Традиційно фах лікаря був у Польщі престижним. Однак за останні п’ятнадцять років усе змінилося. І нині діти польських лікарів не хочуть іти стопами батьків. Про це розповів «ГУ» лікар Анджей — педіатр і рентгенолог за фахом.

— Більшість польських лікарів працюють на двох, а інколи й на трьох роботах, — каже пан Анджей, який сам працює в державній клініці, і в приватній. — Це не тому, що я трудоголик. Ні, економічна ситуація змушує працювати по 12 годин на день.

У Польщі таке сумісництво можливе, бо тут три сектори медицини: державна служба охорони здоров’я, колективні медичні установи (акціонерні товариства тощо) і приватні клініки.

— Вільного часу в мене фактично не буває, —продовжує пан Анджей. — Вісім годин я працюю на держслужбі, а потім ще шість годин у приватній клініці. Середня зарплата лікаря — 2 тисячі злотих (520 дол. США). А на двох роботах можна заробляти на місяць до 1000 доларів.

— Хабарі польські лікарі беруть?

— У державній медицині це є. В решті секторів — виключено. Втім, подяка пацієнта після операції у нас не вважається хабарем лікарю.

— Розкажіть про свою сім’ю.

— Моя сім’я — це я, дружина (вона також лікар) і дві доньки — шістнадцяти і сімнадцяти років. Обидві навчаються, відповідно, в гімназії та ліцеї. Дружина працює на трьох роботах...

— Кажете, що доньки не хочуть іти в медицину. Чому?

— Тому що бачать, як важко працюють батьки. Нинішня молодь хоче мало працювати і багато отримувати.

— Тих грошей, що ви заробляєте, вистачає?

— Судіть самі. Ми живемо в 4-кімнатній квартирі, і на комунальні послуги йде 250 доларів на місяць. Ми з дружиною маємо по автомобілю, а бензин у Польщі коштує майже долар за літр. Ще одна стаття видатків — навчання дочок. Це коштує дуже дорого, хоча вони й навчаються поки що в державних школах. Ви самі розумієте, підручники і все таке... Лише на підручники йде близько 70 доларів на семестр. На їжу наша родина в середньому витрачає 500 доларів на місяць: раз на тиждень ми закуповуємо продукти, бо в робочі дні на це бракує часу.

Ну а ще податки... Я вважаю, що вони в Польщі надто високі. Місяць на місяць не випадає: буває, — відраховують із зарплати 20 відсотків, а буває, — й 40. У середньому виходить, що 30—32 відсотки зарплати йде на податки.

— Часто вечеряєте в ресторані?

— Минулого року разів три чи чотири ходили всією родиною. Для цього немає сил і бажання. Може, тому, що в нас специфічна сім’я — ми обидва лікарі.

— А щодо вихідних і відпустки?

— Ми часто працюємо і у вихідні. А що стосується відпустки, то намагаємося проводити її цікаво. Недавно побували в країнах Балтії, у турпоїздці Німеччиною та Австрією... Моя відпустка — 26 днів, яку розбиваю, щоб відпочити і влітку, і взимку. Торік я побував укотре в Україні. Це був великий тур: за два тижні майже десять міст плюс Крим. Така поїздка в Польщі коштує 400 доларів, стільки ж, скільки й до Німеччини з Австрією.

— Сподобалося?

— Дуже! У Польщі мало знають про Україну. Ваша країна була багато років закритою для нас, і в поляків великий страх перед нею.

— Чому?

— Не знаю. Моя дружина двічі відмовлялася їхати зі мною до України і лише за третім разом погодилася, коли переконалася, що я з двох попередніх поїздок повернувся живий і здоровий. Вона боялася злочинців, пограбувань, убивств... Думаю, в нашому суспільстві надто сильні стереотипи минулого, коли і німці, і українці, і УПА сприймалися поляками загалом як щось погане. Нині ситуація поліпшується, але дуже повільно, бо в Польщі дуже мало позитивної інформації про Україну. Якщо наші газети щось і пишуть, то обов’язково погане: про афери, проблеми з польськими цвинтарями, про злочини, що їх скоюють українці...  А ще чимало поляків досі ототожнюють Україну з Росією.

— А кого з відомих українців ви знаєте?

— Кучму.

— Може, якихось спортсменів, акторів, співаків?

— Ні... О, знаю ще Юлію Тимошенко...

 

Варшава—Київ.