7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д. Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання женевських угод між Афганістаном і Пакистаном, здійснити згідно із затвердженим планом з 15 травня 1988 року до 15 лютого 1989 року в два етапи...».
Виведення розпочалося за затвердженим графіком, поетапно і послідовно. Цю подію висвітлювали понад 200 кореспондентів. За свідченнями представників контрольних органів ООН, СРСР і Афганістан цілком і точно виконували взяті в Женеві зобов’язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Наприклад, представників цих контрольних органів навіть не було допущено на бази і центри підготовки моджахедів, розташовані в Пакистані. І що з того? Жодних санкцій щодо Пакистану з боку РБ ООН так і не запровадили.
З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Було активізовано бойові дії, енергійніше провадилася робота з розкладу держапарату, ЗС Афганістану, здійснювалися спроби захоплення влади в кількох провінціях. США і Пакистан продовжували відверто порушувати женевські угоди, у зв’язку з чим збройна опозиція пішла на загострення ситуації у країні. Конкретні факти порушень Пакистаном женевських угод регулярно подавалися в Місію добрих послуг ООН у Кабулі. Після завершення першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекидуваних караванів з військовими вантажами. Лише у вересні-жовтні на територію Афганістану прибули 180 караванів зі зброєю. Отже, Союз опинився слабкою стороною. Сьогодні, виносячи уроки з минулого, хочеться особливо підкреслити, що така доля завжди спіткає тих, хто, сподіваючись на політичне рішення в конфліктній ситуації, не має достатньо сил для його реалізації.
Військово-політичне становище в Афганістані по завершенні першого етапу загострилося скрізь. У ключових районах країни бунтівники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові і промислові об’єкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали загони і групи. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний характер і не був підкріплений практичними діями. Збройні сили Афганістану достатньо забезпечувалися всім необхідним. Однак замість того, щоб вжити заходів з підвищення їх морального стану, керівництво країни взяло курс на їх технічне переоснащення, намагаючись отримати від Радянського Союзу якнайбільше нових зразків зброї.
14 лютого 1989 року на аеродромі вже цілком господарювали афганці: із залишених модулів виламали все, що можна було винести. По обіді здійнялися в повітря два літаки Іл-76 з солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу Обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишився в полоні) вранці 15 лютого 1989 року перейшов мостом «Дружба» через річку Амудар’ю командувач 40-ї армії генерал-лейтенант Б. Громов. У другій половині дня залишили Афганістан радянські прикордонники, котрі вийшли буденно і непримітно.
У Термезі й Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали, переважно, їхні рідні, близькі та журналісти. Жоден представник керівництва країни не вважав за необхідне хоча б бути присутнім під час повернення на Батьківщину своїх солдатів, у такий спосіб продемонструвавши байдужість до армії.
Так завершилася ця важка і впродовж багатьох років засекречена війна. Радянські війська пішли, а війна в Афганістані «залишилася». Солдати не можуть «оговтатися» від війни й досі, через 14 років, вони «хворіють» на неї, вона їм сниться в кошмарних снах. Нині ветерани-«афганці» опинилися в скрутному становищі: чимало пільг скасовано, можливості для надання допомоги родинам загиблих, інвалідам вельми обмежені. На жаль, нині в країні сформувалося ставлення до армії як до паразитуючого елементу суспільства, без якого цілком можна обійтися. І армія... руйнується.
Віталій РАЄВСЬКИЙ, учасник бойових дій в Афганістані (в 1985—1987 рр. —командир 56-ї окремої десантної штурмової бригади).
