Випробування непевністю й невпевненістю

Минулий рік приніс для України нагальну потребу в інтенсивному політичному діалозі і з Євросоюзом як таким, і з керівництвом його найвпливовіших країн. Адже ЄС замислився, нарешті, над майбутніми відносинами з нашою державою, розпочалася робота над документами, що ці відносини регламентуватимуть. Отож постійні контакти, знаходження союзників у лобіюванні українських євроінтеграційних інтересів — саме ці завдання гостро постали перед нашою зовнішньою політикою. Чи виконані вони? І контакти, і активні спроби досягти свого, змусити ЄС побачити Україну чимось більшим, аніж майбутнім сусідою, були. Але складається враження, що політичний вимір української євроінтеграції замкнуто чомусь тільки на держсекретарі українського МЗС Олександрові Чалому. Він справді є одним із провідних і найперспективніших українських дипломатів, і аж ніяк не применшуючи ролі держсекретаря МЗС, хочеться, однак, поставити запитання: можливо, нинішні потреби та інтереси України вимагають у переговорах з Євросоюзом та окремими його країнами вищого представництва з боку нашої держави? Голова Комітету Верховної Ради з питань євроінтеграції Борис Тарасюк з цього приводу зазначив, що визначений як пріоритетний курс України на євроінтеграцію торік не лише не дотримувався, а й деякою мірою навіть заперечувався, якщо виходити з кількості візитів Президента України до інших країн. А таких найбільше перепало на Росію, країни СНД та Азії.

Проте ця дивна тактика бачиться лише однією з причин цілковитої відсутності просування України до її офіційної заповітної мети. Минулого року і чільники Євросоюзу, і представники окремих його країн-членів недвозначно й чітко давали зрозуміти: найбільшими перешкодами для європейської інтеграції України є внутрішні. «Дорога, якою йде нині Україна, не наближає, а, навпаки, віддаляє її від європейських інституцій. Треба міняти курс, ми готові допомагати», — відверто заявив у жовтні у Варшаві на спільній із Леонідом Кучмою прес-конференції генеральний секретар Ради ЄС Хав’єр Солана. Велика різниця між деклараціями українських високопосадовців і реальними справами стала широковживаним і цілком логічним аргументом у відповідь на намагання офіційного Києва добитися статусу асоційованого члена ЄС або принаймні обіцянок про можливість такого. Тож чи має Україна шанс отримати щось більше, аніж просто статус сусідньої держави? Якщо й має, то невеликий. Нині в ЄС триває робота над відповідними «сусідськими» угодами і, реально, в Києва немає ані союзників, ані дійових аргументів, щоб вплинути на їх майбутній зміст. Залишається чекати кінця нинішнього півріччя, сподіваючись хіба що на далекоглядність Брюсселя. Променем світла видається   рішення ЄС запросити Президента Кучму на Європейську конференцію, що відбудеться у квітні в Афінах, — особливо, якщо згадати неприємні нюанси участі глави України у схожому заході НАТО. Саме в Афінах будуть офіційно підписані угоди, які зафіксують безпрецеденте розширення Союзу. Можливо, це свято об’єднаної Європи надихне українське керівництво на якісь реальні, а не декларативні євроінтеграційні кроки.

Наче за законом сполучених посудин, порожнина в євроінтеграційному напрямі української зовнішньої політики була щедро й гамірно заповнена бурхливими контактами з Росією. Немовби змучені тривалою розлукою приятелі, дві держави не могли, здається, натішитися весь рік. І з цього ж почали 2003-й. Президенти зустрічалися в Москві, Києві, Санкт-Петербурзі, Кишиневі, Запоріжжі, Одесі... Саме в «перлині біля моря» Леонід Кучма заявив: «10 років існування незалежної України показали, що без Росії ми жити не можемо». Москва, користуючися гарною нагодою погіршення відносин офіційного Києва із Заходом, пристрасно й наполегливо пропонувала вступати у своє Євразійське економічне співтовариство. І те, що Україна поки що відбивається від такої настійливої пропозиції, за нинішніх умов можна вважати її зовнішньополітичним досягненням. «Ми не є й не будемо членами ЄвразЕС. Це моє переконання», — заявив у грудні на прес-конференції Леонід Кучма.

Однак помітно, що в україно-російських відносинах дедалі частіше спостерігаються тенденції до зміни офіційним Києвом своїх позицій і поглядів. Чому, наприклад, Україна, яка від самого початку роботи над створенням газотранспортного консорціуму наполягала на наданні їй контрольного пакета акцій, погодилася врешті-решт на 50 відсотків? Чому від участі в консорціумі фактично усунуто німецьку сторону, хоча політичне рішення про його створення приймали лідери трьох держав? Ще у вересні Голова Верховної Ради Володимир Литвин критикував підготовлений до підписання проект документа, зазначивши, що українські фахівці не обчислили, що Україна виграє, а що втрачає зі створенням цього консорціуму. А недавно в інтерв’ю російській газеті «Час новин» він заявив: «Є політичне рішення про ефективне використання російського газу й української труби в інтересах європейських споживачів. Що таке цей консорціум, які механізми його діяльності, невідомо. Політичні дискусії тривають навколо документів і матеріалів, яких поки що не існує. Тільки-но стане ясно, що захищено національні інтереси кожної зі сторін, і Рада прийме ці аргументи, проблем із ратифікацією не буде. Думаю, європейські компанії теж обов’язково будуть присутні в цьому консорціумі, тим більше що такі домовленості є».

