Із досьє «ГУ». Ігор ШАРОВ. Лідер депутатської фракції партій Промисловців і підприємців та «Трудова Україна». Має дві вищі освіти — історика та економіста. Народний депутат України другого, третього і четвертого скликань. Перед обранням народним депутатом — голова правління АТЗТ «Інтергаз». Працював постійним представником Президента України у Верховній Раді, заступником міністра Кабінету Міністрів. Радник Президента України. Одружений, має двох синів і доньку.
— Перше запитання поставлю майже за Шевченком: хто ви, чий син, яких батьків?
— Мій батько був військовим, потім — партійним функціонером. Наша сім’я, в якій було п’ятеро дітей, постійно мігрувала. Переїзди були частиною того середовища, в якому я ріс. На мене, мабуть, найбільше вплинула бабуся по материній лінії. У період чергового переїзду ми, діти, жили у бабусі, яка, власне, й виховувала нас. Оскільки дітей було багато, основне завдання батьків було нагодувати нас і дати найнеобхідніше. Ми росли в степах Кіровоградщини, ніколи не бачили моря, а тому з братами мріяли стати капітанами далекого плавання. Після восьмого класу мама віддала мене до медучилища. Це не було моїм свідомим вибором, але коли потрапив до армії, до Афганістану, зрозумів, що цей мамин крок був інтуїтивно правильним — адже я в меншій мірі брав участь у бойових діях, бо працював як медик.
— А війна згадується?
— Я повернувся зовсім іншою людиною, бо за майже три роки довелося побачити все — і голод, і холод, і смерть, і зраду. Найголовніше, що я усвідомив, — ніщо не може виправдати людську смерть. І коли мене зараз запитують, чи потрібно воювати на Сході, в Іраку, я переконую: немає такого чинника, який міг би виправдати смерть однієї людини і тим паче багатьох людей.
Війна згадується, але зазвичай у снах.
— У велику політику ви прийшли з великого бізнесу. Прийшли, щоб його лобіювати?
— Почну здалеку. Повернувшись із армії, я вступив на істфак Кіровоградського педінституту, потім до аспірантури. У мене були суто партійні кар’єрні плани, бачив себе, скажімо, секретарем якогось обкому КПРС. Але настав 1991 рік. У вересні мав захищати дисертацію, а в серпні відбувся путч. Я залишився і без дисертації, і без роботи, і без партії. Треба було шукати щось нове, і вирішив спробувати себе в бізнесі. І, як на мене, досить вдало. Попрацював у Москві, у Кіровограді, потім мене запросили до Києва в корпорацію «Республіка», яку очолював Ігор Бакай, а я був першим віце-президентом. З цього і почалася моя київська біографія. А в політику справді пішов через низку обставин: держава почала чинити опір великому бізнесу, і треба було шукати шляхи для його захисту.
— Чим відмінні правила гри у великій політиці від великого бізнесу?
— Насамперед усе залежить від людини, за якими правилами вона грає. Для мене головне — тримати слово, а також збалансовувати інтереси друзів і ворогів.
— У вас більше ворогів чи друзів?
— Мають бути і ті, й ті. Одні стимулюють, другі —заохочують. Відколи потрапив у стіни парламенту, я став дотримуватися такого правила: якщо чую якісь образи з боку колег або опонентів, кажу: «Тут немає нічого особистого, це — робота».
— Ви жалкуєте за чимось?
— Єдине, за чим жалкую, — що мало уваги приділяв своїм батькам. Батька, на жаль, уже немає, але й перед мамою я в боргу. Хотілося б більше часу проводити з дітьми.
— До речі, як родина сприймає ваше депутатство?
— Для сім’ї моя робота вимірююється часом моєї зайнятості. Молодша донька на запитання, коли тато приходить додому, каже: «І про погоду». Тобто тато приходить, коли ввечері по телебаченню вже передають погоду. Дружина моя за фахом диригент. Але сьогодні вона передусім дбає про домашнє господарство, виховання дітей. Усе, що за порогом дому, — це дружини, що поза порогом, тобто заробіток, захист родини у великому розумінні, — моє. Вважаю, що неправі ті чоловіки, котрі розповідають своїй дружині все. Це велике навантаження на тендітні жіночі плечі. Хоча, безперечно, раджусь з нею, обговорюю основні питання.
— Ви пишете книги. Звідки це у політика і бізнесмена?
— Чи не кожна людина в молодому віці писала вірші. Я також цим грішив. Свою першу книжку «Повірити в себе» написав у 1998 році. По-перше, хотів поділитися роздумами про свій життєвий шлях, щоб це, може, надихнуло когось із інших людей. До того ж це був період виборів. А до написання книжки «100 видатних імен України» надихнула одна поїздка до Німеччини, коли ми розмовляли з українським послом Анатолієм Пономаренком про те, що немає роботи, яка могла б презентувати нас, українців, у світі. Склав список видатних осіб за тисячолітню історію України, потім звірив його разом із працівниками Національної академії наук, далі створив колектив, з яким працював і в архівах, і з іншими джерелами. А сьогодні вже близька до втілення ідея видати збірник про 100 найвидатніших історико-культурних місць України.
— Хоч у вас більшість часу займає робота, але мають бути і захоплення...
— Захоплень чимало: колекціоную вироби з бивня мамонта, старовинну зброю, автографи знаменитих людей. Із братами тримаємо на Кіровоградщині пасіку —близько 90 сімей. Завести пасіку — це був мій вибір, але, хоч як парадоксально, в мене алергія на бджолині укуси. Там також чимала птахоферма, коні. Люблю подорожувати. Не менше шести годин на тиждень проводжу в спортзалі. У неділю намагаюся бути з родиною.
— Вам не раз доводилося бути другим — у «Республіці» після Бакая, в «Трудовій Україні» — після Тігіпка. Ви прагнете лідерства чи командний гравець?
— Узагалі-то я — командний гравець. Якщо поряд люди, у них є чому повчитися, то це лише імпонує. Я радий знайомству та співпраці і з Бакаєм, і з Тігіпком. Хоча були такі періоди життя, коли мій керівник не відповідав цьому статусу, і тоді я намагався відходити від нього. З розумним керівником можна бути і другим. А коли перший — дурний, то всі розуміють, що другий може бути першим. Нещодавно почув таку фразу: «В Україні дурнів дуже мало, але як вдало вони розставлені».
— Як вважаєте: з вами працювати легко?
— Сьогодні в моді два способи управління колективом — бардак і казарма. Я більше схильний до казарми, але в хорошому розумінні. Спочатку, коли налагоджую роботу колективу, це сприймається негативно. Головне — пройти притирку, а потім потихеньку настрої в колективі змінюються, і він працює, як злагоджений механізм.
На мій погляд, кожна людина є прагматиком. А загалом, усі повинні дотримуватися такої формули: коли працюєш на державу, не забувай про себе, коли працюєш на себе —не забувай про державу.
Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.
