Народний артист України Іван Гаврилюк у дитинстві мріяв стати військовим льотчиком. Але у школі зблизився з письменниками, які проводили творчі вечори на уроках літератури у його класі. Відтоді він знайомий з Романом Лубківським, Дмитром Павличком, В’ячеславом Чорноволом... Попри високий конкурс (21 абітурієнт на місце) Іван Гаврилюк вступив до театрального інституту. Досить швидко здобув усенародне визнання. Зіграв більш ніж у 70 фільмах головні ролі. Працював майже на всіх студіях колишнього Радянського Союзу, а також у Болгарії, Німеччині, Польщі, Чехії та Словаччині. Нині улюблений актор мільйонів українців — народний депутат із фракції «Наша Україна». І. Гаврилюк жорстко оцінює нинішню владу, порівнюючи дії її «орлів» з методами спецпідрозділів КДБ. Про, здавалося б, несумісні речі — мистецтво та політику і розпочалася наша з ним розмова.
Я запитав у провидиці Ванги, коли помру, і вона відповіла: «Ти підеш з усіма»
— Іване Ярославовичу, зізнайтеся, навіщо ви, відомий актор, зайнялися політикою?
— Вітчизняне кіномистецтво моделюється відповідно до політичної ситуації в Україні. У нас часто знімають жахливе кіно, яке у ЗМІ називають «обличчям» нашої держави. Схожа ситуація склалася і в політиці. У Верховній Раді зло намагається перемогти добро. Так волю виборців, які обрали до парламенту опозицію, знехтувано. Людям важко відрізнити правду від кривди. Вони перестають розумітися на політичних реаліях, адже у країні панує цинізм.
— Під час зйомок фільму «Шлях до Софії» ви зустрічалися з відомою болгарською провидицею Вангою. Чи не напророчила вона вам політичного майбутнього?
— Ванга про це не говорила. Напевно, з точки зору Всевишнього робота та професія є чимось матеріальним. Однак я добре пам’ятаю, як вона мені сказала: «Ти — Божа людина, Іване. Коли тобі будуть робити зло, не думай нікому мститися. Тебе оберігають ангели, які за тебе помстяться». Тоді я запитав у неї, коли помру, — і вона відповіла: «Ти підеш з усіма». Спершу я подумав, що вона чогось не збагнула і перепитав. Однак Ванга знову повторила: «Ти підеш з усіма». Я повірив їй, бо вона розказала мені все, що відбувалося у моєму житті до зустрічі з нею з дрібними нюансами.
— Ваша перемога у львівському окрузі не була легкою. Знаю, що у вас навіть стріляли...
— Мене намагалися залякати. Для цього мої суперники стріляли в мою машину, організували за мною цілодобове стеження. Між іншим, цим і досі займається львівське управління СБУ та один із моїх колишніх суперників, який викинув на виборчу кампанію величезні гроші. Він і досі не може змиритися, що народ обрав не його, а «якогось» артиста. До речі, мене дивує, що в деяких замовних статтях навмисно акцентували на тому, що я — актор. Напевно, деякі так звані «чисті» політики вважають, що цим мене принижують. Однак вони не усвідомлюють, що відомим і популярним актора роблять не гроші, а визнання людей.
— Які ваші перші враження від політики?
— Я йшов на вибори під прапором «Нашої України» і переміг сильних опонентів. У мене була мета — донести правду до людей через трибуну Верховної Ради. Однак, з’ясовується, нині це не цінується. Все вимірюється грошима. У політиці нікого не переконаєш чесною і відвертою позицією. Навіть коли підпалиш себе у Верховній Раді, твого вчинку ніхто не оцінить. У жодній країні не було такого, щоб перемогли одні сили, а більшість створювали інші.
Згадайте, як під час виборів влада силувала людей голосувати. На Львівщині до Аграрної партії записували навіть лікарів та вчителів. Літні люди казали, що такого жаху не бачили з 1937 року. Але навіть попри задіяний адмінресурс влада ганебно програла, набравши вдвічі менше голосів, ніж «Наша Україна». За стандартами демократії саме блок Ющенка мав стати рушійною силою, яка втілювала б у життя свою програму виходу з кризи. Проте при владі опинилися невдахи у виборах.
