Парадокси зернового ринку

Аграрний сезон-2002 стартував на мажорній ноті. Хлібні прогнози були дуже оптимістичними. Райдужним перспективам сприяв рік минулий, коли зібрали щедрий врожай. Тоді, навесні, у Міністерстві аграрної політики заявили, що якісний посів, використання насіння високих кондицій забезпечать загальний збір на рівні 2001 року — близько сорока мільйонів тонн зерна. Однак погодні катаклізми — пізні весняні приморозки і посуха в травні-червні — змусили аналітиків знижувати прогнози. Зокрема, коли наприкінці весни в Мінагрополітиці усе ще стверджували, що Програму «Зерно-2002» виконають (вона передбачала 36,6 мільйона тонн), то вже на початку літа було названо нові цифри — 33—34 мільйони. У середині серпня Міністерство повернулося до попереднього прогнозу. У підсумку, незважаючи на несприятливі погодні умови, врожай зернових у заліковій вазі потягнув на 38,5 млн. тонн. Ще п’ять мільйонів тонн становив перехідний з 2001 року запас.

Незважаючи на рекорд, кількість збиткових господарств трохи зросла й порівняно з позаминулим роком, і з 2000-м. Цьому, хоч як дивно, посприяв... великий врожай. Надлишок колоскових на внутрішньому ринку призвів до негайного їх здешевлення вже на початку хлібозбиральної кампанії. Собівартість тонни зерна становила 300 гривень, і наш ринок визначив їй приблизно таку саму ціну. Це тоді як світова ціна була в середньому 110—130 доларів, вважається, що найнижча собівартість зерна в Канаді — 70 доларів. Тамтешні фермери процвітають, а наші селяни, що не мали можливості притримати колоскові до їх подорожчання (адже хліборобам потрібні були гроші для того, щоб зібрати, приміром, пізні сільгоспкультури), опинилися в борговій ямі. Чимала частина врожаю перекочувала задешево до третіх осіб, що «наварили» на зерні значно більше, аніж дійсні його хазяї.

Повноводною рікою колоскові потекли на Захід. Починаючи з липня й до січня, Україна експортувала рекордний обсяг пшениці — майже 6,7 мільйона тонн. Ячменю в цей період вивезли 2,2 млн. т. Мало попит за кордоном українське жито. Згідно зі статистикою, у ці місяці його продали 220 тисяч тонн проти 26 тисяч у минулому сезоні. Почала котируватися за рубежем вітчизняна кукурудза. З жовтня до січня її пішло на експорт близько 400 тисяч тонн проти 141 тисячі за той самий період 2001 року.

Уряд, визначаючи аграрну політику, міг би допомогти хліборобам збувати пшеницю хоча б по 80 доларів за тонну. Адже є ефективний механізм заставних закупівель, заходи звичайні, наявні в арсеналі будь-якого західного уряду. Це коли селяни здають зерно на зберігання, одержуючи при цьому в пік жнив мінімальну його вартість, щоб мати можливість вести подальші сільгоспроботи. Але водночас аграрники мають право викупити назад вирощене, коли ціна на хліб зросте. Цього механізму в арсеналі нашого уряду, на жаль, не виявилося. Відбулося банальне: просто другий рік поспіль на заставні закупівлі під час формування держбюджету не знайшли грошей. Чи хтось не хотів, щоб їх знайшли...

Хоч як там було, два останні врожайні сезони показали, що сучасний аграрний ринок — це не барахолка. Без допомоги держави і великий врожай стає лихом. Погано, що урок цей дався аграрникам високою ціною. Минулий рік, незважаючи на врожайний сезон і експортні успіхи, вітчизняні господарства закінчили з результатом мінус піввідсотка. Різниця між тим, що виростили, і скільки заробили, надто очевидна. За найскромнішими підрахунками, українські сільгоспвиробники втратили (читай, поклали до кишені посередники) мільярд гривень. Це вартість понад тисячу зернозбиральних комбайнів чи десяти тисяч тракторів.

Про несформованість і непрозорість аграрного ринку, відсутність на ньому надійного механізму збуту сільгосппродукції (у каламутній водичці, відомо, рибку ловити легше) свідчить ще один факт, який можна зарахувати до реалій минулого сезону. Сказано про нього було на тій саме нараді з питань стратегії розвитку післяреформеного агросектору. Обсяги зерна, проданого на біржах на внутрішній ринок, порівняно з 2001 роком знизилися більш аніж у півтора разу. А насіння соняшнику, найліквіднішої сільгоспкультури, — у 20 разів. Хоча товарні ресурси зерна, а особливо соняшнику, значно перевищували позаторішні.

