Ініціатива Президента України в контексті європейської політичної моди

В текстах конституцій практично не прийнято чітко формулювати саму назву системи державного управління — президентської і парламентської, а також відповідно двох змішаних варіантів.

Більше того, застосування тієї чи іншої дефініції не відповідає реальній політичній практиці. Наприклад, у Болгарії існуючу систему прийнято вважати парламентською, хоча по суті вона є напівпрезидентською. Так само офіційно іменована як парламентська фактично парламентсько-президентською республікою є Литва. Важко погодитися і з тим, що парламентська форма застосовується у Чехії, де парламент може бути розпущений ним же обраним президентом. Так само ставиться під сумнів президентський варіант в Югославії, де президента обирає не народ, а парламент.

Загалом, якщо європейські країни умовно поділити на такі, в яких при визначенні системи державного управління на першому місці є поняття «парламент» чи «президент», то держави розподіляються таким чином:

 

парламентські і парламентсько-президентські — 24 країни (Австрія, Албанія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Нідерланди, Норвегія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Чехія, Швеція, Швейцарія, Естонія);

президентські і президентсько-парламентські — 17 країн (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Кіпр, Македонія, Молдова, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Югославія).

 

Наступний принцип поділу — спосіб обрання президента. Дві групи розподіляються майже порівну:

 

обирає народ — 21 країна (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Болгарія, Грузія, Ірландія, Ісландія, Казахстан, Кіпр, Литва, Македонія, Молдова, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Словенія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія);

обирає парламент — 20 країн (Австрія, Албанія, Бельгія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Литва, Нідерланди, Норвегія, Словаччина, Туреччина, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія, Югославія).

 

Незбіг цифр у двох списках свідчить про те, що обрання президента при парламентській формі управління — парламентом, а при президентській — народом не є обов’язковим, але є превалюючим.

(У парламентських Ірландії, Ісландії, Литві, Словенії президентів обирає народ, а в президентській Югославії — парламент.)

У Європі зберігся такий релікт, як парламентська монархія при законсервованій ролі монарха, яка може за певних обставин стати реальною, — як, приміром, в Іспанії (до ЄС входить 7 парламентських монархій і 8 парламентських республік). Склалося так, що в країнах, де є королі, президентів нема.

Наступна видова особливість політичної системи — структура парламенту. Розподіл за цією ознакою такий:

 

однопалатний парламент — 22 країни (Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Угорщина, Греція, Грузія, Данія, Ісландія, Кіпр, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Португалія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Україна, Фінляндія, Естонія, Югославія);

двопалатний парламент — 19 країн (Австрія, Білорусь, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Нідерланди, Норвегія, Польща, Росія, Румунія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція).

 

Різновидність виборчих систем у виборах до нижньої палати знаходить своє вираження таким чином:

мажоритарна — 6 країн (Білорусь, Великобританія, Ірландія, Македонія, Франція, Югославія);

пропорційна — 22 країни (Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Кіпр, Латвія, Молдова, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Туреччина, Фінляндія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія);

змішана — 13 (Азербайджан, Албанія, Вірменія, Угорщина, Німеччина, Грузія, Італія, Казахстан, Литва, Росія, Словенія, Україна, Хорватія).

При формуванні верхньої палати парламенту найпоширенішою є система, яка грунтується не на виборах, а на призначенні членів палати з елементами непрямих виборів — 10 країн (Білорусь, Великобританія, Німеччина, Ірландія, Казахстан, Росія, Італія, Румунія, Франція, Хорватія).

У 7 країнах вибори можна кваліфікувати як пропорційні (Австрія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Польща, Чехія, Швеція), а в двох державах — як мажоритарні (Іспанія, Швейцарія).

Вибори у верхню палату за змішаною системою, тобто пропорційно-мажоритарною, не практикуються.

Отже, однозначних прив’язок виборчої системи до системи державного управління немає. Очевидним є підсумок про те, що схильність до переважаючого вмісту парламентського компоненту у владному замісі мають старі держави, а президентському перевагу віддають молоді державні утворення, зокрема всі європейські члени СНД.

Пояснюється це тим, що в першому випадку Західна Європа проявляє захисну реакцію проти тоталітаризму — від Наполеона до Гітлера, а саме — намаганням розчинити одноосібну владу у знеособленій масі парламентаризму.

У другому випадку мотивами служать традиція сильного ЦК, трансформованого у президентство, а також і головним чином, як у випадку з Україною, потреба концентрації влади задля захисту державного суверенітету молодої державної нації в умовах внутрішніх та зовнішніх загроз для самого її існування.

Виходячи із вище наведеного математично-політологічного аналізу, загальнонаціональна дискусія в Україні про перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської системи державного управління співзвучна визначальним тенденціям розвитку державно-політичного менеджменту післявоєнної Європи.

Запропонований лідером України варіант цілком резонно розглядається в руслі стратегічного політичного курсу України, спрямованого на Захід — на європейську інтеграцію, оскільки всі без винятку члени ЄС поєднані також спільністю парламентського принципу побудови своїх політичних систем.

Крім того, Президент України першим серед лідерів пострадянських, за винятком балтійських, держав запропонував реформу, спрямовану на демонтаж перейменованого на демократичний кшталт номенклатурного устрою з непомірне концентрованою владою на чолі правлячої піраміди. Йдеться про демонтаж чи посягання на «святая святих» самого механізму влади, сконструйованої ще Сталіним, — на одноосібну владу керівника, яка практично не стала іншою у нових посткомуністичних державах, хоча той керівник уже не називається першим секретарем ЦК.

Окрім спрямування України до нової якості політичного буття, співзвучного останній європейській моді, новаторство Президента України і солідарних з ним політичних сил має ще й міжнародне значення, оскільки цим кроком українського лідера вперше робиться спроба весь посттоталітарний простір, що перебуває у стані перманентного історичного транзиту від комунізму до демократії, вписати в загальноєвропейський контекст конструювання демократичної влади.

Навіть якщо вдатися до аргументів критиків, які наголошують на тому, що реформа вигідна самому Президентові, то історія не могла не скористатися тим, щоб отримати від цього незмірно вищу вигоду — шанс для здійснення системного відходу України від радянського тоталітарного минулого і наближення до демократичного європейського майбутнього.

Однак... Невипадково проблема означена, як форма державного управління. А зміст? Тут, очевидно, значно менше підстав для оптимізму, а більше — для сумнівів і застережень.

Адже зміст — це політична культура суспільства, менталітет нації, історична традиція, тоталітарна спадщина, а головне — професіоналізм політикуму, тобто персонального складу самої влади.

Бо коли незаперечною є продуктивність парламентсько-президентських моделей у Європі, то неодмінно треба мати на увазі — за умови насичення тамтешньої форми тамтешнім змістом, передовсім — сформованим протягом століть високоякісним парламентаризмом.

Чи здатні нинішні українські законотворці, яким реформа відводить першочергову роль в управлінні державою не «по-президентськи», а «по-парламентськи», сісти на одну професійну лаву з західноєвропейськими перами і лордами з їхнім кількастолітнім досвідом національного парламентаризму за плечима — попросту сісти і писати закони?

Особисто і власноруч. У чому, власне, і полягає суть парламентського ремесла.