«Немає відчуття рідної землі під ногами»

— Не знаю, чи правда, що українці, котрі мешкають тут, розмовляють між собою на вулиці польською, — каже голова Об’єднання українців у Польщі Мирон КЕРТИЧАК. — Та чи й розмовляють увзагалі українці на вулиці між собою?...

— Наша діаспора має зовсім іншу від решти діаспор історію частки народу, котра тут жила протягом століть, а потім її було з коренем вирвано й розпорошено по всій Польщі, — вважає голова Фонду Святого Володимира у Кракові професор Володимир МОКРИЙ, фундатор Центру української науки і культури. — Коли мене запитують про місце народження, я завжди перепитую, про яке місце народження йдеться: моє чи батьків, яких виселили з нашої реальної батьківщини під час операції «Вісла»? Для нас то принципове питання, бо батьківщина — це рідна хата, пічка і... цвинтар. А я, приміром, не можу знайти навіть могили свого діда... Немає відчуття рідної землі під ногами.

— У 50—60-ті роки українців вважали в Польщі небезпечним елементом, — наголошує колишній голова Об’єднання українців у Польщі, а нині директор міжнародного відділення Східного інституту Юрій РЕЙТ. — Існувала спеціальна програма денаціоналізації українців, щоб через 30 років такого питання, як українське, геть не було. Моє покоління замовчувало, що ми українці. На щастя, мої дорослі діти сьогодні не приховують цього.

— Ви запитуєте, хто ми. Спочуваємось українцями, і наше покоління вільно формулює думки українською, —відповідає глава Гуртка українців у Кракові Роман ЛЮБИНЕЦЬКИЙ. — Можливо, вам наша мова здається смішною — надто вже багато в ній полонізмів... А нам, можливо, не до вподоби, що в Києві забагато російської мови... Та ми повинні з розумінням ставитися одне до одного. Така наша історія. Повірте, ми багато робимо, щоб зберегти свою тотожність, плекати рідну мову і культуру.

— Нас було 300 тисяч, а тепер щонайбільше кілька тисяч, — стверджує професор Мокрий. — Решта бояться зізнатися, що вони українці.

— 250—300 тиcяч, — вважає Мирон Кертичак. — Утім, ця цифра залежить від рівня національної свідомості. Тих, хто бере активну участь у наших заходах, до 100 тисяч. Скільки тих, хто під час перепису заявив про себе як про українців? Побачимо. Це своєрідний тест на почуття свободи серед тиx, хто їх оточує. Що ж до оpганізацій, то їх багато. Із найважливіших — Об’єднання українців у Польщі, організація, що діє на Лемківщині, Союз українців Підляшшя та інші. Найчисленніша, а відтак і найактивніша громада — на півночі Польщі.

— Діаспора гуртується навколо церков, — переконаний протоігумен настоятель греко-католицьких монастирів Польщі отець Марко СКОРКА. — Нині в різних церковних структурах, там, де функціонують об’єднання українців, налічується до 60 тисяч осіб. Асиміляція протягом останніх 20—30 років сягнула 70 відсотків. І ця цифра збільшується.

— В анкеті перепису населення хіба 4—5 тисяч написали, що вони українці, — упевнений Юрій Рейт. — І це відбиває специфіку української діаспори в Польщі.

— Не знаю, скільки нас, — зітхає Роман Любинецький. — Свідомих українців, які не хочуть асимілюватися, звичайно, значно менше, ніж 100 тисяч. Та річ не в тім...

— Є чимало проблем, які ми поставили перед собою і маємо намір розв’язати протягом найближчих років, — висловлює наболіле Мирон Кертичак. — Одна з них —вимога до державних структур Польщі компенсувати страждання українцям — в’язням польського табору «Явожно», яких поляки незаконно репресували після акції «Вісла». Їх було 4 тисячі. До сьогодні дожили 150 осіб. Ми обурені тим, що держава дає компенсації всім репресованим, але при цьому не бажає визнавати прав українців на компенсацію. Складається таке враження, ніби українців у Польщі можна було запроторювати в концтабори, а з поляками влада вчинила несправедливо. Крім того, добиваємося й компенсацій за націоналізацію поляками українського майна, церков, громадських установ.

— За 60 кілометрів від Кракова, в Явожно, де був табір — спочатку гітлерівський, а потім, у 1947—1949 роках, сталінський, ми встановили пам’ятник, — розповідає Роман Любинецький. — Ми ходили, просили, переконували, і, нарешті, держава дала нам гроші. В таборі сиділи не тільки українці, тому напис на пам’ятнику ми зробили українською, польською та німецькою мовами. Тепер щороку на цьому місці відправляємо панахиду, на яку запрошуємо посла України в Польщі, генконсула у Кракові. І якщо приїдете до Явожно, то будь-хто покаже вам місце, де жили і вмирали українці.

— Кожен плекає власну жертву, — вважає отець Марко. — Історично склалося так, що найбільше кривдили поляків німці. Польсько-німецьке примирення відбулося, і після цього усвідомлення німецької жертви змінилося на усвідомлення української жертви. Приміром, трагедія поляків на Волині нині переростає для них у певне мучеництво. І ці настрої посилюються...

— Складний діалог стосовно історичних моментів має грунтуватися на документальній правді, — вважає Мирон Кертичак. — Здатність говорити про неї стане свідченням реальної дружби і реального стратегічного партнерства. Коли припиниться проголошення своїх, єдино правильних, оцінок, односторонніх заяв і декларацій, стане зрозуміло, чи ми справді дозріли до партнерства. Наближається чергова річниця подій на Волині. Це драма не тільки для поляків, а й для українців. І якщо поляки і українці зуміють спільно вшанувати пам’ять жертв, це й буде чесна оцінка подій. Боюся лишень, волинську драму багато хто з украй антиукраїнських кіл у Польщі захоче використати у власних цілях. З другого боку, в Україні також є люди з вузькополітичними інтересами, котрі взагалі заперечуватимуть волинські події... Побачимо.

Більшість тих, з ким я зустрічалася в Польщі, з гіркотою констатували той факт, що українців тут не полюбляють. Головна причина — історичні конфлікти, що сформували певний негативний стереотип. Хтось мені сказав, що стереотипи зламати неможливо. Можна створити нові — позитивні. Однак таке завдання вочевидь не до снаги українцям Польщі, бо над ними тяжіють оті самі давні стереотипи. А їхні діти, онуки? Молодь вихована батьками, в душі яких ятряться старі образи. А отже, Київ і тільки він має створювати нові стереотипи. Якщо Україну це не обходить, то чому мало б обходити Польщу? Дружба двох президентів — це добре, вважають мої співрозмовники, але цього замало.

І ще. Про українців немає жодної позитивної інформації. На цей момент звертали увагу і українці Польщі, і самі поляки. Економіка, фінанси, державно-адміністративна реформа — все це в нас пробуксовує, і в Польщі відчувається розчарування Україною. Чи можна поставити Польщі умову зачекати Україну дорогою до Європи? Тут вважають, що це неможливо, навіть за найдружніших відносин.