Звання чемпіона світу із дзюдо (серед спортсменів з вадами слуху) вінничанин Сергій Гаврилюк здобув у чужому кімоно — майстер спорту міжнародного класу, хоч як це дивно, не має власного спортивного одягу.
Спортклуб «Переможець»: тут тренуються інваліди
Із Сергієм Гаврилюком і його друзями, учасниками Параолімпійських ігор у Сіднеї, майстрами спорту Миколою Левицьким та Костянтином Калугуряну познайомився у вінницькому спортклубі «Переможець». Цей клуб не схожий на інші спортивні заклади тим, що тут тренуються спортсмени-інваліди. Створив його майстер спорту, колишній борець Вадим Томчук. Залучив до роботи відомого тренера — заслуженого тренера України, майстра спорту із дзюдо і самбо Павла Забєліна, і разом досягли вражаючих результатів. Найвищим із них є перемога С. Гаврилюка на ХІ чемпіонаті світу із дзюдо (серед глухих спортсменів), що відбувся у 2001 році в Римі.
А починав Гаврилюк із класичної боротьби. У цьому виді спорту став чемпіоном Європи (1994 рік), знову-таки серед спортсменів, що мають вади слуху. Його тренер Павло Забєлін каже, що в цього чоловіка (Сергію 38 років) рідкісні фізичні дані. Крім класичної, він займався ще вільною боротьбою. І як займався — став другим на чемпіонаті Європи! Таке «роздвоєння» серед борців трапляється нечасто. Можливо, Гаврилюк і далі служив би «двом богам», якби не випадок у Болгарії. Там у 2000 році проходив чемпіонат Європи з класичної боротьби. Вінничанин на ньому здобув бронзу, хоча розраховував на кращий результат.
— Тільки-но я приїздив на збори збірної, — каже Сергій, — мене починали переслідувати травми. Жодного разу без цього не обійшлося. Бодай мікротравма, та все одно зазнавав її. Так сталося й перед виступами у Болгарії. З Вінниці приїхав, як-то кажуть, у повній бойовій, а тут на тобі —мікротравма. Саме це, на мою думку, завадило показати кращий результат.
Спортсмен почав аналізувати, що могло спричинити його неприємності, і дійшов висновку: причина — у неправильно поставленому тренувальному процесі. Його висновки можна було б узяти під сумнів, якби не одне «але»: Сергій на відмінно закінчив Київський університет фізкультури (навчався у спецгрупі для глухих) і, як він каже, трохи розуміється на справі організації тренування борців. Після того він розпрощався не тільки з тренером. Змінив вид спорту. Тепер у нього одна стихія — дзюдо. І тренер один —Павло Забєлін, людина, перед якою він, так само, як і згадані вище друзі, готовий зняти капелюха. «Саме завдяки нашим спільним старанням з Павлом Тихоновичем, — каже Гаврилюк, — мені вдалося здобути перемогу на чемпіонаті світу».
На чемпіонат світу — за власні кошти
Одинадцятий чемпіонат світу із дзюдо під егідою Міжнародної федерації східних єдиноборств для глухих спортсменів проходив улітку 2001 року в Італії. Україна вперше брала участь у цих змаганнях. Наша команда була найменш чисельною — до Рима приїхало лише четверо борців. Забігаючи наперед, скажу: наші хлопці здивували всіх — друге командне місце, здобуте ними на чемпіонаті, стало справжньою сенсацією. Але ще більше вражає неувага, яку виявляють до спортсменів із вадами слуху у Федерації інвалідного спорту. Коли слухаєш борців, створюється враження, що у федерації різне ставлення до спортсменів. Одним — незрячим і тим, які мають вади опорно-рухового апарату, — підтримка, увага й почесті (досить згадати врочисту церемонію проводів у палаці «Україна» на Параолімпійські ігри), а спортсмени із вадами слуху (вони не мають права брати участі в Олімпіаді) змушені їздити на змагання за... власні кошти.