— Схожа ситуація і в регіонах. Скажімо, до Львівської міськради люди не обрали жодного представника СДПУ(о). Але нині члени партії Медведчука створили там чи не найчисленнішу фракцію...
— Багато залежить від самих народних обранців. Шкода, що деякі з них готові продатися за тисячу доларів. Заради свого спокою та, перепрошую, ситого шлунка вони зраджують виборців, себе та власне українську мораль.
На сто відсотків переконаний, що Ющенко буде наступним президентом
— Тепер представники так званої більшості є вашими колегами. Напевно, доводиться тиснути їм руки...
— Слово «колега» є для мене просто парламентським зверненням. А більшості, як на мене, в парламенті не існує. Цих людей притягнули до так званої більшості за вуха, через залякування та підкуп. Я дивуюся, коли натхненники цього фарсу в інтерв’ю згадують про Біблію, звертаються до Бога. Невже вони думають, що їх Господь за це не покарає?
— Чи припускаєте ви проведення дострокових президентських виборів в Україні?
— Сумніваюся, що нинішня влада протримається ще два роки, до 2004-го. Вона перейшла межу, за якою настає розплата. Я переконаний, що наступним президентом стане високоморальна людина, якій не байдужа доля народу України.
— Хто може стати такою людиною?
— Я на сто відсотків переконаний у перемозі Віктора Ющенка. Попри всі намагання влади, популярність лідера «Нашої України» не зменшується. Наш народ інтуїтивно відчуває щирість Ющенка, його силу, високу духовність.
— Як ви оцінюєте останній винахід влади — фальшивий лист Ющенка до виборців?
— Суперники Віктора Андрійовича користуються дуже примітивними методами. Листівки, які розповсюджуються в Україні, є відверто примітивними, вбогими і не характерними для Ющенка. До того ж це робиться на державному рівні, адже цю брехню поширюють з допомогою «Укрпошти». На це витрачають шалені кошти. Придумали б хоч якісь оригінальніші форми цієї «підстави».
— Як на це «Наша Україна» має реагувати?
— Відповідати на ганебні вчинки можна розумному та гідному опоненту. Однак примітивним істотам, які це роблять, відповісти дуже важко. З цього можна зробити єдиний висновок. Влада так злякалася Віктора Андрійовича, його популярності, що ладна йти на необдумані кроки. Але розплата наступить неодмінно і, до речі, швидше, ніж їй це здається. Результати всіх опитувань, навіть не зовсім об’єктивних, доводять, що лідер «Нашої України» має найвищий рейтинг, навіть попри сфальсифіковані вибори і постійне паплюження його та його родини.
— Іване Ярославовичу, ви грали головну роль у фільмі «Кармелюк». Як на вашу думку, чи не варто українській опозиції згадати Устима Кармелюка?
— У школі нас переконували, що Устим Кармелюк, Олекса Довбуш, Лук’ян Кобилиця та інші наші національні герої повстали, бо були бідними та нещасними. Насправді все було навпаки. Вони були заможними людьми, але підняли народ, тому що не могли терпіти несправедливість. Несправедливість і сьогодні панує в Україні. Звісно, опозиція може вийти на барикади. Однак, як на мене, такий крок може призвести до непередбачуваних наслідків.
Я застрелився б на місці режисера «Богдана Хмельницького»
— Іване Ярославовичу, чи може український кінематограф стати прибутковим? Чи має наше кіно бути бізнесом?
— В усьому світі кіно, як і шоу-бізнес, є потужною індустрією, в яку вкладають великі гроші. Більше вкладаєш, більше отримуєш. В Україні кіноіндустрія перебуває на зародковій стадії, яка, напевно, триватиме ще довго. Раніше в нас було кому і про що знімати, проте не було достатньо коштів. Нині — навпаки. Я застрелився б на місці Миколи Мащенка, режисера останнього українського «шедевра» «Богдан Хмельницький». Це саме можу сказати і про «Чорну раду» та «Роксолану». Гріх не згадати і новий «шедевр» Юрія Іллєнка — «Молитву за гетьмана Мазепу».
