Діти підземелля

У Сніжному родина Гордєєвих була на особливому рахунку. Ще б пак: узяти в наш час на виховання одинадцятеро хлопчиків та дівчаток — не жарт. Своїх дітей у Любові Олександрівни та Миколи Гнатовича шестеро. Збільшення сім’ї в місті сприйняли схвально: у кожного із нових вихованців за плечима тяжке дитинство і сумний досвід боротьби за виживання. І місцева влада, і освітяни сподівалися, що в родинному колі юні душі, загартовані життям, відтануть.

Гордєєвих вважали подвижниками і допомагали чим могли. Речами, меблями, матеріалами для ремонту. Жила родина бідненько, але, здавалося, не бідніше за інших мешканців шахтарського селища. Головною статтею доходів була шахтарська пенсія голови сім’ї та допомога на дітей. Щоправда, лише на тих, на кого були оформлені документи. Проте домагатися державної допомоги на інших дітей опікуни не поспішали.

Про те, що в багатодітній родині коїться щось не те, сусіди та вчителі подейкували і раніше. Двоє дітей несподівано втекли, інші ходили брудні й замурзані, часто хворіли. Підозри підтвердилися, коли одна із дівчаток прохопилася: ночами діти допомагають батькові видобувати вугілля в «ямі». Таких саморобних копалень у місті — десятки. Колишній шахтар, Микола Гнатович вирішив спробувати і собі. А завдяки Любові Олександрівни видобуток і продаж палива вдалося поставити «на конвеєр».

— Зі слів дітей, працювати в шахті вони почали ще в 2001 році, — розповів кореспондентові «Голосу України» помічник прокурора Сніжного Юрій Карпов. —Спочатку на добровільних засадах, а потім їх стали заганяти силоміць. Саморобна копальня була збита під землею із виробкою старої, закритої ще в 40—50-х роках шахти. Глибина — майже 300 метрів. Працювали і хлопчики, і дівчатка Катя Бєлова, Наташа Цибікова, Ірина Момот... Від дому це далеченько, та й місцевість пересічена, ми з міліцією, наприклад, поки дісталися, ледь ноги не переламали.

Цей маршрут діти долали двічі на день. Як з’ясувало слідство, на кожного із вихованців було встановлено норму — двадцять відер вугілля за «зміну». Одна ходка — два відра. Не виконав сьогодні — завтра відпрацюєш подвійну норму. Контроль видобутку здійснювала одна із старших дочок Гордєєвих. Родина жила за принципом «хто не працює, той не їсть».

— Спочатку лазили до «нори» вдень, а потім, після того, як пішли чутки, щоб не зчиняти галасу, почали працювати вночі, — продовжує Юрій Карпов. — Десь із восьмої-дев’ятої вечора і до години-другої ночі. 14-річний Сашко Бєлов розповів, що одного разу не пішов, так його наступного дня змусили подвійну норму видати. Це сорок відер, кожне — по п’ятнадцять кілограмів. Хлопець травмував хребет, звертався до лікарні. Але опікун не зважила на це: мовляв, ти просто працювати не хочеш. І знову погнала на роботу.

Як казали діти, краще вугілля «мама Люба» пускала на продаж, гірше — залишала для сім’ї. Узимку в Сніжному за відро гарного вугілля можна виручити півтори гривні. Гроші зовсім не зайві для великої компанії. Нелегальний видобуток годує сотні сімей у містечку, де більшість шахт закрито. Не дивно, що Гордєєви обрали єдиний відомий їм шлях заробити гроші. А взяті під опіку діти мали відпрацьовувати їжу та одяг.

Наведені факти дали змогу прокуратурі Сніжного порушити кримінальну справу за статтею 150 Кримінального кодексу України — «експлуатація дітей». За словами прокурора міста Сергія Чорнодіда, відповідальність за цією статтею (від 2 до 5 років позбавлення волі) настає за залучення до експлуатації осіб віком до 16 років. А в Гордєєвих працювали і десяти-одинадцятирічні. Маленьких дівчаток залишали в посадці охороняти видобуток, поки старші діти велосипедами перевозили вугілля додому.

— Звичайно, прокуратура не в змозі змінити на краще економічний стан суспільства, — каже начальник відділу нагляду за станом дотримання законів про права неповнолітніх прокуратури Донецької області Олександр Лівочка. — Наш обов’язок — нагляд за дотриманням законів усіма: дітьми, батьками, посадовими особами. На перший погляд, ну який це злочин — невиконання батьківських обов’язків? Але якщо дитина не відвідує школу, напівголодна, мешкає в підвалах і на вокзалі, зазнає побиття, до 14 років має цілий букет серйозних захворювань, а до 16 років виростає в головоріза, якого страшно випускати на вулицю, — в цьому винні насамперед батьки.

Нині хлопчики і дівчатка, яких колись передали до родини Гордєєвих, повернулися до дитячих закладів. Але не всі: наприклад, Василь Науменко досі в розшуку.

Визнати опікунів винними в експлуатації дітей зможе лише суд. Але ставлення до цієї історії в місті неоднозначне. Звичайно, дитинство має бути дитинством. Але де межа між «трудотерапією» як методом впливу на «важких» дітей, змалку не привчених до праці та відповідальності, і примусовою роботою під тиском дорослих? Що краще для підлітка — казенний будинок із гарантованою «пайкою» чи прийомна сім’я, де на хліб треба заробити самому? Куди дивилися численні контролюючі інстанції, якщо протягом двох років підопідчні Гордєєвих працювали на нелегальній копальні? Чому родина, де в поті чола і в міру своїх сил працюють усі члени, навіть найменші, не здатна вибратися із злиднів? І чи не тому любительський видобуток вугілля неможливо знищити, що держава не в змозі запропонувати громадянам інший спосіб заробітку?