Сучасний етап розвитку економіки України висуває перед банками нові, надзвичайно складні завдання, особливо у сфері інвестиційного забезпечення економічного зростання. Вирішення цих завдань вимагає нових підходів і до розробки та реалізації грошово-кредитної політики, і до організації та функціонування самих банків, насамперед у їхній кредитній та інвестиційній діяльності.

Тому під час розробки Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2003—2005 роки, проект якої зараз обговорюється, потрібно повернутися обличчям до банків, прислухатися до думки досвідчених фахівців-банкірів і створити цілісну державну політику підвищення ролі банківського сектору в економіці України. Комплексність програми саме і повинна полягати в потребі створення єдиної загальнодержавної політики розвитку грошово-кредитної системи України на противагу розрізненій політиці уряду, Національного банку, державних і місцевих органів влади.

На жаль, за всі роки самостійного розвитку України проблемі розвитку грошово-кредитних відносин належної уваги не приділяли. В результаті жорсткої монетарної політики НБУ в середині 90-х років товарно-грошовий обіг спочатку лихоманив бартер, який досяг майже половини всіх розрахунків, потім його замінили неплатежі. Обсяги кредиторської заборгованості постійно зростають і в півтора разу перевищують річний ВВП країни. Як наслідок, порушується еквівалентність товарно-грошового обігу на шкоду економіці та державним фінансам.

Не визначено чітку стратегію у сфері відновлення монетизації української економіки. Ще на початку 90-х грошова маса становила 50 відсотків ВВП, а тепер не сягає і половини цього рівня. У східноєвропейських країнах монетизація економіки перевищує 50 відсотків, а в США, Японії сягає 100 відсотків ВВП.

Загострюють проблему грошового обігу значні обсяги готівкової маси, що перебувають поза банками. В Україні тільки гривнева готівка — 43 відсотки усієї грошової маси, а, наприклад, у США готівкові кошти становлять лише 7,5 відсотків. Особливо низький рівень монетизації економіки склався за безготівковою грошовою масою, яка є основою інвестиційного відтворення виробництва.

Фінансово-кредитний голод економіки посилювався і значним, в обсязі понад 40 млрд. гривень, відверненням кредитних ресурсів банків на потреби державного бюджету. Звідси і недостатні обсяги кредитування економіки, рівень відсоткових ставок за кредитами, інші наслідки.

Тому в найближчій перспективі ключовим завданням буде удосконалення кредитної і облікової політики. Особливо її актуальність зростає в умовах переходу до інноваційної моделі розвитку економіки.

Одним із напрямів цієї політики є створення передумов для залучення коштів громадян та інших довгострокових ресурсів на рахунки у банках. Нині поза банками перебувають готівкові кошти, які перевищують плановий обсяг залучення інвестицій в економіку України до 2010 року (82,6 млрд. грн.), визначений у програмі розвитку інвестиційної діяльності, схваленій Кабінетом Міністрів України у жовтні 2001 року.

Важливо підтримати високий імідж провідних банків, які мають довіру наших людей, що підтверджує зростання вкладів у банки в 2002 році на 71 відсоток до 19 млрд. грн. Публікації про банки, офіційні оцінки їхньої діяльності повинні бути об’єктивними і неупередженими.

Недоцільне введення податку на доходи громадян від вкладів у банки, що може спричинити відплив ресурсів з банків. Треба розглянути питання щодо диференційованого підходу до страхування вкладів Фондом гарантування вкладів залежно від обсягу і терміну вкладу.

Подальшого удосконалення потребують система рефінансування банків і резервна політика. Облікова ставка має враховувати тенденції в економіці, інфляційні очікування, вартість ресурсів, рентабельність кредитних операцій та інші чинники. Головне, банки повинні мати можливість придбати централізовані ресурси для інвестиційного кредитування реальної економіки за ціною, нижчою від облікової ставки. А зараз вартість кредитів Національного банку України перевищує облікову ставку і процедура їх отримання вкрай ускладнена.

Важливо створити стимулювальну систему обов’язкового резервування для банків, що активно займаються інвестиційним кредитуванням. В Україні норми резервування в середньому становлять 8—10 відсотків залучених коштів і не враховують індивідуальних показників діяльності банків: якості кредитного портфеля, напрямів кредитних вкладень тощо. Це обумовлено тим, що значна кількість дрібних банків ненадійні і підвищені норми резервування є засобом страхування результатів їхніх операцій. У США норма резервування дорівнює трьом відсоткам, Англії — 0,5 відсотка, Японії — 2,5 відсотка. Зниження для українських банків норми резервування на один відсоток призводить до зростання їх інвестиційного потенціалу на 600 млн. гривень.