Замість цього продукцію продавали просто з поля, часто без урахування якості і ринкових цін. Сільськогосподарські виробники і їхні торгові будинки на біржах практично не торгують. У Вінницькій області 26 районних агроторгових будинків торік через біржі продали аж... 2 тисячі тонн зерна. А зібрали майже 2 мільйони. Ціновий розкид біржового і небіржового ринків доходив до 30 відсотків. Чому селяни обминають біржовий ринок — запитання риторичне. Відповідь знайдеться, коли подивитися, хто працює на біржі. І продавці, і покупці — здебільшого — зернотрейдери. А хто серед організаторів торгів і засновників бірж? Теж вони.

Таким чином, цифри зернових експортних проривів нашої держави, якими часто оперують з високих трибун, відзначаючи успіхи аграрних перетворень, можна трактувати подвійно. З одного боку — як утвердження зернової держави на світовому ринку, а з другого — процес цей мало збагатив хліборобів, не дав, наприклад, змоги товаровиробникам купити трактори, комбайни, іншу техніку. Одне слово, не оздоровив економіку села. Хоча, керуючись законами аграрної політики, і мав би.

Експорт — те, чого не було на початку минулого року. Аналітики ІА «АПК-інформ» зазначають, що останніми місяцями дедалі чіткіше проглядається велика зацікавленість світового ринку в нашому продовольчому зерні. Важко з цим не погодитися. Підтвердженням може служити досить швидке збільшення частки продовольчої пшениці в експортних контрактах, що реєструють на біржах. Перспективи продажу за кордон саме продовольчої пшениці справді багатообіцяльні: різке зниження виробництва в одних світових експортерів, проблеми з якістю в інших на тлі споживання, що значно перевищує світове виробництво, дають Україні воістину «карт-бланш». Наша країна намагається використовувати можливість, що з’явилася. Найбагатша на чорнозем держава за обсягами експорту зернових опинилася нинішнього сезону на п’ятій позиції. Щоправда, шлях на світові ринки, з’ясовується, дуже тернистий. Досить згадати серію скандалів навколо якості зерна, що дискредитують українську пшеницю як товар і українських експортерів як ділових партнерів. Серйозність цієї проблеми не можна недооцінювати, адже головним чинником, що сприяє прийняттю покупцем рішення про купівлю того чи іншого товару, є співвідношення ціни і якості. З ціною в нас більш чи менш нормально, а от за якість необхідно ще поборотися, не допускаючи таких «проколів», як у Бразилії, Канаді, Франції. Що було причиною дустово-головневих скандалів — провокації чи непрофесіоналізм — неважливо. Важливо те, що Україна тільки завойовує статус постачальника продовольчого зерна, й лише вигідної ціни може виявитися замало для успішного експорту. Ймовірно, такі скандали ще попереду. Занадто високі ставки у грі. І в Європі, і в Америці, і в Австралії не завжди збиратимуть такі низькі врожаї, як 2002 року, і їм не потрібні сильні конкуренти. Тому нашій державі не вибачатимуть навіть найменші помилки.

Слід сказати, що взятий Україною експортний розбіг не тільки радує, а й насторожує. Із серпня фірми, що торгують зерном, вивезли з країни його приблизно 9,5 мільйона тонн. Попит тепер має не фуражне, як колись, а продовольче. Здавалося б, зібрали щедрий врожай, і начебто є колосальні надлишки колоскових. Водночас уже тепер імпортують зерно і борошно з Росії. Поки що в невеликих обсягах. Але варто замислитися. Гарного зерна в країні насправді, як і раніше, замало. І якщо ми його нині не подумавши вивеземо, то, імовірно, за рік будемо змушені купувати, і за високими цінами. Таке вже траплялося. І не раз.

Йдеться не лише про зернові «фокуси» з боку експортерів дворічної давності, коли судна на папері вщерть заповнювалися пшеницею, яку нібито продавали за кордон, а потім той самий вантаж, знову на папері, повертався до України. Такі операції давали можливість зернотрейдерам покласти в кишеню ПДВ одразу з усієї «вивезеної» партії. Деякі незернові регіони у 2000-му не могли дотягти зі своїми бідними запасами продовольчої пшениці до нового урожаю і змушені були докуповувати колоскові в інших областях, Росії або Казахстані. Питання, вистачить чи не вистачить зерна до осені, справді важливе, «шкурне» для споживача.