— Можливо, ви просто ображені на своїх удаліших колег, того самого Іллєнка. Знаю, ви самі кілька років шукали гроші на постановку «Мазепи», а фільм довірили іншому...
— Справді, я працював над цим фільмом дев’ять років. Натомість Юрій Іллєнко і ще кілька людей повелися зі мною непорядно. Тому мої відчуття до нього простою образою не можу назвати. Але Бог їх за це вже покарав. Я не чув від жодної розумної людини схвального відгуку про цей фільм.
— Чому в Україні немає молодих кінозірок?
— А хіба є нові імена в науці? Нині свідомо знищують українську еліту. Особистостей, які можуть вести за собою людей, нищать морально та фізично. Можна лише здогадатися хто за цим стоїть... Той, хто вважає себе елітою нації, розмовляючи водночас суржиком, є такою самою елітою, як я — племінником англійської королеви...
— Ви працюєте в парламентському комітеті з питань свободи слова. Чим різниться нинішній рівень свободи слова від того, що був у СРСР?
— Насправді майже нічого не змінилося. За радянських часів дисидентів, які виступали проти тоталітарного комуністичного режиму, знищували. Для цього існували спецпідрозділи КДБ. Тоді переслідували Івана Миколайчука, Леоніда Бикова, Сергія Параджанова і, зрештою, мене також. За представниками творчої інтелігенції стежили, прослуховували їхні телефони, влаштовували автокатастрофи. Тепер роблять те саме. Журналістів, політиків, підприємців нищать за вказівкою влади. Як і раніше, правоохоронці не знаходять справжніх замовників і організаторів цих злочинів. Нині існують підрозділи відомих «орлів». Згадайте хоча б убивства Гетьмана, Чорновола, Гонгадзе...
— Свого часу ви знімалися у фільмах Івана Миколайчука. Яким він вам запам’ятався?
— Іван — мій учитель, брат та друг. Одне слово —рідна, однієї крові, людина. Він був світлою, Божою, безкорисною людиною... Нині таких, як він, я не зустрічав.
— Іване Ярославовичу, якось ви заявляли, що «смерть шість разів під час зйомок цілувала вас в уста». Що з вами траплялося?
— У фільмі Юрія Іллєнка «Легенда про княгиню Ольгу» я свідомо пішов на ризик. Мій герой мав боротися з велетенською ведмедицею Манею. Її спеціально привезли із тульського зоопарку до Канева, де знімався фільм. Я вдало зіграв цю сцену: поборов хижака, заламав лапи та втелющив до її розтуленої пащеки власну голову. Лише через деякий час я отямився і усвідомив, що зі мною могло бути.
А на зйомках «Захара Беркута» біля мене палали три чавунні тарілки з парафіном. На голові в мене була довга перука з натурального волосся. Постановник фільму Леонід Осика мав хлюпнути з-за камери води мені в обличчя. Він промахнувся і вода хлюпнула в тарілки. Злива гарячого парафіну пройшлася по моєму обличчю. Врятував оператор, який висипав мені на голову відро з піском. Після того випадку півроку пролежав у лікарні. Ще кілька разів розбивався на коні.
— Невже не боялися ризикувати?
— Коли людина свідомо йде на певний ризик та перемагає свій страх, вона інакше сприймає світ, ходить землею та дивиться на людей. Це дивовижне відчуття!
— Вам хоча б компенсували той ризик?
— За те, що боровся з ведмедицею, через півроку отримав аж 46 карбованців. За все інше не було жодних відшкодувань.
— На вашому рахунку понад 70 фільмів. Яку роль мрієте зіграти?
— Життя актора — лотерея. Планувати акторське майбутнє можна лише в театрі. У кіноакторів інше життя. Їх або запрошують, або ні. Якби мене запросив знаний режисер на цікаву роль у хорошому фільмі, я усе кинув би і взявся до роботи.
Взяла інтерв’ю Ілона БОГУШ.
