Б’є — значить любить, стверджує прислів’я. Проте дніпропетровська громадська організація жіночий координаційний центр «Жінка для жінки» вважає, що з цим жахливим злом час покінчити.
— Сім’я в кожного асоціюється з осередком, де панують зворушлива любов та злагода, взаємоповага і можна почуватися затишно та комфортно, захищеним від усіх небезпек, кривд та принижень, котрих, на жаль, вистачає поза межами сім’ї, — каже директор центру «Жінка для жінки» Ганна Матвіївна Войнич. — Однак дійсність показує, що це не завжди так. Часто-густо саме сім’я — те місце, де не має меж жорстоке насилля, де відбуваються страхітливі драми й навіть трагедії. А страждають у всіх таких випадках переважно жінки. Запобігання насильству в сім’ях —головна мета роботи центру. Мене здивував той факт, що про нього знають, якщо хочете — він має популярність. Невже знущання над жінкою так поширені? За чотири роки діяльності у Дніпропетровську жіночого координаційного центру його послугами скористалося понад 20 тисяч жінок. Можна лише уявити, скільки їх насправді потерпає, коли врахувати, що чимало мовчки й покірно терплять образи та знущання, не виносячи сміття з хати.
За даними міліцейських звітів, практично 70 відсотків українських жінок «в тих чи тих формах зазнають принижень у родинно-побутовому середовищі». На жаль, це застарілі дані, які опираються на соціологічні дослідження восьмирічної давності. Сьогодні статистика набагато загрозливіша. Ледве не 40 відсотків злочинів скоюється тепер «на сімейному грунті». Разом з беззахисними жінками потерпають і діти та пристарілі батьки...
І пояснення цьому знаходять. Уже чи не друге покоління живе в умовах надмірних нервових перевантажень та стресів. Звідси перевтоми та виснаження, порушення психіки, які не можуть не відбиваються на здоров’ї й самопочутті, на стосунках між людьми.
Додалося суто соціальних причин для сімейних розбратів, випробувань і потрясінь. Нестатки, безгрошів’я, втрата робочого місця — все це речі, які зазвичай обертаються сварками. А завжди чомусь винні жінки.
Ганна Войнич побувала в сільському районі. І була просто вражена становищем, в якому там перебуває нині більшість жінок. Навіть представниці сільської інтелігенції потерпають від «подурілих» чоловіків. Це не кажучи про звичайних селянок, для яких чоловіки —вимушені «нероби», алкоголіки — як загальне соціально-родинне лихо. Наприклад, усе село знає, що в одного забіякуватого чоловіка третя жінка помирає від його кулаків, і нікого це не хвилює. Він ще й шанована поміж земляків людина, бо вміє так коптити сало та м’ясо, як ніхто інший...
Центр «Жінка для жінки» насамперед прагне змінити наше ставлення до насильства над жінками в сім’ї. Навіть благополучна Америка уже два десятиліття поспіль бореться з цим самим явищем, а Генеральна асамблея ООН десять років тому прийняла Декларацію про викорінення насильства проти жінок. За даними медичної асоціації США, за п’ять років у країні від домашніх збиткувань загинуло не менше жінок, ніж співвітчизників під час війни у В’єтнамі.
А ми взагалі ніякої з цього приводу статистики не ведемо. Хоч лікарі підтвердять, що чи не кожен п’ятий випадок, коли наші жінки потребують медичної допомоги, пов’язаний з тілесними ушкодженнями або психічними розладами від тортур, утиску та чвар у сім’ях...
В Україні прийнято Закон «Про запобігання насильству в сім’ї». Але немає механізмів його дії. Ці механізми й намагається створити жіночий координаційний центр Дніпропетровська. Окрема його програма з запобігання домашньому насильству передбачила тісну співпрацю між громадськими неурядовими організаціями, органами виконавчої та представницької влади й органами правопорядку.