Мало того, інвестиційні кредити — довгострокові і окупаються через значний термін. Тому тут потрібні інші підходи, ніж до короткострокових кредитів щодо формування страхових резервів, класифікації таких кредитів на строкові чи прострочені. Зменшення норм резервування на інвестиційні кредити і зниження податкового тиску — необхідні передумови розвитку інвестиційного кредитування.

На сьогодні ставки за кредитами українських банків наблизились до рівня відсотків за кредитами іноземних банків. Середня вартість кредитів овердрафт за кредитними картками американських банків становить 13,37 відсотка. В Україні середня ставка за кредитами в іноземній валюті юридичним особам на кінець 2002 року становила 12,1 відсотка, фізичним — 14,3 відсотка. Крім того, рівень ставок має враховувати і рентабельність банківських операцій. А вона на сьогодні втричі нижча, ніж у торгівлі, деяких інших сферах. Тому подальше зниження відсоткових ставок безпосередньо пов’язане зі створенням правових норм для обов’язкового повернення всіх банківських кредитів.

Давно назріла потреба формування надійного законодавчого захисту банків-кредиторів щодо їх беззаперечного права на видані позики. Необхідно прирівняти неповернення кредиту до крадіжки власності. Такі протиправні прийоми як визнання кредитних угод недійсними, поділ підприємств, зміна форми власності чи приватизація з відмовою нових власників від попередніх зобов’язань, відчуження заставленого майна, повинні бути законодавчо викреслені з правового поля діяльності банків. Це слід зробити раз і назавжди, прийнявши закон «Про захист прав банків-кредиторів».

Із цією метою держава повинна створити надійні умови для розвитку банківського кредитування, а саме: забезпечити виконання урядом, іншими державними органами прийнятих ними ж рішень, визначення статусу і встановлення пріоритету національного інвестора, невтручання в прийняття рішень банками щодо кредитування тих чи інших проектів, створення державної системи обліку боржників та оприлюднення інформації про найбільш злісних незалежно від їх статусу. Суспільство має знати, хто не повертає взяті позики і цим шкодить національним інтересам України.

У сучасних умовах гостро відчувається потреба запровадження нових видів кредитування економіки. Треба створити вигідні умови для кредитування банками молодіжного будівництва житла, іпотечного кредитування сільгоспвиробників, у тому числі під заставу землі.

На сьогодні земля практично не може бути об’єктом застави, а велика частина сільгоспвиробників збиткові, навіть за значного приросту врожаїв. Така ситуація склалася штучно, тому що ділки-трейдери встановили демпінгові ціни, які не компенсують селянам витрат на пальне, насіння, техніку. У результаті банківський кредит не діє, село занепадає, а держава відсторонилася від цієї проблеми.

Необхідно визначити потреби країни в зерні, м’ясі, молоці, інших стратегічних продуктах і встановити державні закупівельні ціни, які давали б можливість розширеного відтворення на селі. І тут ефективно може спрацювати банківський кредит як інструмент фінансування Держрезерву під гарантії уряду та заставу сільгосппродукції.

Дуже перспективний фінансовий лізинг техніки і обладнання. Але він фактично не працює. Потрібно докладно проаналізувати причини такої ситуації, в тому числі механізми оподаткування лізингових операцій, і розробити шляхи розвитку лізингу в Україні.

Актуальності набуває завдання концентрації кредитних ресурсів на головних напрямах економічного розвитку. Необхідно чітко визначити пріоритетні галузі розвитку економіки, сприяти акумуляції кредитних ресурсів у надійних банках і їх спрямуванню в розвиток виробництва. Стосовно цього доцільно вивчити досвід інших країн, коли центральний банк встановлює квоту на переоблік за визначеною обліковою ставкою векселів провідних підприємств. Таким шляхом досягається визначення пріоритетів розвитку економіки і створюються стимули для їх фінансування банками.

У зв’язку зі зростанням потреби базових сфер економіки — літакобудування, залізничного транспорту, металургії, інших галузей — у великих банківських кредитах, потрібно зробити систему збільшення обсягів кредитів стосовно капіталу банку, що можуть надаватися одному позичальнику. Економіка повинна мати можливість отримати достатні ресурси для розвитку.

Одна з найбільших прогалин у грошово-кредитній політиці — відсутність управління грошовими потоками на державному рівні. Фактично не створено ні теорії, ні практики управління грошовими потоками.

Деякі банки сповільнюють грошові потоки. Є непоодинокі випадки адміністративного перерозподілу клієнтури за участю місцевих органів влади, окремих державних структур. У результаті створюється вкрай негативна ситуація, коли одні банки кредитують реальну економіку, а інші накопичують ресурси. Як наслідок, з одного боку, зростає їх вартість, дорожчає банківський кредит, а з другого — створюється підгрунтя для нецільового використання кредитних ресурсів. Класичний приклад створення такого «від’ємного» для економіки країни грошового потоку — збанкрутілий банк «Слов’янський». Але, на жаль, ці приклади непоодинокі.

