Віталія Комова по праву можна вважати ветераном пореформеної (маючи на увазі проголошення незалежності України) Київради. Мешканці Нивок чотири рази поспіль довіряють йому як своєму депутатові обстоювати їхні інтереси у найвищому представницькому органі столичної влади. Саме через боротьбу проти зведення багатьох об’єктів, споруджуваних або реконструйованих у Києві проти волі городян, Віталій Комов прославився серед своїх колег як вічний опозиціонер. Хоча така оцінка його ідей, судячи з думок, висловлених ним в інтерв’ю нашій газеті, вельми спірна. Втім, судіть самі.
— Віталію Володимировичу, тема — яким бути граду Києву, що переживає будівельний бум, періодично розбурхує столичну громадськість...
— Чому періодично? Не минає тижня, щоб із цих питань до мене не зверталися кияни. Причому не тільки мого виборчого округу.
Ось свіжі приклади. Мешканці кварталу на розі вулиць Саксаганського і Горького обурені тим, що без їхньої згоди у дворі вже викопано котлован під тридцятиповерховий будинок.
Власники квартир будинку № 3 на Прорізній, саме навпроти пам’ятника Паніковському, занепокоєні тим, що вже видано певній фірмі право на спорудження у прилеглого до будинку сквері підземного паркінгу разом із супермаркетом. Тут взагалі якась нісенітниця. Право видано лише на одинадцять соток. Ну то скільки машин і який супермаркет можна розмістити на такій площі? Небезпідставно мешканці гадають, що по-перше, зникне чудовий сквер, а по-друге — і це головне — копання котлованів, які, по суті, примикають до фундаменту житлового будинку, спричинить його аварійний стан з наступним відселенням власників квартир — для проведення реконструкції —до спальних районів без права повернення в центр. Побоювання, повторюю, небезпідставні. Такі комбінації з житловим фондом у центрі столиці і пов’язані з цим скандали стали, на жаль, звичайним явищем.
— І вам, як депутату, вдається захистити інтереси простих киян, ваших виборців?
— На жаль, аж ніяк не завжди. От вельми показовий приклад. На Нивках, поруч зі школою № 27 і прилеглим до неї дитсадком на вул. Туполєва, районна влада в 1993 році в самому центрі житлового масиву вирішила побудувати склад для зберігання цукру. Мешканці сусідніх будинків, звичайно ж, повстали проти цього. Сусідство школи й дитсадка з підприємством, котре щодня приймає й відправляє десятки великовагових автомобілів, просто небезпечне для здоров’я дітей, для їхнього життя, зрештою. Одне слово, абсурдність аргументів районної влади на користь новобудови була така очевидна, що мені, як здавалося, вдалося їх переконати. І що ж? Варто було вирушити у тривале відрядження, і склад, просто як у казці, здійнявся за кілька тижнів. А ще якийсь час потому він обріс величезною кількістю приватних гаражів.
— Слухаєш вас, Віталію Володимировичу і, даруйте, виникає підозра, що в містобудуванні в Києві панує цілковита анархія. Але ж є регламентувальні документи, процедури, закони нарешті. Невже вони зовсім не працюють?
— Якраз навпаки. Працюють. Але, як би це краще сформулювати... Працюють у просторі, обмеженому адміністративними рамками. Тобто у середовищі, котре за визначенням не зважає на інтереси окремої людини, інтереси особистості.
З другого боку, громадянин, усвідомлюючи, що його інтереси міська адміністрація, скажемо так, не завжди враховує, платить тією самою монетою, ігнорує всіх довкола. Інакше чому на фасадах пам’яток архітектури виникають так звані шпаківні — засклені балкони, які геть ламають задум архітектора і перетворюють історичне середовище Києва на казна-що. Отака діалектика.
Скажу більше. З власного досвіду переконався, що дискретні спроби відстояти інтереси киян у тій чи іншій конкретній ситуації безглузді. То все одно що боротися зі злиднями, роздаючи милостиню.
— Стривайте-стривайте, Віталію Володимировичу! Так ми дійдемо до безглуздості представницької влади в місті взагалі!
— А я саме про це й кажу, якщо механізми її створення й функціонування залишаться незмінні! От мене вважають опозиціонером до міської адміністрації, до того самого Олександра Омельченка. Це зовсім не так. На тлі попередніх мерів він багаторазово виграє своєю діяльністю. Передусім — містобудівною. Але!
Структура міської влади не змінилася ще з більшовицьких часів, коли міськради прикривали всевладність однієї партії. Нині ми, міські депутати, — ширма для прикривання системи адміністративного всевладдя. Або всевладдя бюрократії, коли хочете.
— Думка, погодьтеся, досить крамольна. Принаймні вельми образлива і для самих депутатів, і для їхніх виборців...
— Поясню. От ви запитували про закони, нормативні акти, процедуру прийняття рішень у столичному містобудуванні. Почнемо з простого запитання: коли кияни дізнаються про перетворення в їхньому будинку або на прилеглій до нього території, співвласниками яких, за законом про приватизацію держжитлофонду, вони є?
— ?