Все почалося з того, розповідають куратори програми Олена Назаренко й Павло Власов, що в першому кварталі минулого року як експеримент у Жовтневому районі обласного центру запровадили обов’язкові картки реєстрації правопорушень, пов’язаних з негараздами в сім’ях. З одного боку, це елементарне й сумлінне фіксування кожного випадку тероризування жінок їхніми «судженими». Але з другого — нагальна потреба термінової та подальшої ретельної роботи з винуватцями жіночих нещасть, починаючи з профілактично-виховної роботи й закінчуючи слідствами та судовими слуханнями. І хоч Жовтневий район було обрано не випадково, бо тут з ініціативи колишнього голови його районної ради уже запроваджувалося щось на зразок підрозділу сімейної міліції, в методично-навчальному плані довелося працювати персонально з кожним дільничним інспектором.
Ефект не забарився. Досі у восьми з десяти випадків насильники почувалися безкарними, тепер ситуація змінилася на краще. Багатьох запрошують на співбесіди з правоохоронцями і психологами, інших навіть і на спеціальні курси з сімейно-побутової етики та правил поводження в сім’ї. Той, хто заслужив, тепер практично не має шансу уникнути і справедливого покарання.
А підсумок експерименту виявився набагато вагоміший тому, що три наступні квартали року його принципи запроваджували вже в масштабах усієї області. За час всеобласної акції дільничними інспекторами зафіксовано 1149 випадків насильства над жінками в побуті. І за 126 з них матеріали передано до суду. А ще позаторік такої статистики зовсім не було. Досі «сімейні справи» частіше потрапляли в хроніку «другорядних». Нині тільки у Кривому Розі 43 чоловіки понесуть покарання за своє самочинство в сім’ї.
Дуже важливо, як ставляться працівники міліції до побутових злодіянь. Нелегко позбутися звички чвари в сім’ях сприймати як дрібне хуліганство, мовляв, нехай самі чоловіки та жінки з’ясовують між собою стосунки.
— Прийнятий в Україні Закон «Про запобігання насильству в сім’ї», каже куратор програми Павло Власов, — не спонукає, щоб правоохоронці правопорушення в межах сімейних взаємин вважали небезпечними для суспільства і оточуючих. Парадокс, але цей закон, — наголосив Павло Олексійович, — в багатьох випадках навіть позбавляє наше жіноцтво прав і надто можливостей захищати себе від забіякуватих чоловіків і чоловіків-деспотів. Адже лише в разі тяжких тілесних ушкоджень і трагічних наслідків порушується кримінальна справа та здійснюється розслідування.
У Сполучених Штатах, наприклад, досить усної заяви сусідів, що поряд хтось навіть не збиткується, а тільки принижує людську гідність своєї законної дружини, як поліцейський мусить розпочати слідство. А в нас, уявіть, закон натомість в окремих випадках відмовляє жінці в захисті своїх прав та інтересів. Йдеться про так звану віктимну поведінку. Цей термін означає певну поведінку жертви насильства, яка сама частково або й повністю спровокувала гвалтування над собою. Не перечимо, трапляється іноді, що жінки дають привід своїм коханим карати їх. Однак якщо жінка при цьому страждає від фізичних чи інших тортур, а для неї закон одразу скасовує право навіть на елементарний захисний припис, це вже, погодьтеся, занадто.
А жіночий центр на чолі з Ганною Войнич з усіх сил старається власною діяльністю заповнювати прогалини чинного в Україні законодавства та допомагати усім жінкам, котрі його допомоги потребують. День і ніч працює так звана кризова телефонна лінія. Дзвінок — і на зв’язку ціла група оперативної самодопомоги. Тут і психолог, і педагог, і юрист. Вони вислухають, поговорять та порадять, як бути. Запросять і на консультацію. Якщо жінка побажає, свідчить координатор програми запобігання кризових ситуацій Олена Моргун, її обов’язково приймуть в призначений час. І проведуть з нею навіть урок-тренінг, як самій чи за участю правоохоронців або спеціалістів з соціально-сімейної психології зупинити домашнього насильника.
Дніпропетровськ.
