колеги Олександра Григоровича розповідають про його рідкісну вдачу сходитися з людьми. Колеги любили їздити з Альпертом у відрядження й спостерігати, як він спілкується. Він був неперевершеним оповідачем, і житейських історій з вуст Альперта вистачило б на окрему книгу. Любив компанію, цінував гумор, шанував жінок і сам, незважаючи на вік, мав у них успіх. З цією пристрастю майстра було, кажуть, пов’язано навіть кілька редакційних анекдотів. Якось чекали знімка в номер. Усе готово, усі ждуть Альперта, котрий тільки-но примчав — якщо можна так сказати про швидкість редакційної кобили — зі зйомок і зачинився в «темній» кімнаті. А він все не з’являється. Лише червона лампочка над дверима горить застережливо: не заходити! «Може, він там не один?» — раптом хтось жартома висловлює припущення... «Якщо це й так, переконаний, явище сіє на якості роботи не позначиться», — красномовно виголошує відповідальний секретар Давид Гаухман.

Та над усе Альперт кохався в роботі. Його пристрастю були панорамні зйомки. Зазвичай влаштовувався десь поближче до небес і звідти вибирав ракурс. Одного разу скомандував підняти його найвищим портальним краном, щоб згори зафіксувати велич і потужність Херсонського суднобудівного заводу. Коли все зробив, щось у тому крані раптом «запручалося». Ледве не плакав машиніст, коли дві години Олександр Григорович нагорі чекав, доки дадуть лад машині.

У свої дев’яносто він запросто залазив на дах комбайна, щоб зверху сфотографувати колоскове поле. Якось у одному з сіл Олександр Григорович забрався на водонапірну башту, аби зробити панорамний знімок. А спуститися вниз не під силу. — Телефонуйте першому секретареві райкому, скажіть, що тут Альперт завис, — гукав Олександр Григорович голові колгоспу, — нехай присилає пожежну машину!

Усе село вже зібралося, коли приїхав спецавтомобіль з караулом.

— Я ж пояснював , що у вашому віці не варто цього робити — униз не злізете, — метушився молодий голова.

— Хм! Та ви, юначе, спробуєте в моєму віці хоча б уверх залізти, — відрубав йому маестро.

Само собою виходило, хоч би з ким спілкувався Альперт, усі були молодшими віком. Якось перебував у місті відомий актор Микола Крючков . «Бачили ваш знімок у Альперта, чудовий, неодмінно подивіться», —сказав хтось митцю. «Охоче, хай привозить в готель, я його прийму». Переказали це Альперту. «Ось доживе до моїх років, тоді й зрозуміє, хто до кого приїздити мусить!» — і не поїхав.

У 86-му, коли йому йшов 87-й , він запропонував свою кандидатуру для відрядження в Чорнобиль .

...До Нового 1956 року на першій сторінці «Наддніпрянської правди» вийшов знімок — Дід Мороз несе в руках ялинку. І підпис: «Фото А. Альперта».

— У газеті помилка, — телефонували в редакцію читачі, — не «А», а «О» Альперт...

Так у фотожурналістиці дебютував син Алеан. — Не знаю, що й вибрати, — розгубився тодішній редактор «Наддніпрянки» Іван Гайдай, коли батька на час короткої відпустки підмінив син, щоб зняти першотравневу демонстрацію. —Усі знімки хороші! 

Батькову науку Алеан Альперт успадкував і розвинув. «Правда», «Известия», «Труд», «Сельская жизнь» не раз присуджували фотокору з провінційного українського Херсона призи та премії в конкурсах на кращу роботу.

Тодішня фотожурналістика різнилася від нинішньої. Коли вже в 1989 році в «Огоньке» вийшло фото свинарки «в натурі», всі жахнулися. На знімку героїня постала такою, як у реальному житті — серед справжнього свинарника... Радянська цензура в особі облліту суворо пильнувала, щоб жодної цяточки, складочки чи, не дай боже, плямки на спецівці. Знімки мають бути вилизані, обличчя піднесені, а вся «натура» — причесана.

У кофрі — спеціальній валізі для фотоприладдя — поруч з кількома об’єктивами, плівкою, спалахом Алеан Альперт постійно возив для своїх героїв чисту сорочку, краватку й станок для гоління. Прямо на робочому місці робив зачіски дояркам і голив механізаторів. 

— А комбайнерів серед пшениці ставив на коліна, —розповідає Алеан Олександрович, — щоб здавалося, що хліб — до пояса!

...У родинному фотоальбомі Альпертів — ціла епоха. З кращими роботами знайомляться відвідувачі фотоклубу імені Олександра Альперта, що на вулиці Гоголя в Херсоні. Сюди приходять школярі й підлітки, хто бажає набути «азів» науки писати світлом. Ігор Альперт, онук за «статусом» у фотодинастії, не зрадив родинному ремеслу. «Альперт — це не прізвище, це професія», — жартує нащадок Маестро.

Цього року, у суто «чоловічий» день, 23 лютого виповнилося 105 років з дня народження Олександра Григоровича Альперта. Вочевидь, було б справедливо, щоб посмертно став він почесним громадянином міста, а на будинку, де жив, з’явилася меморіальна дошка. Нинішня влада не заперечує, навіть рахунок на виготовлення дошки — на 15 тисяч —виписала й для оплати вручила... синові. З шапкою їх збирати?..

P. S. Цього року Херсон святкує 225 років із дня заснування, можливо, хоч з цієї нагоди Маестро дочекається гідного вшанування...

Херсон.