— Коли будівництво вже розпочато. Адже першому ковшу землі, вийнятому екскаватором, або зніманню покрівлі для перетворення горища на мансарду передує тривала, складна і вельми трудомістка процедура підготовки дозвільних документів. І, повірте, у 99 випадках зі ста забудовник для своїх дій має офіційні підстави: підписи усіх адміністративних структур — від комзему до головархітектури. Мало того, всі ті підписи до того ж освячені рішенням Київради. Тобто представницького органу, за ідеєю покликаного захищати інтереси міської громади. То що, геть усі київські депутати корумповані? Безперечно, ні.
Однак якщо на пленарних засіданнях більш як 70 відсотків розглядуваних питань чи рішень, які за ними приймаються, так чи інакше пов’язані з містобудуванням, хіба може кожний депутат з кожної конкретної справи знати всі тонкощі чи проблеми? Звичайно, ні.
Кожне рішення готує постійна комісія Київради з питань землекористування і містобудування. А от первинну підготовку документів для комісії виконує Київзем, структура вже цілком адміністративно-бюрократична. Депутатам із жодного боку, навіть формально, не підвладна і не підзвітна. Як то кажуть, злазь —приїхали. Чиї інтереси вона відстоюватиме, інвестора чи громади — запитання риторичне.
З другого боку, в який спосіб урядовці мають захищати інтереси абстрактного киянина? Абстракція, вона і є абстракція. Такі на сьогодні правила гри, що головним фігурантом у містобудівних процесах є інвестор. Він цілком конкретний, оформлений як приватний підприємець або як юридична особа, а городяни — це аморфна, жодним чином не організована маса. І в цьому суть проблеми.
Нашим предкам були добре відомі й природні для них такі форми територіального самоврядування, як земство, церковна громада, з допомогою яких вирішували всі питання місцевого значення. А що у нас? В основі організації життя міста лежать великі управлінські структури, відірвані від конкретних людей. У Франції, приміром, первинними ланками самоврядування є так звані комуни, самоорганізовані (не згори!) за територіальним принципом об’єднання від двох до трьох тисяч мешканців. Таких комун нараховують понад 39 тисяч. Саме цим об’єднанням громадян владою делеговані численні повноваження з облаштування місця проживання. Саме з ними передовсім влада погоджує питання розвитку територій, благоустрою, землекористування, містобудування, організації дозвілля дітей, соціальної допомоги, аж до охорони громадського порядку.
— Але, якщо мені не зраджує пам’ять, півтора року тому було прийнято Закон України «Про органи самоорганізації населення»...
— То покажіть, де в столиці діє хоча б один вуличний, квартальний комітет або комітет мікрорайону?
І потім. Теорії місцевого самоврядування стосовно України, так само як і позитивного досвіду, у нас немає. Тому, переконаний, положення про права і обов’язки територіальних комітетів громадян, тобто акти прямої дії, адміністративні органи влади складатимуть таким чином, щоб у жодному разі не урізати власні повноваження. Стосовно теми нашої розмови, навряд чи в цих документах буде чітко прописано права громадян у містобудівництві.
— Ви самі наголошуєте, що ані теорії, ані досвіду самоорганізації громадян у державі немає. І що ж робити? Адже зрозуміло, що коли передбачені законом вуличні або будинкові комітети насаджуватимуться згори, то результат буде жалюгідний.
— Цілком з вами погоджуюся. Саме тому, перш ніж приймати хоч якесь рішення щодо виконання закону про органи самоорганізації населення, громадян треба підготувати до початку процесу їх створення. Відповідні структури місцевих рад повинні напрацювати хоча б начорно теоретичну базу. Виділити кошти для залучення фахівців (не адміністраторів, а науковців-практиків) у галузі самоврядування, соціальної психології, міського господарства, економіки. Наступний етап — широка пропаганда розроблених фахівцями структури, механізмів, цілей і завдань самоорганізації громадян. Люди передовсім потребують знань. І лише після цього слід розпочинати передбачені законом організаційні заходи. Скажу більше. Лише первинні органи самоврядування в змозі висувати на засадах самоорганізації у представницьку міську владу громадян, здатних її, цю владу, здійснювати заради громадських інтересів. Тільки така ротація кадрів здатна здійснити реальну структуризацію нашого суспільства. Втім, це вже зовсім інша тема...
— І останнє запитання. Стосовно нашої теми. Адже містобудівні інтереси міської громади, якщо вона відродиться на засадах, про які ви говорите, напевне не завжди збігатимуться з інтересами первинних її ланок. Як розв’язати ці суперечності?
— А як їх розв’язують у цивілізованих країнах? Шляхом прямого, безпосереднього діалогу влади зі своїми співгромадянами, а не командно-адміністративного монологу згори, під яким усі ми живемо. З обов’язковою компенсацією збитків, завданих окремій людині на благо інтересів громадян.
І ще. Сьогодні виборцям, які скаржаться на свавілля влади у тому самому містобудуванні, я не перестаю повторювати: якщо хочемо змінити ситуацію на краще, вихід один — припинити нарікати на долю і самим братися до справи, створюючи органи самоорганізації. Нагромаджуючи по крупинках такий потрібний усім нам досвід побудови громадянського суспільства.