Якби не спонсорська підтримка, наша команда дзюдоїстів не потрапила б до Італії. Знайти кошти допоміг президент Федерації східних єдиноборств серед глухих спортсменів одеський тренер Ілля Черчес. Однак грошей вистачало лише на внески для участі у чемпіонаті і оформлення закордонних віз. Витрати на дорогу члени команди взяли на себе — надто хотілося потрапити на чемпіонат (крім вінничанина, до складу команди увійшли два борці з Одеси і один — із Донецька).
— Про дорогу ліпше не згадувати, — каже С. Гаврилюк. — Обирали найдешевший вид транспорту. Електричками до Чопа, а далі — Будапешт, Відень... Ночували на вокзалах. До того ж кожен ніс чималу ношу — продукти харчування змушені були брати з дому. На зворотному щляху частину дороги йшли пішки. Не повірите, поки добралися до Рима, я особисто втратив у вазі аж шість кілограмів.
Сергій мав ще один клопіт. У нього, уявіть собі, нема власного кімоно. Добре, що друг виручив. «Поставив пляшку Миколі Левицькому», — жартує Гаврилюк. До речі, Левицький також член збірної країни із дзюдо, тільки серед незрячих спортсменів. Їхня команда, за словами Левицького, не має жодних проблем — ні з формою, ні з поїздками на змагання. Ще один приклад поділу спортсменів-інвалідів на «синків» і «пасинків».
На шляху до фіналу Гаврилюк, він виступає у ваговій категорії більш як сто кілограмів, переміг італійця, а в заключному поєдинку поклав на лопатки представника Франції. До речі, французи привезли найчисельнішу команду, з 19 спортсменів, італійських борців було 15, далі йшли американці. Наші, повторюю, виступали вчотирьох. Крім першого місця Гаврилюка, другі сходинки у своїх вагових категоріях здобули одесит Ставранський та донеччанин Нехаєв. У командному заліку нас обійшли тільки французи.
Про перемогу Сергію нагадує декілька відзнак, привезених з Італії. На клопотання тренера Вінницька міськрада нагородила чемпіона грошовою премією. І тільки у Федерації інвалідного спорту, схоже, не знають прізвища Гаврилюка. Він не ображається. На таке, каже, нема часу. Борець активно готується до наступного чемпіонату світу: змагання проходитимуть у грудні 2003 року в Москві. За власні кошти взяв в оренду борцівський килим, домовився про зал... А ось кімоно, схоже, знову доведеться позичати.
Українців виручив «Самурай»
З кімоно Гаврилюка виручив вінницький борець Микола Левицький. «Льоля» у нього — японська. До цього спортивного одягу дуже серйозні вимоги. Поки борець дійде до татамі, його кілька разів зупиняють організатори змагань з... лінійкою у руках. Обміряють з ніг до голови: параметри кімоно до міліметра мають відповідати встановленим стандартам. Гаврилюку видали його перед поїздкою у Сідней. Щоправда, головному тренеру команди (на Олімпіаду дзюдоїстів возив вінничанин Павло Забєлін) довелося чимало похвилюватися. Коли Павло Тихонович, приїхавши до Києва, оглянув придбані для олімпійців кімоно, за голову схопився: «У такій амуніції, — сказав він, — нас просто не допустили б до змагань...»
На врочистих проводах олімпійців у палаці «Україна» тренер не був з командою. У цей час він сидів у вагоні потягу Київ—Москва. Колишній борець, з яким Забєлін виступав свого часу в одній команді за збірну Збройних Сил колишнього Союзу, мав у Москві магазин «Самурай». Незважаючи на вихідний день, він відчинив магазин, потім на машині довіз гостя до залізничного вокзалу. Відтоді наші борці виходять на татамі у справжніх обладунках. Щоправда, на Олімпіаді їм не вдалося показати свої кращі результати. Тренер стверджує, що на те є свої причини, розповідь про які могла б стати темою іншої публікації. Після Сіднея Забєлін написав заяву про звільнення. Нині в команді новий наставник — житомирянин Ігор Кудряшов. Обидва вінничани, К. Калугуряну і М. Левицький, залишилися у збірній. Останньому з них не сприяють у підготовці до змагань побутові умови: Левицький разом із дружиною та двома дітьми тісниться в одній кімнаті гуртожитку УТОС.
