Ще за часів панської Польщі на півночі Волині поміж піднебесними сосновими борами майже не було сіл. Лісовий люд жив одноосібно на невеличких хуторах, хазяйнуючи на власний розсуд. Однак з приходом пролетарсько-радянської влади полісян позганяли докупи, створюючи небачені на цих теренах колективні поселення. Але волелюбний дух древлян і бужан навіки зостався у генах. І нині тутешні селяни повертаються до прадідівського хутірського життя...

Край світу...

Невеличке поліське село Залазько Камінь-Каширського району недарма зажило слави хутірського. До другої світової війни тут нараховувалося до двадцяти доволі заможних хуторів. Однак на початку 50-х років усіх одноосібників «зігнали на одну вулицю». А згодом село офіційно визнали неперспективним. Нині тут стогнуть під вагою часу трохи більше тридцяти дворів, в яких мешкає сотня полісян. Зазвичай у хатинах пораються одинаки-пенсіонери, на спомині яких ті часи, коли сюди, на край світу, не доїдеш і не дійдеш. У їхніх вухах досі стоїть гул вертольотів, що ще не так давно підвозили продукти і людей. І хоча до села проклали асфальтну дорогу, сюди ніколи не курсував автобус. Тут і досі немає школи. Дітлахи мусять ходити на навчання до сусідніх сіл. Колись з легкої руки партійного районного начальства у Залазькові побудували новий магазин. Проте вже кілька років на металевих дверях висить масивний замок. А селяни купують харчі у підприємців, які перетворили власні домівки на своєрідні продуктові бази... На початку 90-х у селі розпочали зводити сучасну тваринницьку ферму. Та не закінчили — забракло коштів. Нині від тієї будівлі навіть фундаменту не зосталося. Селяни розібрали ферму по цеглині. Однак є в цій болотяній місцевині задоволені життям полісяни. Це хуторяни, які мешкають у своїх «помістях» неподалік Залазька.

Сам собі господар і агроном

Працьовита родина Чураків мешкає на тутешньому хуторі ще з початку минулого століття. Їхнє обійстя розкинулося порівняно недалеко від села. Тому за часів примусової колективізації переселення оминуло їх. Проте партійна влада кілька разів марно намагалася вмовити хуторян приєднатися до сільської громади. Врешті, партійці махнули на впертих полісян рукою: хочете жити дикунами — живіть, але допомоги не просіть. Власне, її родина і не потребувала. Сім’я досі має кілька гектарів землі, на якій вирощує городину і жито. Тримають курей, качок, гусей, свиней і худобу. Неподалік просторої поліської хатини шумить соснова гущавина, поряд виграє листям березовий гай. А ген-ген далі простягнулися тягучі болота, багаті водяною різноголосою пташиною і дрібною звіриною.

— Навколо нас було багато хуторів, — розповідає тутешня мешканка Людмила Чурак. — Було, збираємо з бабусею гриби чи ягоди, то вона завжди покаже місце, де стояв лісовий двір. Ось тут, каже, було Іванове урочище з хутором. А ось Степанова канава, де той хазяйнував. Онде Пилипове озеро... Від тих хуторів хіба що старезні груші позалишалися. Бо в полісян був звичай: біля нової хатини садити грушу і копати криницю.

Зазвичай хуторяни споконвіку вирізнялися з-поміж селян. Цей лісовий люд дещо сторонився «колективних поселенців» і сподівався лише на власні сили. Щопрада, завжди поміж собою трималися купи, бо нерідко самотні помістя грабували бандити і всяка наволоч. Було, забреде «у гості» й дикий звір. І хуторяни разом боронили свою худобу і майно. Звісно, великих достатків не мали. Бо ніде, окрім як на хуторі, не працювали. Однак для життя власної господарки вистачало. До слова, буття нинішніх хуторян майже не змінилося. Вони теж ніде не працюють, бо роботи на Поліссі вдень з вогнем не знайти. Проте, на їхню думку, не так потерпають від безробіття, як селяни Залазька. Кожен має по кілька гектарів землі неподалік своєї хати або під лісом, на яку через неродючість ніхто не претендує. Ці самовільні наділи селяни називають «полем на хуторі». Хазяї жартують, мовляв, найбільша їхня вигода в тому, що кури можуть ходити, де хочуть і не лізуть у сусідський город. Та й для худоби пасовища більше, ніж достатньо. На хуторах удосталь місця для своїх дров і сіна. Є де діткам забавлятися, м’яча поганяти. Маєш гроші — будуйся хоч на кілометр. Ніхто не заборонить. Хоча є у хуторян неписані закони, поєднані зі звичаями лісового життя. Жоден із них задарма не зробить зле звірові, не зламає дерево. Ніколи не сваряться за межу, бо святої земельки на всіх вистачить. Якщо дядко Василь щоразу косить сіно неподалік свого хутора у заплавах, то ніхто туди вже не потикатися. Коли баба Марія збирає гриби у своєму ліску, то боронь Боже комусь туди сунутися — від нього відвернуться всі сусіди.

Є ще одна особлива риса полісян-хуторян — неймовірна бережливість. Хазяїн ніколи не викине стару річ, не повалить старої хати. Таким оберегом поліських традицій є 70-річний хуторянин Адам Митчик. Працьовитий, непосидючий полісянин збудував дві хати, два хліви, тримає курей, свиней, худобу і коня. На обійсті все виготовлене його руками. Виростив і видав заміж двох дочок. Поховав дружину, і нині порається по господарству одинаком. Мешкати на хуторі йому подобається. Хіба що самотність пригнічує, бо немає навіть з ким чарчину перехилити. Та й страшнувато одному. То наркомани в пошуках маку городом бродять, то пияки вночі в двері грюкають. Почастішали і крадіжки курей та інвентарю. Та попри негаразди дядько Адам не хоче переходити до села, бо лише на хуторі йому дихається вільно.

Нині дедалі більше селян переселяється «на природу». Відтак у Залазька з’явився ще один хутір. Молода сім’я із сусіднього села купила всього за 200 доларів стару хатину біля густого запашного лісу і мальовничого ставка. У відремонтованій оселі відтепер чути дитячий сміх, а в старенькому хліві — ревіння худоби. Прибульці одразу порадували сільську громаду рідкісною для тутешніх сімей подією. Уперше за останнє десятиріччя у Залазькові народилася дитина. І де? На хуторі! Відтепер сусіди-хуторяни вихваляються перед селянами: то хто казав, що хутірському життю настав кінець? За ним майбутнє на Поліссі, коли над соснами лунає дитячий лепет.

Волинська область.