Земля давалася важко. Промерзла, зашорена в лід. Певно, не зовсім на часі зібрався на той світ Володимир Іванович ЗатуливІТер — український поет, філософ, характерник.
Черкаський край. Бучак, що на Канівських горах. Біла небесна аура. Висока, в найсвітлішому сенсі цього слова, національна консервативна глибина. Ошатна біла на високій горі Хата — у традиціях, незворушних вивірених канонах. Ні цяти попсової дешевої «цивілізації». Столи, ліжко, лави. Все — в дереві, з теплом доброї людської руки. Піч. На стіні — кущ красолі. Образи, Шевченко — в розкішних рушниках. Розгорнута Біблія. На Матвея. На Різдво. Помережані поезією зшитки. Дрібний поставлений почерк. Чітко виведений називний промінь — невідворотний, пророчий: «Ненаписані пейзажі». Наче у воду дивився небіжчик. І слово на епіграф — знакове: «... цього дня до лісу не ходять: змії линяють». І наче одрубаний голос:
Чи вихилив до дна, чи лиш надпив із кварти
Цикуту кольорів — у всьому винен сам.
Відпив і не збагнув: чогось у світі варте
Лиш те, що, відрубавши руку, ти не написав...
Класична літературна смерть.
Ховали на Йордана. Остання путь. Люди йшли назустріч, до Дніпра, воду святити. Ховали Володимира Затуливітра.
Так сталося — я ходив-їздив вечоровими шляхами все облаштовувати, копав небіжчикові могилу, казав прощальне слово. Робили ми це з близьким другом Володимира Івановича, художником і архітектором Вадимом Бородіним, завдяки якому літератор мав змогу працювати останнім часом у Бучаку, та й Віктор Хівренко, голова селищної ради, не ходив манівцями —добрі плечі ставив.
... Пішов чоловік.
Нестандартний. Незашорений. Хай земля йому буде пером. А нам — вічна про нього пам’ять.
