Тіберіус ПУЮ: «Індивідуальність української культури»

Час від часу зі змінною інтенсивністю в українській пресі розгорається дискусія про українську культуру. Відправною точкою цієї, на мою думку, некоректної дискусії, є те, що українська культура була складовою частиною радянської культури, а нині постає проблема її відокремлення та ідентифікації. Для цього, з деяких точок зору, наводять порівняння зв’язків між латиноамериканською та іспанською культурами, з одного боку, та українською і російською культурами — з другого. Можливо, беруть до уваги думку про те, що Україна була колонією Росії, і тому її культурний феномен слід розглядати за колоніальним зразком.

Не можна заперечувати наявності деяких елементів, які слугують такому підходу до розробки теми. Тим паче що маємо тут справу зі складнішою ситуацією. Як я вже стверджував, російська культура взяла початок від української цивілізації і культури, яка свого часу вдало поєднала власні традиції та запозичення від візантійської та західної цивілізацій (такий спосіб поєднання є ключем успіху багатьох культур). Однак, узявши запозичення з української, російська культура стала багато в чому закритим механізмом, в якому нововведення проходили з великими труднощами, а політика (російські імперські мрії) завжди переважала над культурою. Поступ російської культури припадає саме на той час, коли відбувалися тісні контакти, здійснювався діалог та запозичення з інших культур. Однак підпорядкування імперським цілям не дало змоги розвивати цю співпрацю зі світовою культурою. Отже, у ставленні до культур інших народів російська зайняла позицію неповноцінності. Культура народів, які перебували у складі Росії (або СРСР), значною мірою мала бути нижчою від російської, на периферії світової культури й цивілізації, крім іншого. Будь-яка національна тенденція придушувалася, а зв’язки зі світовою культурою розвивалися під контролем і за посередництва російської культури.

І все-таки українці були в особливій ситуації. Галичина, хоча й перебувала під іноземним правлінням (австрійським або польським), спромоглася утвердити потужну українську культуру та школу національного мислення, яка дала народження самобутній політичній теорії (нині, можливо, й дискусійної). Тут було засновано захисний механізм проти денаціоналізації та русифікації, з’явилися справжні патріоти, які, не вагаючись, у певний момент виступили одночасно проти радянського та нацистського тоталітаризму. Після другої світової війни важливу підтримку у збереженні української культури надала також еміграція, формувалися або були сформовані видатні постаті загальносвітової культури. Отже, українська культура була завжди і відрізнялася від офіційної «національної за формою і радянської за змістом» — комуністичної формули, в межах якої на радянському просторі для національної культури визначалися вузькі рамки.

З другого боку, не претендуючи на вичерпаність теми, визначимо внесок українців у радянську або російську культуру (до того ж російські націоналісти сучасного періоду не відмовляються ні від чого з радянської культури, а це доводить, що вона прекрасно слугувала російському імперіалізму). У каталозі радянської або російської культури ми знаходимо багато імен українського походження. У цьому контексті можна навести цікаве порівняння. Відомо, що російське політичне та культурне переважання здебільшого ґрунтується на пропаганді ідеї братерства між народами однієї мовної сім’ї, зокрема, слов’янськими. В такому разі можемо говорити про французьку культуру, яка істотно вплинула на італійську, а потім користувалася значним внеском італійських мислителів та творців (схожий феномен зв’язків російської та української культур). Однак це не призвело до жодної спроби ліквідувати італійську культуру, її самобутність, ніхто не ставив питання про те, що має бути єдина «латинська» культура.

Мало того, нав’язлива ідея слов’янського братерства значною мірою стала причиною ізоляції деяких слов’янських культур від впливу течій світової культури (як останнім часом дедалі частіше почали підкреслювати болгарські культурні діячі). Українці — не малий народ, вони не повинні загубитися в російській культурі, навпаки, в Європі маємо багато прикладів малих народів, які, зберігши власну культуру, забезпечили собі почесне місце у світовій культурі.

Останнім часом люди починають відкривати, що багато відомих у всьому світі діячів культури були українцями, а не росіянами, й це може привести до більш правдивого уявлення про українську культуру. Важлива для української культури і діяльність діаспори, зокрема в Румунії.

У ситуації, коли російські політичні й культурні діячі (серед яких мало хто не долучився до підтримки імперської політики) надають такої великої ваги підтримці російської мови на неросійському просторі, подекуди вважаючи великим культурним досягненням зникнення білоруської мови та культури, українська культура має стати прикладом утвердження власної ідентичності, здатності співпрацювати та вести діалог на рівних з іншими, зокрема і з російською. На користь утвердження поняття рівності свідчить і те, що росіяни ніколи не вважали українців рівними собі. У 1943 році, під час визволення Києва Червоною армією, тодішні радянські українці підготували звернення-подяку, яке мали зачитати на святкуванні визволення. Хоча звернення підготували за всіма радянськими канонами, його заборонили лише через те, що український народ було поставлено на один щабель з російським. Культура означає повагу до цінностей, до іншої точки зору, до різноманітності. У цьому сенсі можна сподіватися, що за короткий час українська культура знову стане прикладом для російської.