Іншим прикладом певної непрогнозованості російського напряму української зовнішньої політики стало підписання (28 січня цього року) Договору про держкордон. У ньому, зокрема, зафіксовано, що «ніщо в цьому договорі не завдає шкоди позиціям України і РФ щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки як внутрішніх вод двох держав». Але ж від самого початку переговорного процесу Україна так рішуче виступала за уникнення формулювання «внутрішні води» і за розмежування водних просторів згідно з нормами міжнародного права. Навіть погрожувала здійснити це в односторонньому порядку, відповідно до конвенції ООН. «Україна наполягає на тому, що кордон повинен бути нанесений по дну і водній поверхні, оскільки через відсутність чіткого кордону виникає низка непорозумінь, зокрема судові справи затриманих на території України суден за незаконний лов риби не розглядаються в Росії...», — заявляв раніше держсекретар МЗС Юрій Сергєєв. Тепер договір про держкордон підписано, але ж узаконено в ньому, фактично, відсутність кордону в Керченській протоці й Азовському морі. Щоправда, Юрій Сергєєв в інтерв’ю газеті «День» пояснює зміну української позиції так: «... У статті п’ятій цього документа фіксується наше бажання продовжити переговорний процес з тим, щоб домовитися, я підкреслюю, саме домовитися про те, який вигляд матиме кордон по суміжних морських просторах — Азов, Керченська протока, Чорне море. Ця стаття фіксує позиції наших країн, які, як мені здається, вже зближуються». Здається, однак, також, що тепер домовлятися з росіянами нашим дипломатам буде не так-то просто.

У Західній Європі всі ці тенденції, помножені на погіршення ставлення до українського керівництва з боку Заходу, викликають цілком логічне відчуття поступового й безповоротного втягування України в орбіту російського впливу. Про це відкрито пише європейська преса, про це кажуть у неформальній обстановці політики й офіційні особи. Очевидні суперечності української зовнішньої політики не можуть не позначитися на бажанні західних держав мати справу з Києвом, орієнтуючи їх тільки на Москву. Яка, як це тепер бачиться Заходу, має потужний — і офіційний, і неформальний — вплив на Україну, принаймні на її керівництво. Давня мета Росії — бути на Заході свого роду представником усього СНД, а надто України, поступово набуває виразності. «Складення спільних потенціалів у разі узгоджених дій на світовій арені лише зміцнить позиції Росії й України», — так привабливо формулює це Президент РФ Володимир Путін. Він, на відміну від свого українського колеги, має регулярні зустрічі з Блером, Шрьодером, Шираком, Бушем. Чи варто дивуватися, що Росія, яка не збирається вступати ані в НАТО, ані в ЄС, просунулася у відносинах з цими організаціями значно далі такої ніби твердої й активної у своїй євроінтеграції України?

До того ж останній рік приніс небачену кризу у відносинах зі Сполученими Штатами. Можна по-різному трактувати її причини (офіційно Київ називає упередженість Вашингтона в питанні можливого продажу Україною Іраку радарів «Кольчуга»), можна говорити про американську гординю та нав’язливу войовничість нинішньої американської адміністрації, проте факт залишається фактом: Україна у своїх стратегічних євроінтеграційних устремліннях позбулася потужної підтримки могутньої держави. А така підтримка була, аж до лобіювання ідеї надання нашій країні статусу асоційованого члена Євросоюзу. США, на відміну від ЄС, завжди бачили в Україні самостійну зовнішньополітичну одиницю, не ставили її в один ряд з Молдовою й Білоруссю й не розглядали українське майбутнє крізь російську призму.

Міністр закордонних справ нашої держави Анатолій Зленко заявив, що відносини із США мають бути цього року вирівняні. Завдання надзвичайно важке. США і надалі наполягають  на тому, що влада схвалила продаж «Кольчуг» Іраку, отож її активна участь у цьому вирівнюванні (тобто контакти на найвищому рівні) є неможливою, про що ясно дають зрозуміти самі американці. Чи буде дозволено вирівняти ці відносини іншим, нижчим українським рівням — ось у чому питання. 

* * *

Тенденції, що ними була позначена українська зовнішня політика минулого року, безперечно, будуть тою чи іншою мірою притаманні й року нинішньому. З першого липня запроваджує візовий режим Польща, незабаром має бути завершена робота над «сусідськими» угодами, що їх розробляє нині Європейський союз. Можлива війна в Іраку потребуватиме від Києва зовнішньополітичної мудрості, мінімуму емоцій та максимального врахування стратегічних національних інтересів. А ще  є у нас такий сусіда, як Румунія, переговори з яким про владнання всіх кордонних питань президенти Кучма та Ілієску домовилися завершити до 1 червня, однак прогресу поки що немає жодного. І прагнення вступу до Світової організації торгівлі (а відповідний процес якось раптом, після незмінно оптимістичних заяв, виявився «заваленим») обіцяє деякі несумні видовища та неординарні рішення. Приблизно в червні в Парламентській асамблеї Ради Європи розглядатимуть питання виконання Україною її членських обов’язків і зобов’язань: це завжди подія. І, звичайно, головування України в СНД та Рік Росії — саме те, чого бракує нині стратегічній українській євроінтеграції... Усе це разом обіцяє захопливий зовнішньополітичний рік. Міністр закордонних справ Анатолій Зленко так і сказав: цей рік буде непростим для України і її зовнішньополітичної служби, на українських дипломатів чекають доволі складні завдання, головним з яких є віднайдення місця України в нових геополітичних координатах.

Мабуть, якщо сказати менш дипломатично, то це буде так: нашу державу слід терміново розвернути якщо не на сто вісімдесят, то хоча б градусів на сто, інакше вона всядеться-таки на дуже непривабливе геополітичне місце. І зіскочити з нього потім буде неможливо.