Завершилася чергова експедиція українських альпіністів у рамках акції «Прапор України — на вершинах світу». Нагадаю: наші співвітчизники встановили його на вершинах Гімалаїв, Ельбрусі, Монблані. А четвертого лютого синьо-жовтий стяг замайорів на найвищій точці гори Кіліманджаро — Ухуро-Пік заввишки 5895 метрів. За сходженням Ігоря Парчевського, Юрія Кравчука з Рівненщини та їх колеги Олександра Щерби з Кіровограда стежили й щиро вболівали журналісти «Голосу України» (газета стала головним інформаційним спонсором експедиції). Тепер, як і обіцяли, розповідаємо про це сходження читачам.
Із зими — в літо
Десять годин комфортного перельоту промайнули швидко. Тим паче, що поруч сиділи цікаві пасажири, зокрема громадянин США Джеймс Боткін із Бостона, який летів до Танзанії у справах.
«Коли він почув, що ми з України, зацікавився, чи далеко мешкаємо від Одеси, — розповідає Юрій Кравчук. — З’ясувалося, його генеалогічні корені з цього українського міста, а в пращурах — відомий нам ще з шкільних підручників лікар Боткін. І хоча родина Джеймса вже більш як століття тому виїхала до США, все одно відчувається ностальгія та інтерес до України, про яку мій попутник готовий був слухати годинами».
А от і аеропорт «Кіліманджаро», що біля однойменного національного парку-заповідника — гордості Танзанії, який простягнувся на площі 76 тисяч км. «Хоча це не перша моя подорож, та все тут дивувало. Зокрема, екзотичний готель в передмісті Аруші — столиці масайських племен, де ми ночували. Виконаний в африканському стилі, але з європейськими зручностями, — розповідає Юрій Кравчук. — Ми розуміли, що майбутнє сходження нам таких зручностей не обіцяє, а тому ніжились у тому комфорті та враженнях».
Взаємна цікавість
Але справжні враження були попереду. Зауважу, що члени української експедиції мали домовленість про послуги з місцевою компанією «Чідолія», яка приймає альпіністів і туристів з усього світу та організовує сходження на Кіліманджаро. Вона й надала нашій експедиції гіда Рафаеля, кухаря й кількох портерів (носильників). Місцеве населення живе з надання послуг, так само, як Танзанія має великий зиск від таких експедицій. «Скажу відразу, що ми піднімалися на багато вершин світу. І кожне сходження відрізнялось одне від одного. Дорога на Кіліманджаро не така вже й складна технічно, однак потребує відповідної підготовки, витривалості, адже на висоті 5895 метрів зріджене повітря, тому уповільнюються рухи, перепади тиску й температур спричиняють головний біль, — ділиться враженнями Юрій Кравчук. — Ми особливо не поспішали, намагаючись адаптуватися до умов. Щодня долали кілометр по вертикалі... Звичайно, під час сходження на Кіліманджаро і наш гід Рафаель, якого ми ще називали Раф, і портери приглядалися до нас, — розповідає Юрій. — Але поступово між нами долався той невидимий бар’єр: ми були цікаві одне одному. До слова, танзанійці — дуже доброзичливі й гостинні, навіть незнайомим кажуть: «Джамбу» (щось на зразок українського «Як ся маєте? — Авт.). Ділилися з нами питною водою, яка в горах дефіцит. Так-от, портери частували нас національними стравами. А це здебільшого рис з гострими приправами та овочами, а також фрукти. Ми теж давали їм куштувати свої. І навіть сало, яке їм дуже смакувало. Вже під кінець нашої подорожі розкоркували для всієї експедиції пляшку української горілки, і наші провідники захмеліли, бо в Танзанії мало вживають спиртних напоїв.
Але всіх духовно збагатило спілкування між українцями і танзанійцями, і в цьому, на думку альпіністів, головна мета експедиції. Щоб інші народи дізналися про державу Україна.
Альпіністи розповіли, що в Центральну Африку не часто навідуються українці. Чи не тому танзанійці з цікавістю прислуховувались, як спілкуються між собою українською Ігор, Юрій та Олександр, з охотою вивчили найвживаніші слова «добрий день», «дякую». Із заздрістю слухали розповіді про безплатну обов’язкову середню освіту в Україні, бо в Танзанії безплатна лише початкова, а за здобуття іншої треба платити, що більшості населення не по кишені. Тому, скажімо, ті ж портери дізнаються про світ лише із спілкування з іноземними альпіністами й туристами, яких супроводжують.
До зірок — рукою
І от, нарешті, настав той день, заради якого, українські альпіністи подолали тисячі кілометрів, — сходження на вершину. Шлях від базового табору на висоті 4600 метрів до плато, що біля кратера Кіліманджаро, зайняв майже вісім годин. Від розрідженого повітря ноги були ватними і неслухняними. Але, як розповіли учасники експедиції, зоряне небо, під яким піднімались останні метри сходження, додавало всім оптимізму. Здавалось, ніби всі зорі зібрані саме тут... Зоряне небо змінив світанок: щедре африканське сонце грало всіма барвами веселки в гірському льодовику. Саме о цій порі — о 6 годині 30 хвилин 4 лютого на вершині Кіліманджаро наші альпіністи встановили Державний прапор України.
Куточок України
— Ми скористались нагодою ближче познайомитися з Танзанією, — розповідає керівник акції «Прапор України — на вершинах світу» Ігор Парчевський. — А тому після короткого перепочинку вирушили в подорож цією країною, подолавши більш як тисячу кілометрів». Дивували контрасти між упорядкованими за європейськими стандартами центрами міст і бідністю сільських поселень. «Якось ми стали свідками танзанійського весілля, —згадує Ігор. — Молодята, як і у нас, — у білому. Але в оформленні майданчика просто неба переважав фіолетовий колір (він, як помітив, найулюбленіший у танзанійців). Гостей частували соками та пивом, вони по черзі підходили до кількох кухарів, які тримали таці із обов’язковими для такого свята стравами, і одержували кожен свою порцію. Тобто ритуал частування нагадував шведський стіл.
Чим більше ми пізнавали цю екзотичну країну, тим більше закохувались у неї, — розповідає Ігор. —  Подорожуючи Танзанією, побачили на її незайманих луках багато лелек. Налякані якимось звіром, вони дружно піднялись у небо, нагадавши нам рідне Полісся. Бузьки, що в пошуках літа подолали тисячі кілометрів, схоже, як і ми, сповнені ностальгії за Україною...
 
Рівне.