Ще на початку 90-х років сформувалася порівняно оптимальна кількість банків — близько 100. Потім вона почала стрімко зростати, а розміри активів деяких із банків не перевищували вартості 3-кімнатної квартири. Таке кількісне зростання супроводжувалося зниженням частки їх кредитних вкладень щодо обсягу ВВП (графік).

Зі зменшенням числа банків, починаючи з кінця 90-х років, обсяги кредитування економіки щодо ВВП почали зростати.

Ця динаміка підтверджує, що в країні відбулося розпорошення кредитних ресурсів, їх нецільове використання, а це послабило вплив кредиту на розвиток економіки. Водночас у провідних країнах світу посилилися процеси концентрації банківського капіталу. В США третина активів банківської системи, яка налічує 12 тисяч банків, сконцентрована в 50 найбільших банках. Це той інвестиційний кулак, який дає можливість розвивати економіку на основі розробки і впровадження передових технологій.

В умовах досить щільної насиченості українського ринку банківських послуг прихід іноземних банків і небанківських структур, які до того не мають відповідного досвіду і технічних засобів, може призвести до значного перевищення пропозиції над попитом. Відповідно погіршиться ситуація в фінансово-банківській сфері. Потенціал українських банків достатній, щоб задовольнити попит на банківські послуги.

Пріоритетний інструмент оптимізації банківської системи України — це підвищення рівня її капіталізації. Мінімальний рівень власного капіталу банку в 1 млн. євро для місцевих банків аж ніяк не відповідає сучасним вимогам і вкладників, і позичальників банків. Але й ці вимоги не виконують деякі українські банки. Збільшення мінімального рівня банківського капіталу і надання пріоритетів банкам з високим ступенем забезпечення власним капіталом — важлива передумова розвитку банківської системи України.

Контроль за рівнем капіталізації банків, виконанням економічних нормативів, ефективністю їх діяльності і оцінка ролі банків щодо внеску в розвиток економіки об’єктивно можуть бути основною складовою системи банківського нагляду. Сучасні технології і системи звітності дають змогу здійснювати моніторинг банків, не застосовуючи постійних перевірок, які відволікають фінансові й людські ресурси держави і банків. Перевіряти доцільно ті банки, які мають низьку ефективність роботи, постійно порушують нормативи діяльності, або є підозра щодо їх участі у відмиванні грошей. Украй актуальною є всебічна об’єктивна оцінка діяльності банків, яка охоплювала б і обсяги операцій, і рівень капіталізації та надійності банку.

У сфері управління грошовими потоками з’являється ще одна неординарна проблема: встановлення, за вимогами FATF, контролю за платежами з метою пошуку «брудних» грошей.

З технічного боку, це означає ускладнення процедур та уповільнення переказів коштів, які тепер здійснюються в режимі реального часу і сягають мільярдів гривень. Це загрожує уповільненням обігу грошей, що в умовах низького рівня монетизації економіки призведе до подальшого зростання неплатежів. Тому необхідно на законодавчому рівні продовжити терміни проведення платежів, визначити процедури їх контролю, який має здійснюватися після проведення платежу.

Мало того, потрібно прийняти зміни до Закону «Про банки і банківську діяльність» щодо забезпечення банківської таємниці. Знайти золоту середину між збереженням банківської таємниці і здійсненням контролю за платежами за вимогами FATF — актуальне завдання на сьогодні.

Стосовно цього вкрай важливим є укладення міждержавних угод щодо договірних засад відкриття та ведення кореспондентських рахунків банків. На кореспондентських рахунках великих банків розміщені кошти тисяч клієнтів, тому їх блокування чи закриття може здійснюватися тільки на основі міжнародних норм і процедур. Такими угодами як механізмом безпеки іноземних інвестицій і проходження платежів слід зацікавити іноземні держави. Питання це ненове, його порушували комерційні банки на різних рівнях, але так і не було розглянуто. Вирішенню проблеми можуть посприяти Національний банк України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, інші державні структури.

Отже, ми стоїмо перед необхідністю переосмислення ролі грошово-кредитної політики і банківської системи як інструментів майбутнього розвитку економіки. Зростання ролі банків в економічному житті країни буде пов’язане з тим, наскільки правильно ми оберемо пріоритети економічного розвитку і створимо надійну правову і суспільно-економічну основу для реалізації потенціалу банків. А він у них є.

Павло МАТВІЄНКО, народний депутат України.