— Учора згорів мотор у котельні, то вже й зовсім не топитимуть, — «порадували» нас від самого порогу.
— Намерзлися з осені, бо довго не розпочинався опалювальний сезон. Не розкошували і серед зими. Не роздягайтеся, задубнете!
— Та з цього боку ще нічого, а на тій половині —мерзлота, а там же лежачі...
— Каналізацію гнилу постійно рве, учора теж відкачували, все на коридор пустили, дихати нічим...
— Помер Іван Ільчишин, п’ять днів лежав, не поховаєш — наш автобус відібрав собез...
Отакі невеселі новини посипалися на нас звідусіль, коли добралися до Солобковецького будинку-інтернату, що в Ярмолинецькому районі на Хмельниччині. А покликав нас сюди лист однієї із мешканок — Марії Дячок. Провідуємо її, як тільки погоджується благодійник із авто. Таких завжди знаходить Наталя Пилипчук, голова кам’янець-подільського товариства молодих інвалідів «Довіра», бо ж тим і живе, допомагаючи іншим, слабшим, дарма що сама на інвалідному візку. Кілька днів збираємо гостинці. Для Марійки та для її сусідок. «Наталонько, зіронько, пташко, не хлібом єдиним живеш», — присвятила їй Марійка поетичні рядки. Вона завжди присилає і мені, і Наталі свої нові вірші і бідкається: після приїзду з санаторію не писалося. А вам писатиметься в мерзлоті?!
Та ще вона, інвалід першої групи, хвора на ДЦП, уражена спастичним синдромом, не може позбутися тремтіння та страху: один із мешканців інтернату, колишній зек, на грунті алкогольного психозу чіпляється: «Що друкуєш на машинці? Це ти в банку забираєш мої гроші?» До нього не раз міліцію викликали, а останній раз, коли взявся душити її за горло, нікого в коридорі не було. Якби не нагодився кочегар, чи говорили б зараз із нашою Марійкою?
Її так називають майже всі. Бо залишилася ніжною душа, такою ж мрійливою, як була чверть століття тому, ще в батьківській хаті у Видошні. Батьків давно нема. Марійка жила спочатку в Шаровецькому інтернаті, серед ровесників, мала з ким говорити, та згодом заклад закрили, Марійку з її майном перевезли до Солобковець. У неї тут навіть килим — свій. І вишиті власноруч подушки.
Опинившись серед самотніх старих людей, поряд із сусідом з тяжкими психічними розладами, то гірко сумувала, то зривалась на протест, то пробувала «виховати» декого із персоналу. Домагалася ліків, яких їй треба щомісяця на сотню-півтори, а держава дає... три гривні. Просила дієти, якої ніколи в інтернаті не було. Тепер їй відсипають незасмажене — так і їсть.
А то благала прибрати зі столика зайве, зоставити лиш друкарську машинку. І поринала в листи чи вірші. Або писала замітки до районки. Про людину золотої душі, лікаря місцевої лікарні Віталія Підлісного і таких, як він, хто безоглядно дарує своє серце пацієнтам. Але частіше про тих, хто дуже прагне слави добродія, зробивши дещицю для знедолених, та й то «у рамках» року, місяця, тижня, акції... Тут Марійці часом і докоряють: не про тих написала чи замало дякувала. Вона розуміє, що одна санітарка на 37 мешканців, з них 18 лежачих, — це персонал, який треба шанувати. Але куди замкнути свої потреби, окремі з яких так не вписуються у «регламент» притулку для престарілих?
Нині в неї день народження, їй сорок п’ять. Наш візит доречний. Марійка хвалиться подарунком, який собі дозволила, — недорогим магнітофоном. Тепер слухатиме і пісні, і слово Боже. Гроші на техніку вислав Олександр Кліщук, сорокадвохрічний інвалід із Карпівки Могилів-Подільського району на Вінниччині. Стали друзями завдяки листам. Сашко доглядає двох паралізованих батьків. Просив поради: віддати батьків до притулку, а самому іти в інтернат, як наполягає місцева влада? Марічка відповіла: поки можеш, тримайся свого дому, бо каятимешся.
На пам’ять завжди робимо знімки. Для «невиїзної» Марійки у фотоальбомах — усе спілкування зі світом та друзями. Хіба що влітку начальник районного управління праці та соціального захисту Юрій Кузь таки надасть обіцяну і — зароблену подяками до газети —путівку в санаторій. На той випадок дарую Марійці футболку із логотипом нашого «Голосу» і таку ж кепку. Жартуємо, що тепер вона — під захистом нашої газети. А насправді прощатися тяжко: ніякого захисту цій зболеній людині не забезпечиш, якщо про нього не подбають замість вимагати подяк мужі державні.
