Більше місяця працівники Ільїнського маяка (Крим), відмовившись евакуюватися, перебували поруч із саперами, що знешкоджували на його території 450 кілограмів у тротиловому еквіваленті. Надмірна близкість небезпеки притупила в них почуття самозбереження.
«Батьку, припиняймо це, з такими речами не жартують»
Варіантів того, як могли потрапити на очі працівників маяка снаряди часів другої світової, було кілька. У місцевій пресі —заміна дорожнього покриття. Земля нібито стала регулярно просідати. Сантиметрів на сорок. Біля парканчика, від якого метрів п’ять до запасного аркового виходу, а до нього вузенька стежина між квітів? Триколісний велосипед тут забуксувати, звичайно, може. Тоді виникла нова версія: «Для відводу дощових і ґрунтових вод. Адже двір як кам’яний мішок. От посеред нього 25х30 см лючок, добре вода йде, постійно. А там почали розкопувати — будівельне сміття. Багнетів на два заглибилися — і...» До місця цього ведуть сходи і воно вище двору метрів на три? От якби тут був басейн до висоти будинків номер два й три, а вони не в один поверх, версія канала б. Давайте, хлопці, третю. «Стовп збиралися ставити». — «А навіщо?» — «Планові роботи».
Поки що більш нічого не доб’єшся. Та й знайомі ми якихось півгодини.
Колєнцов Сергій Григорович, технік маяка: Мій син Сашко, він відслужив у десанті, як побачив, одразу сказав: «Батьку, припиняймо це. З такими речами не жартують». З якими саме? На глибині близько метра побачили іржавий ствол гвинтівки. А за якийсь час детонатор снаряда з ґрунту визирнув. Вони начебто в кошиках були. Лоза — не лоза...
Мій погляд падає на розчахнуті двері, за якими — та сама, до бетону розкопана яма. І п’яти кроків до неї нема. Цікаве сусідство...
— Що це була за будівля?
— Старий типовий маяковий льох. Рік приблизно тища вісімсот вісімдесят восьмий. Якщо ви були на Киз-Аульському маяку, там точно такий. Якщо добре зберігся. Тринадцять років ми по ньому топталися. Тут є ще місце, де маятник крутить проти сонця. Хочете подивитися?
У мене поступово виникає враження, що співрозмовник намагається уникати не тільки погляду на напівзасипаний в одному з кутків землею кам’яний мішок, а й розмови про його вміст. Однак скільки завгодно про ювелірну роботу саперів: «Техніка у хлопців стара. Спека, працювати вкрай важко. Дві хвилини — і рушник, дві хвилини — і рушник. В екстрених ситуаціях, коли, наприклад, до стіни припаялися зривники снарядів, Вадим наказував усім піти й залишався сам...»
Вадим — це не найголовніший, але для тих, хто на маяку, він якщо й не сам господь Бог, то вже безперечно його заступник зі знешкодження. Є в нього і звання, і прізвище, є його фото в місцевій пресі: щупленький такий хлопчина зі зворушливо відстовбурченими вухами. Є й фраза його, що страх для сапера — це нормальне явище. Не те це все. Він відтепер і назавжди тут —просто, беззаперечно й дуже шанобливо: Вадим. Та й інші — не менш: Сашко, теж молодий. У них обох начебто ще й родин поки що немає. І Андрійко. І Вовка, він трохи старший. Ще мені розкажуть, що хтось із них був в Африці, в Сьєрра-Леоне. Що дало можливість забезпечити родину квартирою. Це ж яку зарплатню треба одержувати, щоб так ризикувати? Там за піднятий снаряд платять 50 доларів. А в нас за все разом одержать гривень 75.
«Що ви шоу влаштовуєте з серйозних речей?»
Ми з механіком маяка Олександром Миколайовичем Холодом («дизеля на мені, радіоапаратура, апаратура ЗНО») перекурюємо на ґанку.
— Гвинти? Їх чотири було: дві трьохлінійки й дві Токарєва. Половину військові забрали собі. А от ще два... Відразу ж наїхало! І газети, і телевізор! З НТВ навряд. А от оператор з «Чорноморки» поруч крутився. Не він, може, та одна гвинтівка зникла. Друга, можливо, десь на маяку «зависла». В кого? Я теж намагаюся здогадатися. Тут до тебе вже приїздили з нашого місцевого ефесбе. «Були гвинтівки?» — «Були». — «Ага». Та й поїхали.
— Прикурити дайте, — сідає на оцупок біля сходинок начмаяка Півень. Рослий здоровань років за сорок. — Їх справді тоді навалило: «Нам тільки подивитися, сфотографувати!» А в мене тут до них уже вистачило... Тридцяте липня, годин шість вечора, вдень-бо копати жарко, прибігає: отак і так. Ні, страху як такого в ньому я не побачив. Я злякався. Відповідальний завжди керівник. Зателефонував до військкомату, міліції. «Обгородили?» — «Обгородили.» — «Ну що ж, охороняйте». Наступного дня з’явилися: «Херня, приїдемо завтра». На другий — Панін під’їхав, колишній артилерист: «У ямі багаття не розводити, гранати туди не кидати, нічого страшного».
— Що не кидати?..
— Гранати. Володимир Іларіонович — начальник емнеес і цивільної оборони. Знає, що каже. Я додзвонюся, він приїде, розповість.
— Пофігіст він, як на мене, — вставляє Шура.
— Облиш, — не погоджується Півень. — Знаєш, яка там робота? Дзвонять, крім серйозного, з юриндою в істериці: «Алло, еменес?! Давайте швидше, в мене унітаз протікає!!!» А тут як вийшло? Він усіх цих журналістів, ти вже пробач, легко заспокоїв. Приїхав на «Ниві». На багажнику — коса. «Навіщо вам коса?» — «Як навіщо? Бакси косити. Щоб усе керівництво Держгідрографії собі дачі в Коктебелі купило». — «А снаряди...» — «Що снаряди? Оно в мене на задньому сидінні один лежить». Наче, розумієш, від широти душевної дарує. Незнешкоджений від серця відриває. Навіть я з упевненістю їх потім добивав: що ви, мовляв, із серйозних речей шоу влаштовуєте?
— А коли ви зрозуміли, що речі серйозні?
— Тридцятого липня, коли знайшли, ще не так... Хто що знав? Тут у п’ятдесят третьому будівельний майданчик був, теж копали, ніхто й гадки не мав. А тепер багнетів на два заглибилися, — натрапили на протигаз, патрони від трьохлінійок, потім бачать — ряд лежить... І пішло-поїхало. Я згодом врубився: адже там шматок бетону від аркового льоху з землі стирчав, а вони по ньому... ломом!
