Дім Буття, де шукають... себе

Два роки тому, саме на Святого Миколая, у прикордонному Чопі за участю Президента України Леоніда Кучми, генерального директора «Укрзалізниці» Георгія Кірпи, начальника Львівської залізниці Богдана Піха урочисто відкрито унікальний заклад — містечко ветеранів. Зазвичай установи, котрі опікуються літніми самотніми й соціально незахищеними людьми, називають притулками або ж сиротинцями. А тут — язик не повернувся б назвати цими словами комплекс котеджів на мальовничій околиці Чопа. І його господарі, і мешканці образилися б. Адже кожний із 32 ветеранів, які тут проживають (а загалом містечко розраховано на 52 особи) має власну гарно умебльовану й устатковану (разом із телевізором, холодильником і телефоном) квартиру з окремим ганком, а ще — земельну ділянку. Кожному приносять сюди пенсію і щомісячну доплату від Львівської залізниці, а також — святкові премії в сумі 100 гривень. Ці кошти — цілковито в розпорядженні пенсіонерів, адже весь побут, медичне обслуговування і харчування — також за рахунок Львівської залізниці. Мешканці Чопа, туристи приходять сюди на екскурсію: де ще побачиш справжню комуну в мініатюрі? Хто з пенсіонерів (і не лише пенсіонерів) розпочинає день із візиту до лікаря? Та ще й якого!

Ірина Спесівих вислуховує не лише докладні «звіти» про самопочуття, а й нарікання на кепський настрій, поганий сон або ж печію від «гріха» — наприклад, приготованого власноруч маринованого огірочка.

Мешканці містечка чимось схожі на великих дітей — буває, вередують, придумують собі «примхи» для емоційного урізноманітнення буття. Іноді через дрібниці конфліктують (наприклад, хтось у когось викопав кущ жоржин), але адміністрація ставиться до цього лояльно і «розборок» не влаштовує. Ніякої казармщини, хоча керівниками — колишні військові: ветеран війни Володимир Маркін і полковник запасу Михайло Бескровний.

— Ми їх не надто зарежимлюємо і не надто відпускаємо, — каже Володимир Маркін.

Максимум контрольованої свободи в поводженні і побуті — то неписане правило співжиття. Не секрет, що дехто із колишніх поважних залізничників, які тут перебувають, у попередній життєвій течії пустився було берега. Микола Ш. свого часу вже «бомжував», а тут розпочав достойне життя спочатку. Вдягнув краватку, капелюха, ходить босоніж по росі, робить ранкову гімнастику. Іноді готує холодець, дарма що в спільній їдальні все по-домашньому смачне і якісне. Тут ніхто нікому не забороняє дотримуватися улюблених звичок і дивацтв. Іноді Микола Ш. пише заяви про відлучку на тривалий час, мовляв, хоче відвідати Президента України. Але за день-два повертається, бо раптом за його відсутності адміністрація наведе порядки в оселі? Коли Миколу Ш. усією громадою вітали із 70-річчям, вручили квіти, побажали многая літа, він... отетерів від незвичної і нечуваної поваги до власної персони.

Вночі містечко пильнує воєнізована охорона, вдень мешканці почергово несуть вахту біля прохідної. Вхід для сторонніх не заборонений. Мешканці містечка приймають гостей у себе або пишуть заяви і вирушають в гості до родичів, друзів. А найбільша розвага майже для всіх — праця на «міні-фазендах». Тільки-но земля починає парувати, містечко оживає, всі готуються до весняно-польових робіт. Кожний, хто бажає, бере собі таку ділянку, яку подужає обробити. Сіють і садять на свій розсуд — хто що любить. Обмінюються насінням, саджанцями, досвідом, потому — вирощеними плодами. Михайло Курлищук, колишній машиніст, плете корзини і забезпечує ними сусідів. З вирощеного роблять консервації, варення. Зрештою, всі замолоду звикли до важкої праці — нудно було б байдикувати.

На загал, кожний живе своїм життям, хоч і під незримою та ненав’язливою опікою. А тому маленька комуна аж ніяк не вільна від проблем нашого суспільства: не називають її раєм. Все є в цьому Домі Буття: любов і смерть, радість і біль, спокій і злість, співчуття і заздрість... Одне слово, життя як життя — за тими само алгоритмами, що й за огорожею містечка. Та з однією істотною відмінністю: у важку хвилину ніхто не залишається наодинці зі своїм болем.

Лідії Соколової вже немає серед мешканців містечка, вона повернулася до сина. Але драма жінки, яка в роки війни водила поїзди, — у всіх на устах. Не від доброго життя матір п’ятьох синів опинилася в державному закладі. Відомча комісія, яка відбирає претендентів на проживання в містечку, дійшла висновку, що старенька полишена напризволяще. Не від приємних спогадів і думок уже тут в неї стався інсульт, розбив параліч. І тоді почалося справжнє ходіння по муках.