Не новина, що його дефіцит породжує ріст цін на хліб. Хоча нестача зерна — не головна причина підвищення його вартості на внутрішньому ринку. Це вже тенденція, коли посередники, котрі скупили колоскові в аграріїв восени задешево і мають можливість притримати хлібні зерна, роздувають потім на них ціни і таким чином роблять непогані гроші на вітчизняному споживачеві. Протягом останніх двох тижнів пшениця третього класу подорожчала на внутрішньому ринку відразу на 30 гривень — за тонну тепер дають 580 гривень. Це, очевидно, не межа. Попит на борошномельну пшеницю на внутрішньому ринку (що неабияк, до речі, підігрівається експортними можливостями й близькою весною, коли селянам треба думати про запаси посівного матеріалу), істотно перевищує пропозицію. Водночас нові власники зерна, що встигли сконцентрувати в своїх руках величезні запаси стратегічного продукту, свого, звісно, не втратять. Вони якщо і розстануться з продовольчою пшеницею — то за дуже добрі гроші, тепер уже просять 650—670 гривень за тонну. Не біда, що стільки ще ніхто не дає, — у такому разі можна й зачекати. За такої ситуації спроби держави утримати ціни, що склалися, на хлібні вироби нагадують зусилля Атланта з надломленими руками. Міністр агрополітики Сергій Рижук уже вийшов у народ із заявою, що коровай до нового урожаю не ростиме в ціні. Але тут він скоріше спантеличив, аніж заспокоїв. Якщо сам міністр заговорив про подорожчання, значить є реальна загроза. Власне, подальшими висловлюваннями С. Рижук вніс ще більше занепокоєння. Він повідомив, що якщо хліб усе-таки подорожчає, уряд удасться до інтервенцій зерна із держрезерву, а також із резервного фонду Кабміну. Але для того, щоб утримати ціни, зерна буде потрібно немало. Чи вистачить на це тепер стратегічного продукту, навіть якщо в столичних кабінетах вирішать дуже старанно вимітати державні комори? Як відомо, із заставними закупками, які могли б певною мірою поповнити державні засіки, не склалося. Кабміну восени вдалося через свої уповноважені компанії придбати 800 тисяч тонн зерна, але це лише 27 відсотків від того, що запланували. А тому більшу довіру викликає інформація «Укрхлібпрому» про підвищення цін на хліб у першому півріччі пропорційно росту цін на сировину — пшеницю й борошно. Ну а запитання, чому, якщо дозрів щедрий урожай, на прилавках не дешевшає хліб, можна вважати риторичним.

Особливе слово про підсумкові цифри. Точніше, про вміння у високих кабінетах ними маніпулювати. Правду кажуть: є брехня, велика брехня і є статистика. Як аргумент стабілізації аграрного виробництва прозвучала інформація: виробництво м’яса у живій вазі збільшилося з 2,3 мільйона тонн у 2001-му до 2,5 мільйона у 2002 році. Такий показник може свідчити не про бурхливий розвиток тваринництва, а, скоріше, про примітивне вирізання хвостатих і рогатих. Це екстрений захід, до якого вдалися восени в багатьох агроформуваннях, щоб мати можливість зібрати пізні сільгоспкультури, якщо вже з цінами на зерно не склалося. У Київській області, наприклад, торік виробництво валової продукції тваринництва за всіма категоріями господарств зросло на 16,1 відсотка. До того ж на приватних підприємствах — на 2,6 відсотка, а в сільгоспформуваннях, де спішно намагалися відшукати кошти для подальшого проведення осіннього комплексу робіт, — аж на 34,5 відсотка. Природно, і на разовий викид значної кількості м’яса, так само, як і зерна, ринок відреагував його здешевленням. Тому господарства, які вирізали поголів’я великої рогатої худоби, не дуже й виграли. Хоча тоді вибирати особливо не доводилося.

Ще одним статистичним ребусом можна вважати заяву, озвучену столичними чиновниками, про те, що минулорічна рентабельність зернового клину в середньому по країні становила 25 відсотків. Це означає, що аграрники перекрили кожну вкладену в польові роботи гривню плюс заробили двадцять п’ять копійок. Але, по-перше, цифра узагальнена, із серії середньої температури по «шпиталю», коли в когось із хворих термометр показує 35, у когось — 37, а є такі, що й 39. Зате середньостатистична в нормі — 36,6. А по-друге, показник «зроблено» здебільшого на зерні, «реалізованому» в середині господарства за рахунок заробітної та орендної платні. Пшеницю, яку товаровиробники окремо взятого господарства реально продали в пік збирання, було віддано нижче собівартості, приміром, по 260 гривень за тонну. Та частина колоскових, яку керівники агроформувань надавали у рахунок зарплати, обходилася працівникам за божою ціною. Але все-таки, із зрозумілих причин, вона була вища собівартості — по 400—450 гривень. Ну а ціна тієї частки, якою наділяли пенсіонерів в рахунок орендної плати, могла зашкалювати й за 650 гривень. Насправді зерно, яке пішло «своїм», реальних прибутків господарствам, як уже здогадався читач, не принесло. А ось на папері — так, бо було зараховане працелюбною чиновницькою рукою в рахунок реалізованого. Тому й вийшло, що за поголовного процвітання багато хто так і не зміг окупити витрати, понесені за посівну.