Що таке черевички?

— Якщо я буду потрібна, шукайте мене через сьому пошту, — каже, прощаючись, Люда Цішковська, — мені перекажуть.

Вона дуже хоче бути потрібною. Коли її Настуся в чотири місяці захворіла на енцефаліт, а потім на все життя їй поставили діагноз — дитячий церебральний параліч, Люда перестала бути потрібною чоловіку. Їй 31 рік. Вона молода, красива. І приречена. Бо за доню «готова віддати все», як каже сама. А чоловіки, коли дізнаються про її дитину, одразу зникають.

Ні на мить Люду ніхто не може підмінити. Мама в селі. Господарство, вітчим і ще троє неодружених хлопців у родині, тож клопотів матусі вистачає. Люда призвичаїла свою восьмирічну доню залишатися без неї, коли вже край треба в місто — по хліб, ліки чи якусь довідку. Тільки-но вона на поріг — Настя одразу сповзає з ліжка, радіє.

— Вона все розуміє, тільки сказати не може. Настя — лежача, тому ні до садка, ні до школи ніколи я її не віддам.

Людмила за освітою хореограф, працювала в міських дитсадках, вела танцювальні гуртки, був час, коли мала до двох сотень учнів. Тепер свої вміння використовує лише для того, щоб розвинути тільце своєї дівчинки: навчила її тягнутися за іграшкою, їжею. Упевнена, якби не біда, була б у неї доня-балерина, дуже вона гнучка. Уже дві операції з дитиною пережила, на третю треба 500 доларів, а ще дорога до Тули, там фахівці, які вже оперували дівчинку. На перші операції зібрали люди з рідних Колубаєвець.

Живуть Цішковські в гуртожитку. Іншого житла Люда собі навіть не уявляє, бо після одруження мешкала тільки в «общагах». Тут може гриміти до ранку музика, а Насті потрібен спокій, у неї — судорожний синдром.

Тут холодно, бо не опалюють, як належить. Нема гарячої води — про яку ванну для хворої доньки мріяти? Були колись кімнати для прання, сушіння, душові — тепер у гуртожитку будівельного технікуму тільки фірми та фірмочки. Настині пелюшки доводиться сушити в кімнаті.

Часто і надовго замовкає телефон, а на картки для таксофона бракує грошей. 16 сімей з одного крила помешкання стає щодня в чергу до двох газових плит, тому Люда може готувати лише пізньої ночі, коли вже всі сплять. Ніч — час для душі, коли вигадує сценарії свят на чиєсь прохання. А ще для підробітку часом їй замовляють спекти візерунчасті вафлі або допомогти написати контрольну. І Люда дуже боїться, що її звинуватять: приховує доход...

Нею володіє страх втратити і це житло. Колись вона вже вселялася в побутівку гуртожитківської вбиральні, вибивши двері. А ще її викидали із учнівського гуртожитку медучилища, де була поселена тимчасово з дитиною. Тоді дала доньку на руки міліціонерові: на, викидай під тин, якщо ти так пильнуєш законність.

Маєш прописку, чи то пак реєстрацію, — отримаєш пенсію, 61 гривні на хліб і молоко тільки й вистачає.

— Допомогу на дитину до 16 років — 93 гривні 82 копійки — з листопада минулого року не отримую. А соціальну допомогу, 56 гривень 42 копійки, припинили виплачувати ще у червні 2002 року. Якби разом виплатили та підрахували всі ці статки, 211 гривень набіжить. Який тут мінімальний споживчий кошик? У державі приймають програми подолання бідності, закривши очі на саму бідність.

— Якщо за прожитковим мінімумом 342 гривні, визначеним урядом, я мала б купити собі одне пальто на вісім років, а колготок для дитини — півтори пари на рік, то в мій мінімум навіть пояс від пальта не вкладеться. Настя у свої вісім не знає, що таке черевички. Не тому, що вони їй, лежачій, потрібні нечасто. Коли маєш в руках одні-єдині 50 гривень — купуватимеш хліб, не взуття. Як можемо ми з дитиною дякувати державі? Мені скажуть, що інвалідам тепер допомагають соціальний захист, Товариство Червоного Хреста, різні фонди. Усе це буває лише до свят, два-три рази на рік. А як жити в будні? Спогадом про подаровані на Різдво цукерки?!

Піднімаючи Настю, зірвала спину. Болить серце. Лікуватися самій нема за що і ніколи. Якось у маршрутці на неї нагримали: чому вона пхається з візком та калікою, створює тисняву? А вона їхала на свято, що організувала влада для дітей-інвалідів. Де її Настусю визнали красунею.

Як дається ця краса — відомо лише Богові. І ще — Надія Мамедівна Харламова, голова товариства дітей-інвалідів, хворих на ДЦП, «Мрія», — добрий ангел не тільки для Люди та Настусі. Вона знає всі печалі і розуміє, як мама. Хоч сама має сина-інваліда, не шкодує часу для 37 членів товариства, до якого входить і родина Цішковських. Якби не вона, Цішковські не ходили б навіть на свята. Не було б тієї допомоги, яку намагається додатково залучити Надія Мамедівна. Не було б чудових суконь, які шиє сама і вдягає в них маленьких красунь із «Мрії». А ще — чудових фотографій, про які подбала Харламова.

 

Кам’янець-Подільський.

Хмельницької області.