— Я написала кожному із синів листа, — розповідає Єлизавета Ушакова, приятелька хворої. — Запитала їх: «Ви — люди чи собачі діти?». Ніхто не озвався. Адміністрація і не розраховувала на допомогу чи співчуття від родини. Однак медичні працівники попервах підвели: потримали немічну паралізовану жінку в залізничній лікарні, а тоді звеліли... забирати. Ще й попередили в ультимативній формі: привеземо, мовляв, її у «швидкій» і залишимо.

— Я розпорядився не впускати «швидку» на територію, а сам зателефонував до Києва, до генерального директора «Укрзалізниці» Георгія Миколайовича Кірпи і все йому розповів, — ділиться Володимир Маркін. Згодом прийшло розпорядження: хвора лежатиме в лікарні стільки, скільки потрібно. До Чопа прибули керівники від медицини і знайшли вихід: влаштували хвору в реабілітаційний центр у Виноградовому; й згодом вона звелася на ноги, почала потроху пересуватися і навіть навчилася писати лівою рукою. Врешті, її забрав один із синів.

А Єлизавета Ушакова тривожиться. Чи добре її приятельці вдома? Може, жінку забрали заради її пристойної пенсії? Історія Лідії Соколової позитивно вплинула на інших мешканців містечка. Більшість почали цінувати кожну хвилину життя і дійшли висновку, що воно — все-таки прекрасне, бо тут навіть відхід у вічність зігрітий добром. Валентина Левенцова почила в Бозі від раку горла. Про свою хворобу знала, відкладала гроші на пам’ятник. Біля неї увесь час сиділи подруги, і хвора, розповідають, відійшла в кращий світ із усмішкою. Її провели по-християнськи: відспівали, пом’янули, замовили пам’ятник, а тепер — пильнують могилу. За прикладом Левенцової й інші почали відкладати пенсійні заощадження «на потім» .

Комуна ветеранів може слугувати прикладом мирного співіснування діаметрально протилежних ідей, поглядів, переконань. Тут, до прикладу, знайшов «політичний притулок» величавий бронзовий пам’ятник Леніну на гранітному постаменті. Його перенесли сюди з міської площі. Свого часу залізничники Чопа заробляли на нього кошти під час суботників, їхні діти збирали металобрухт і також робили внесок у справу увічнення вождя.

На центральній площі, розповідає Михайло Бескровний, з вождя знущалися, обливали фарбою, а КУН вимагав від міської влади «забрати ідола». А це — не так просто, бо пам’ятник зроблений народним художником України і числиться в реєстрі культурних цінностей. Відтак вирішили вчинити по-господарськи: перенесли постамент. Зрештою, в цивілізованому світі (а прикордонний Чоп — зовсім поряд із Західною Європою) не знищують пам’ятники тоталітарного мистецтва, бо це також історія. Тепер з нагоди революційних свят сюди приходять комуністи, а інші обминають вождя і йдуть до храму. І жодних конфліктів на ідейному грунті. Втім, якось суперечка таки спалахнула. Одна із колишніх мешканок містечка, ветеран війни, котра воювала під Сталінградом, побачила на грудях сусідки-остарбайтера таку медаль, яку мала сама. Її обуренню не було меж. Вона пожбурила свою нагороду в Тису й на знак протесту залишила містечко зі словами: «Я не хочу иметь дело с хохлами». Тепер продає насіння в Ужгороді й проситься назад. Але це не так просто, бо претендентів на комфортні умови проживання не бракує.

Є тут своя «матінка Тереза», яка живе з Богом у серці й щирою любов’ю до всіх. Вона всім задоволена, завжди усміхнена, допомагає сусідам, для кожного знайде добре слово. Ганна Бельо доглядає незрячу сусідку Наталію Кучму: водить її, приносить обіди.  (До слова, Кучма спробувала було спекульнути своїм прізвищем, але її швиденько розкусили.) Ганна Бельо не мала власної сім’ї, жила з родиною брата, могла б залишатися там і надалі. Та коли трапилася нагода замешкати в містечку, вирішила, що не гоже завдавати родині клопоту своєю старістю. Облаштувала в котеджі власне гніздечко, читає Євангеліє, вирощує кімнатні квіти й... тішиться життям. «Що їм ще треба?» — щиро дивується із невдоволених . І робить висновок, що співмешканцям бракує віри, надії, любові. Отож вона потихеньку сіє зернятка: пробує навертати ближніх до Бога. Прийде весна, розтануть сніги і щось таки зійде, зазеленіє, потягнеться до сонця. Так було і буде завжди. Скільки тої зими?

 

Львів — Чоп.